31. Зміст поняття правової рівності
Правова рівність — рівність вільних і незалежних суб´єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою.
Там, де існує поділ людей на вільних і невільних, невільні є не суб´єктами, а об´єктами права і на них принцип правової рівності не поширюється. Отже, правова рівність — це рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів. Право діє і промовляє мовою і засобами саме такої рівності, завдяки цьому виступає загальною і необхідною формою буття, вияву та реалізації свободи у процесі спільної життєдіяльності людей. Правова рівність, як і будь-яка інша рівність, абстрагована від реальних, фактичних відмінностей тих, кого вона зрівнює, а тому вона має формальний характер.
32. Види рівності як правової цінності.Поняття "рівність" репрезентує певну абстракцію, тобто є на-слідком свідомого абстрагування від тих відмінностей, які властиві об'єктам, що зрівнюються. Зрівнювання передбачає відмінності зрів-нюваних об'єктів і водночас їх несуттєвість з погляду відповідного кри-терію зрівнювання.
Критерієм правового зрівнювання різних людей є свобода індивіда в суспільних відносинах, що визначається й утверджує-ться у формі його правоздатності і правосуб'єктності. У цьому по-лягає специфіка правової рівності і права взагалі.
Правова рівність - це рівність вільних і не залежних один від одного суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єди-ною нормою та рівною мірою. Там де існує поділ людей на вільних і невільних, останні є не суб'єктами, а об'єктами права і на них принцип правової рівності не поширюється.
Правова рівність - це рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів. Право діє і промовляє до нас мовою і засобами такої рівності, і завдяки цьо-му виступає загальною і необхідною формою буття, виразу та ре-алізації свободи у процесі спільної життєдіяльності людей.
Як і будь-яка інша рівність, правова рівність, абстрагована від реальних, фактичних відмінностей тих, кого вона зрівнює, а тому вона має формальний характер.
33. Праворозуміння (розуміння права) - це інтелектуальний процес осмислення права, певне його бачення, виражене в конкретних концепціях про його функціонування, що письмово викладені й оприлюднені шляхом опублікування. Будь-яка методологія (а їх безліч у теорії права і держави) пов'язана з конкретним праворозумінням (баченням права). По суті, праворозуміння (правоуявлення, право-погляд) є вторинним, похідним від усього правового, що реально діє; воно залежить від особливостей правосвідомості, інтелекту його носія. Тому праворозуміння не можна зводити лише до визначення поняття "право".
34. Рівні праворозуміння
За джерелами формування та глибиною відображення правової дійсності у загальнотеоретичній правовій літературі, як відомо, традиційно виокремлюються три рівні правосвідомості: буденний (повсякденний, побутовий), професійний (практичний) і науковий (теоретичний). За аналогією з цими рівнями можна, очевидно, виокремити відповідні рівні розуміння права.
35. Тип праворозуміння - письмова форма конкретного вираження системи правових ідей, сконцентрованих навколо провідної ідеї і/або принципу, що становлять певний спосіб бачення ("кут зору") сутності і призначення права та певний напрям у цій галузі пізнання. Найчастіше диференціюють : природно-правовий, позитивістський, соціологічний.
36. Правовий позитивізм — напрям у філософії права, згідно з яким право у суспільстві — це система норм, тобто правил поведінки, що прийняті або санкціоновані авторитетним державним органом. Апологети цього напряму стверджують, що ні право, ні правова система не мають зв'язку з такими нормативними системами, як, наприклад, мораль та релігія. Відповідно до теорії правового позитивізму право у суспільстві встановлюється («позитивується» — від англійського to posit— затверджувати, визначати) людьми, тобто являє собою соціальний факт штучного характеру. Для позитивістів будь-яке належно ухвалене писане право — чинне право, якому мають коритися та узгоджувати з ним свою поведінку всі члени суспільства. Позитивне право складається із пра-зових норм, до яких належать штрафні санкції як підстави для застосування державного примусу за порушення цих норм. Таким чином, для позитивістів правом є тільки формалізовані, позитивно зафіксовані (писані) норми, що виникають як результат державного волевиявлення. Тобто право походить виключно із державних джерел
37. Ототожнення права і позитивного права, чи правопорядку, що розуміється як система встановлених норм і історично сформованих інститутів. Тому об'єктом такого осмислення виступають винятково феномени позитивного права: правові інститути, юридичні норми, виражені в законах і т.д. Будь-які ж феномени надпозитивного плану не визнаються правовим позитивізмом у якості правових і відкидаються.
2. Тенденція до абсолютизації державного суверенітету, ототожнення права з наказами держави. «Усяке право є команда, наказ», – таке кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників Джоном Остіном.
3. Прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким діючі норми встановлюються законодавцем відповідно до фактичного критерію. Ці уявлення протиставляються традиції природного права, що розглядає право в поняттях справедливості і загального блага.
38. Юридичний позитивізм заперечує можливість пізнання сутності права. Його метод є: а) «емпіричним» - обмежується в пізнанні права вивченням зовнішніх ознак, які доступні для безпосереднього спостереження та сприйняття і відносить пізнання сутності правових явищ та їх ціннісного змісту (недоступних для безпосереднього споглядання) предмету до філософських спекуляцій і «ідеології»; б ) «дескриптивних» - описує зміст права, розглядаючи його таким, як воно є; в) «аналітичним» - суть його полягає в логічному і лінгвістичному аналізі понять юридичних, а ширший - текстів, на основі сприйняття права в законі як «даного» 1 . Аналітичний метод є удосконалення традиційного методу формально-догматичного, а в цілому юридичний позитивізм являє собою теоретичне обгрунтування такого методу.
39. Природно-правове мислення. В основі вчення про природне право лежить ідея про те, що всі існуючі правові норми повинні ґрунтуватися на якихось об'єктивних початках, підставах, що не залежать від волі людини (суспільства). Оскільки зразком таких об'єктивних початків вважалася природа, то і право, що не залежить від людської волі і бажань, було названо природним.Теорія природного права спрямована на пошуки особливої реальності права, незвідної до реальності державно-владних установлень. Вона тісно зв'язана з ідеалістичним світоглядом. Оскільки під природним правом у його узагальненому значенні розуміється надпозитивна інстанція, чи «сукупність усіх надпозитивних необхідностей людської практики», то й особливість природно-правового мислення полягає, говорячи більш звичною мовою, у розмежуванні і зіставленні права і закону з позицій принципів справедливості
40
41 Характерні риси (особливості) природно-правового мислення. природно-правове мислення ставить перед собою задачу перебування підстави позитивного права і критерію його оцінки, а виходить, виявляє себе в 2-х аспектах: сутнісному (онтологічному) і аксіологічному.Сутнісний (онтологічний) аспект природно-правового мислення являє собою відповідь на питання «що є право?» у його дійсності, тобто відповідь на основне питання філософії права. У цьому аспекті сутність власне правових явищ («феномена права») розкривається через поняття «справедливість», а природно-правове мислення виконує функцію пояснення сутності і розуміння змісту права. Тут зважується задача виявлення принципів справедливості (ідеї права) і здійснення їхнього філософсько-світоглядного обґрунтування.
В аксіологічному аспекті здійснюється оцінка позитивного права («закону»), виходячи з уявлення про сутність (зміст) права. Тут природно-правове мислення стосовно «закону» (правопорядку в цілому) виконує критичну функцію. Ці два аспекти, дві функції природно-правового мислення тісно між собою переплітаються, тому що мають на увазі те ж саме — пошук справедливості як сутності права і критерію оцінки закону.
42. Правовий об’єктивізм.
Правовий об'єктивізм - орієнтує дослідника до пошуку права за межами самого права; найчіткіше ця позиція виражена в природно-правових підходах: витоки права шукаються або в природі, або в суспільстві. Правовий об'єктивізм проявляє себе в таких навчаннях як юридичний економізм, юр биологизм, юр соціологізм. Правовий об'єктивізм. Світоглядно-методологічною підставою правового об'єктивізму виступає матеріалістична установка виведення всіх ідеальних смислів з життя, з об'єктивної реальності. Тому правовий об'єктивізм розглядає право як частину іншої, ніж воно саме, реальності. Тут право з'являється як занурене у глиб дійсності, у життя. Правопорядок і правосвідомість пояснюються знизу, з їх життєвого значення. Правова реальність розглядається як реальність суспільних відносин, у глибині яких слід шукати підстави права, розгадку таємниці його сутності.