Класифікація нетарифних обмежень у зовнішній торгівлі (за версією секретаріату гатт)

Номер групи нетарифних інструментів	Найменування групи нетарифних інструментів	Нетарифні інструменти, які входять до групи
І	Участь держави у зов­нішньоторговельних операціях	Субсидування виробництва і експорту товарів Система державних закупівель товарів Державна торгівля
ІІ	Митні та адміністративні формальності	Антидемпінгові методи Методи оцінки митної вартості товару Митні і консульські формальності Товаросупроводжуючі документи Товарна класифікація тарифів
ІІІ	Стандартні вимоги що­до охорони здоров’я і техніки безпеки	Промислові стандарти Вимоги до пакування і маркування Санітарно-ветеринарні норми
ІV	Кількісні та валютні обмеження імпорту та експорту	Контингентування і ліцензування Валютні обмеження
V	Обмеження, закладені в механізмі платежів	Змінні збори (плинні) Імпортні депозити Прикордонний податковий режим

Джерело: Результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів: Тексти офіційних документів. — К.: Вимір, Секретаріат Міжвідомчої комісії з питань вступу України до СОТ, 1998. — 520 с.

На відміну від адміністративних, економічні методи мають непрямий характер, тобто не регламентують дії, а впливають на еко­номічні інтереси суб’єктів економічної діяльності шляхом фінансових, валютно-кредитних та організаційних механізмів ( див. рис.1.3).

Рис. 1.2. Класифікація нетарифних обмежень

Джерело: Панфілова Т., Меркотан К. Теоретико-методологічні аспекти регулювання зовнішньої торгівлі // Зовнішня торгівля. — 1998. — № 2—3.

Рисунок. 1.3

Класифікація методів регулювання зовнішньої торгівлі

Джерело: Панфілова Т., Меркотан К. Теоретико-методологічні аспекти регулювання зовнішньої торгівлі // Зовнішня торгівля. — 1998. — № 2—3.

Державна політика зовнішньої торгівлі в різних країнах спрямована на обмеження в торгівлі товарами перших трьох груп цієї класифікації. вони обкладаються високими ставками експортного мита, підлягають квотування та ліцензування. І, навпаки, держава всіляко заохочує експорт готової промислової продукції. Імпортне мито звичайно найнижче на сировину, та напівфабрикати, а найвище та готову продукцію; цим держава захищає свою переробну промисловість.

3. Спільна аграрна політика Європейського Союзу

Період після Другої світової війни (1945-1954) був преамбулою створення ЄС. Під час вивчення факторів, що вплинули на формування спільної аграрної політики, важливо пам'ятати: єдина політика західних європейських держав у сільськогосподарському секторі була результатом (а не причиною) їхнього спільного бажання створити політичний і економічний союзи.

Плани створення в Західній Європі спільного аграрного ринку з'явилися ще за кілька років перед заснуванням ЄЕС. Протягом 50-х років XX ст., коли відбувалося становлення спільного європейського ринку, аграрний сектор у межах усіх майбутніх країн-членів характеризувався значним втручанням уряду. Хоча способи такого втручання вирізнялися, спільним для країн було те, що кожна з них намагалася підтримати доходи фермерів за допомогою утримання внутрішніх цін на основну продукцію вище рівня цін на світовому ринку. Таке втручання спрямовувалося на подолання відсталості аграрного сектора та нееластичного попиту на його продукцію. Країни - члени ЄС були переконані, що інтеграція їхніх національних економік може бути успішною за умови забезпечення особливого становища аграрного сектора.

У 1950 р. було створено спеціальний комітет з вивчення перспектив інтеграції європейського сільського господарства. Особливо прагнула відкриття ринків європейських держав Франція, яка і запропонувала створення вищого органу управління у сільському господарстві зі значними наддержавними повноваженнями: виробництво мало бути під контролем, ціни - фіксовані, а всі перешкоди для вільної торгівлі сільськогосподарською продукцією ліквідовані.

Однак 15 європейських країн, що брали участь у переговорах, не змогли дійти згоди. Загальній ідеї створення вищого органу управління у сільському господарстві перешкоджало протистояння між країнами-членами під час переговорного процесу. Але пропозиції щодо створення такого органу та наступні дискусії допомогли визначити особливості сільського господарства країн, що брали участь у переговорному процесі. Набагато вищого рівня співпраці було досягнуто завдяки заснуванню ЄОВС.

Важливе значення для формування спільної аграрної політики мав період 1955-1958 рр., коли були прийняті Римські договори та визначені завдання розвитку сільського господарства ЄС. Держави Бенілюксу були першими, які, усвідомивши складнощі, пов'язані з утворенням політичного союзу, підготували низку економічних пропозицій щодо створення інтегрованого європейського ринку. В меморандумі, який вони репрезентували, передбачалося проведення міждержавної конференції з метою розробки договорів щодо створення спільного ринку. Така конференція, де були присутні міністри закордонних справ країн - членів ЄОВС, а також представники багатьох міжнародних організацій, відбулася у Мессіні (на Сицилії) в червні 1955 р. Під час цієї конференції тривали напружені дискусії. Найбільше спротиву мала пропозиція створення наднаціонального органу спільного аграрного ринку. Не дійшли згоди також з питань зближення національних аграрних політик країн - членів ЄОВС. Як наслідок - концепція так званого зеленого пулу залишилася в стані проекту. Однак проблема інтеграції сільського господарства постала під час безпосередніх приготувань до підписання Римських договорів.

Базові принципи спільної аграрної політики були затверджені в березні 1957 р. у Римських договорах, підписаних шістьма країнами: ФРН, Францією" Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом, їхня суть така:

- вільна торгівля за однаковими цінами між країнами - учасницями договору;

- надання переваг продукції, що вироблена в країнах-учасницях, у порівнянні з імпортною;

- спільна фінансова відповідальність за ринкову та цінову політику Європейського Співтовариства (використання різноманітних механізмів підтримки внутрішніх цін на сільськогосподарську продукцію, що робить їх вищими за світові ціни та стимулює виробництво).

Таким чином внутрішній ринок країн - учасниць спільної аграрної політики ізолювався від чинників, що впливали на рівень світових цін на сільськогосподарську продукцію. Крім цього, важливим джерелом поповнення державного бюджету був податок з імпорту сільськогосподарської продукції.

Ці три принципи чинні впродовж усього періоду існування спільної аграрної політики і постійно перебувають під захистом Європейської Комісії.

Цілями спільної аграрної політики ЄС визначено:

- забезпечення стабільного виробництва сільськогосподарської продукції та помірних цін на продукти харчування;

- гарантування високого стандарту рівня життя для фермерів завдяки отриманню ними відповідних доходів;

- підвищення продуктивності використання ресурсів у сільському господарстві внаслідок запровадження прогресивних технологій виробництва та створення раціональної виробничої системи в аграрному секторі.

Ці цілі були пов'язані з широко розповсюдженими проблемами щодо добробуту сільських територій, відносної відсталості сільськогосподарського виробництва в багатьох районах, а також потребою забезпечення безперебійного постачання харчової продукції.

Засади та принципи спільної аграрної політики були встановлені у липні 1958 р. на конференції в Стрезі (Італія), а у 1960 р. шістьма першими країнами - засновницями ЄС було розроблено механізм їхньої реалізації. Рада ЄС прийняла 14 січня 1962 р. низку законів, які набули чинності 1 липня 1962 р., що стосувалися регулювання ринків сільськогосподарської продукції (зокрема системи зборів) і знаменували створення спільного аграрного ринку. Це означало, що сільське господарство перестало бути суб'єктом суто державного управління та контролю, а домовленість 1962 р. можна вважати офіційним початком спільної аграрної політики. У березні 1965 р. Європейська Комісія розглянула пропозиції стосовно механізму спільного фінансування ЄЕС.

Рисунок 1.4