Розвиток професійної придатності медичного працівника: сфери і критерії

Единбурзька Декларація Всесвітньої Федерації по Медичній Освіті (1988) установила, що кожен пацієнт повинний мати можливість зустріти в особі медичного працівника людини, підготовленого як уважного слухача, ретельного спостерігача, ефективного клініциста, а також людини, що володіє високою сприйнятливістю в сфері спілкування.

Реалізація програми формування психологічної компетентності медичного працівника є однієї з найактуальніших психологічних і соціальних проблем сучасності, детермінованої переходом вітчизняної охорони здоров'я до системи, центрованої на людині й етичній доктрині, що припускає реалізацію, «інформованої згоди». Саме тому проблеми продуктивності медичного спілкування, досягнення психологічного ефекту лікування, а звідси і підготовки медпрцівника середнього і вищого рівня до терапевтичного співробітництва з пацієнтом стають першочерговими в медичному утворенні.

Професійна діяльність мед.персоналу має ряд визначених особливостей, що пред'являють високі вимоги до комунікативної компетентності майбутнього фахівця. А саме:

— по-перше, це діяльність у сфері спілкування, у сфері«людина — людина» і важливою стороною успішної діяльності лікаря є не тільки високий рівень його спеціальної медичної підготовки, загальнолюдської культури, але і соціально-психологічні аспекти його особистісного потенціалу [3]; професійний придатність медичний працівник

— по-друге, це висока частота міжособистісних контактів при спілкуванні з хворими і їхніми родичами [17];

— по-третє, будучи необхідною умовою ефективної діяльності, комунікативна компетентність визначає успішність професійної адаптації молодого фахівця на початковому етапі самостійної праці;

У найбільш загальному виді комунікативну компетентність лікаря можна охарактеризувати як визначений рівень сформованості міжособистісного і професійного досвіду взаємодії з оточуючими, котрий потрібно індивідові, щоб у рамках своїх здібностей і соціального статусу успішно функціонувати в професійній сфері і суспільстві.

Комунікативна компетентність визначається психологами [4] як розвивається і значною мірою усвідомлюваний досвід спілкування між людьми (міжособистісний досвід), що формується й актуалізується в умовах безпосередньої людської взаємодії. Комунікативна компетентність медичного працівника, що корелює з психологічним ефектом лікування, виявляється:

— у позитивній спрямованості інтеракцій і відсутності реакцій ігнорування;

— у високому рівні емпатії і самооцінки;

— у відношенні до іншого людині як цінності, як до активного співучасника взаємодії.

Крім комунікативної компетентності успішний медичний працівник повинний володіти поруч мотиваційних устремлінь, що забезпечують його якісну професіоналізацію.

Початком активного професійного розвитку є прийняття особистістю професіоналізації як життєвої задачі, її індивідуально-значеннєве «вбудовування» у загальний життєвий план. Зміст цього процесу досить детально розкрите В.Д. Шадриковым (1985) на прикладі прийняття професії. Він пише: «Первісним етапом освоєння діяльності є її прийняття... Рішення цього питання буде визначатися тим, наскільки уявлення людини про професії будуть відповідати його потребам. Людина, вибираючи професію, немов би «проектує» свою мотиваційну структуру на структуру факторів, зв'язаних із професійною діяльністю, через які можливе задоволення потреб. Чим багатіші потреби людини, тим більше високі вимоги він пред'являє до діяльності, але одночасно він може отримати і велике задоволення від праці».

Значення обираної професії і професіоналізації в цілому визначається суб'єктивною оцінкою тієї ролі, що вони покликані зіграти в індивідуальному житті особистості, інакше кажучи, професійний вибір є предметна сторона спрямованості особистості, що дає відповідь на питання лаконічно і ємко сформульований С.Л. Рубинштейном (1999), – чого людина хоче.

Професійний розвиток особистості – це формування у людини можливості (насамперед здібностей) і мотивів, що оптимально відповідають вимогам діяльності, її цілям, змістові й умовам реалізації. Розвиток особистості, відзначає Е.А. Климов, відбувається в нормально напруженій діяльності «за рахунок ініціативи, активності, мотивів суб'єкта цієї діяльності». Багато авторів відзначають, що професійний розвиток може починатися тільки в тому випадку, якщо професійні (учбово-професійні) вимоги будуть вище актуальних можливостей суб'єкта, а його мотиваційна сфера буде не збіднюватися, а збагачуватися [6].

Суб'єктивний підхід, що розглядає працю як функціональну психічну систему, центральною ланкою якої є особистість, дозволяє говорити про професійну мотивацію як елементі професійної самосвідомості суб'єкта праці. Такий підхід дає можливість аналізувати групу психічних регуляторів праці, що Е.А. Климов (1988) визначає як «образ суб'єкт-об'єктних і суб'єкт-суб'єктних відносин». Мотивація до професійної діяльності медичного працівника, лікаря структурується складним, динамічним співвідношенням спонукань різних рівнів, при цьому у свідомості індивіда формується такий «образ суб'єкта» діяльності, що бажана, але якого ще немає в наявності. Прагнення максимальне ідентифікуватися з цим образом, за умови удосконалювання власної індивідуальності, свого професійного стилю, направляє активність особистості професіонала, що розвивається. Системно-професіографічний аналіз діяльності медичного працівника дозволяє виділити на морфологічному і функціональному рівнях психологічної структури суб'єкта праці мотиваційний компонент, що являє собою складну, багаторівневу, систему, що розвивається ієрархічних відносин особистості: від «інтересу до медицини взагалі» до потреб, об'єднаним загальним вектором – «бути професіоналом»; від потреб до мотивів розвитку, від мотивів до складної і багатофакторної мотиваційної сфери, що разом з операціональною сферою є сутнісною характеристикою професіоналізму медичного працівника.

Треба зазначити, що в літературі професіоналізм як психологічна категорія не має однозначного визначення, але найчастіше розглядається як інтегральна характеристика особистості, що включає системне сполучення нормативних психічних якостей, обумовлених вимогами конкретної професії, інтеріоризованих особистістю і що стали невід'ємним компонентом її психологічної цілісності, що розвивається.

Виділяють [12] п'ять рівнів професіоналізму: допрофесіоналізм, професіоналізм, суперпрофесіоналізм, псевдопрофесіоналізм, післяпрофесіоналізм, - і відзначається, що кожен рівень висуває неоднакові вимоги до психологічних якостей людини, зокрема до мотивації професійної діяльності. До психологічних особливостей мотивів медичної діяльності, що формують професійну мотивацію особистості медпрацівника в цілому, повною мірою відноситься методологічна теза А.В. Брушлинського (1985) про процесуальність психічного. Мотиви діяльності, відзначав він, не є споконвічно цілком сформованими, «вони теж формуються по ходу психічного як процесу... Усі компоненти колишньої схеми розчленовування діяльності: дії, операції, мотиви і т.д. – виступають у новому, "більш психологічному" якості, коли вони починають вивчатися в їхній процесуальності (тобто з позицій теорії психічного як процесу)».