3.3. Захист права на заборону рабства і примусової праці у кримінальному праві України та практиці Європейського Суду з прав людини (ст. 4 Конвенції)

Заборона рабства і примусової праці складає одну з основних гарантій забезпечення прав та свобод людини. Міжнародно-правова боротьба з рабством у його сучасних формах, підневільним станом, примушуванням до примусової чи обов'язкової праці є одним з актуальних завдань міжнародних організацій та країн Ради Європи. Заборона рабства закріплена у багатьох міжнародних актах, основними з яких є Конвенція та Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності разом з Протоколом про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї. Обидві Конвенції ратифіковані Україною у 1997 та 2004 роках відповідно. Національна імплементація міжнародно-правових норм про заборону рабства у законодавство України повинна відбуватися на підставі міжнародно-правових зобов’язань України та з урахуванням термінології, яка в них використовується.

У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов’язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий характер окремих видів роботи або послуг, які виконуються тимчасово або ж як доповнення до інших обов’язків, в тому числі й громадських. Для цiлей цiєї статтi значення термiна «примусова чи обов’язкова праця» не поширюється на:

а) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається пiд час тримання під вартою, призначеного згiдно з положеннями статтi 5 цiєї Конвенцiї, або пiд час умовного звiльнення з-під варти;

b) будь-яку службу вiйськового характеру або — у випадку, коли особа вiдмовляється вiд неї з релiгiйних чи полiтичних мотивiв у країнах, де така вiдмова визнається, — службу, яка має виконуватися замiсть обов’язкової вiйськової служби;

с) будь-яку службу, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихiйного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспiльства;

d) будь-яку роботу чи службу, яка входить у звичайнi громадянськi обов’язки [126].

На сьогодні у кримінальному законодавстві завдяки змінам, внесеним у 2006 році у ст. 149 КК України, враховано більшість міжнародно-правових вимог щодо заборони сучасних форм рабства. Проте невирішеним залишається питання про змістовне тлумачення таких понять, які використовуються у ст. 149 КК, як «рабство», «підневільний стан», «звичаї, подібні до рабства». Враховуючи те, що ці поняття також є об’єктом тлумачення ЄСПЛ при розгляді справ за ст. 4 Конвенції, вважаємо за необхідне визначити межі впливу відповідної практики ЄСПЛ на кваліфікацію дій особи за ст. 149 КК України. При цьому важливе значення має врахування особливостей тих діянь, які тлумачаться або можуть тлумачитись як рабство, підневільний стан. Г. Л. Кохан щодо цього зазначає, що «національна імплементація норм про заборону інститутів та звичаїв, схожих на рабство має специфіку: а) небезпеку представляють не окремі випадки, а звичаї, які існують в культурі, релігіях і можуть сприйматися суспільством як норма; б) заборона тримати у рабстві та заборона работоргівлі знаходяться одночасно як в галузі кримінально-правового регулювання, так і в сфері правового захисту прав людини; в) різноманітність проявів рабства; г) існування значної кількості міжнародно-правових договорів, які спрямовані на заборону рабства» [147, с. 15]. Оскільки практика ЄСПЛ забезпечує динамічне тлумачення норм Конвенції, вважаємо, що саме розвиток практики ЄСПЛ може забезпечувати якнайповніше тлумачення таких понять як рабство та підневільний стан, які використовуються як альтернативні види експлуатації людини у ч. 1 примітки ст. 149 КК України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини».

У п. 1 ст. 4 Конвенції зазначається, що «нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані». Конкретизацію та тлумачення таких понять здійснює ЄСПЛ. Зазначимо, що на сьогодні ЄСПЛ не розглядав справ, що безпосередньо пов’язані з рабством. Однак, в окремих рішеннях дається тлумачення поняття «підневільний стан», який, на думку ЄСПЛ, відрізняється від рабства тим, що не містить елементів права власності, а стосується лише досить широких обмежень волі особи, та накладення обов’язку на держави привести національне законодавство, в тому числі кримінальне у відповідність до практики суду по ст. 4 Конвенції та норм численних міжнародних договорів у цій сфері.. Як зазначив ЄСПЛ у справі «Сільяден проти Франції», «дотримання цієї статті (ст. 4 Конвенції) означає не стільки обов’язок з боку держави не вдаватися до дій на її порушення, скільки зобов’язання активно вживати належних заходів, зокрема забезпечувати прийняття та ефективне застосування законодавчих положень, які б визнавали караними злочинами ті дії, що порушують ст. 4 Конвенції <…> держави зобов’язані криміналізувати та карати будь-яке діяння, спрямоване на утримання людини у становищі, яке є несумісним із вимогами ст. 4 Конвенції» [339].

ЄСПЛ у справах проти України не констатував порушення прав людини за п. 1 ст. 4 Конвенції, хоча були непоодинокі випадки, коли громадяни України зверталися до ЄСПЛ із заявами проти України за ст. 4 Конвенції. У справах «Сокур проти України» та «Булинко проти України» ЄСПЛ зазначив, що твердження заявниці щодо п. 1 ст. 4 Конвенції ґрунтується на тому факті, що вона не отримала винагороду за виконану нею роботу. У подальшому ЄСПЛ зауважує, що заявниця виконувала її роботу добровільно, а її право на винагороду ніколи не заперечувалося. Отже, спір включає цивільні права та обов'язки, при цьому не торкається будь-яких елементів рабства в сенсі цього положення [334]. Така правова позиція на сьогодні застосовувалася ЄСПЛ щодо низки інших скарг проти України, зокрема у рішеннях «Васілєнков проти України», «Волков проти України» [335], справа Долгов проти України [336], «Рябич проти України» [337]. У всіх цих справах ЄСПЛ не визнав порушення п.1 ст. 4 Конвенції через те, що у справах був спір про цивільні права та обов’язки, які при цьому не торкалися будь-яких елементів рабства.

Така практики ЄСПЛ дозволяє стверджувати, що багатогранність самого поняття «рабство» створює ситуації, коли особа не може розрізнити за характером правовідносин цивільно-правові відносини та заборонені цивілізованими державами відносини підпорядкування з окремими атрибутами права власності однієї особи над іншою або ж з повною залежністю однієї особи від іншої. Деякою мірою цьому сприяє й відсутність у юридичній літературі уніфікованого поняття «рабство», розмежування такого поняття із звичаями, подібними до рабства, підневільним станом тощо.

У юридичній літературі зазначається, що примусова праця, рабство або звичаї, подібні з ним, підневільний стан також охоплюється поняттям торгівля людьми, тобто це поняття має розширювальне тлумачення [51, с. 24]. На думку експертів, окрім рабства (в його традиційному розумінні) та работоргівлі, практика подібна до рабства сучасного світу охоплює також торгівлю дітьми, дитячу проституцію та порнографію, експлуатацію дитячої праці, заподіяння статевих понівечень дівчаткам, використання дітей у збройних конфліктах, боргову кабалу, торгівлю людьми і людськими органами, експлуатацію проституції і деякі види практики, що використовуються в умовах апартеїду та колоніальних режимів [253, с. 1]. В. Іващенко наголошує, що між різноманітними формами рабства не існує чітких розмежувань. Ті самі групи людей часто стають жертвами кількох різновидів сучасного рабства – наприклад, експлуатації дитячої праці та дитячої проституції [105]. Наявність різних поглядів та позицій щодо визначення поняття «рабство», віднесення нових форм насильницької підпорядкованості однієї особи іншій до поняття рабства або ж підневільного стану, а також розширювальне тлумачення понять «примусова та обов’язкова праця» на нашу думку призводять до «стирання» відмінностей між ними. Наочним прикладом цього виступає практика ЄСПЛ щодо скарг українських громадян, коли цивільно-правовий спір за своєю юридичною природою та неповернення коштів становить порушення п. 1 ст. 4 Конвенції. Ми погоджуємося з позицією О. М. Броневицької, яка узагальнивши міжнародно-правові норми зробила висновок, що «дефініцію рабство можна визначити як стан чи становище особи, в силу яких відносно неї здійснюються всі чи декотрі повноваження, притаманні праву власності, якщо ця особа незалежно від її волі не може відмовитися від виконання покладених на неї робіт [31, c. 325]. Зазначимо, що поряд з іншими міжнародними-правовими нормами, які фіксують заборонену поведінку відносно рабства, звичаїв, схожих з рабством та інших незаконних дій, що підпадають під дію ст. 4 Конвенції, практика ЄСПЛ з огляду на застосування динамічного та еволюційного тлумачення Конвенції у світлі вимог сьогодення має значні переваги у площині оперативного захисту цього права від нових форм експлуатації людини людиною, що виникають поряд з розвитком суспільства. Тому врахування тлумачення поняття «рабство» та «підневільний стан» дасть можливість належним чином гарантувати кримінально-правовий захист по ст. 4 Конвенції.

Для запобігання можливих порушень прав людини по ст. 4 Конвенції необхідно враховувати правові позиції ЄСПЛ та визначити, що такі поняття як рабство та підневільний стан, які використовуються як альтернативні види експлуатації людини в ч. 1 примітки ст. 149 КК України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» тлумачаться та застосовуються при кримінально-правовій кваліфікації з урахуванням та відповідно до практики ЄСПЛ. При цьому поняття, що закріплені у ч. 1 примітки ст. 149 КК України як форми експлуатації людини, такі як рабство, звичаї східні з рабством, підневільний стан містяться у ст. 4 Конвенції, що дозволяє говорити про відсутність термінологічних перепон для тлумачення цих понять при кримінально-правовій кваліфікації з урахуванням правових позицій ЄСПЛ.

Практика ЄСПЛ забезпечує динамічне тлумачення конвенційних норм, тому вважаємо, що саме розвиток практики ЄСПЛ може забезпечувати якнайповніше тлумачення таких понять як рабство та підневільний стан в майбутньому. Враховуючи наявність значного масиву міжнародних норм, що регулюють загальні положення заборони рабства, звичаїв, що схожі з рабством, підневільного стан у та примусової праці ЄСПЛ при розгляді справ за ст. 4 Конвенції у деяких випадках застосовує норми універсальних міжнародно-правових актів з прав людини чи звертається до таких норм, оскільки це може бути необхідне для розгляду справ, пов'язаних з порушенням норм Конвенції. Зокрема, для тлумачення поняття «рабство» була використана ст.1 Конвенції проти рабства 1926 р [128]. Інститути і звичаї, схожі з рабством, вказані в ст.1 Додаткової конвенції про ліквідацію рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, схожих з рабством [81], розглядалися ЄСПЛ як приклади підневільного стану. Комісія і Суд неодноразово використовували у вигляді основи при прийнятті рішень за ст.4 Конвенції визначення, надане в Конвенції Міжнародної Організації Праці № 29 "Про примусову чи обов'язкову працю" 1930 р. [123], хоча у деяких випадках при наявності колізій з нормами Конвенцій ЄСПЛ відступав від положень Конвенції МОП № 29, звертаючись до більш пізніших універсальних міжнародно-правових актів з прав людини, підготовлених в рамках ООН, зокрема, до норм Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [33].

Не розроблюючи власного визначення терміна «примусова чи обов’язкова праця», ЄСПЛ використовує дефініції, що використовуються у відповідних конвенціях Міжнародної організації праці (МОП). Наприклад, статті 2 Конвенції № 29 МОП, визначає поняття «примусова праця» як «праця або послуги, що вимагаються від особи під загрозою покарання, і які ця особа не збиралась виконувати добровільно» [123]. Зокрема ЄСПЛ використав таке тлумачення поняття «примусова праця» для вирішення справи «Ван дер Мюссель проти Бельгії», в якій зобов’язання адвоката без подальшої компенсації за роботу чи відшкодування відповідних витрат представляти в суді підсудних, які не мають коштів для оплати правової допомоги захисника, не було визнано ЄСПЛ порушенням п. 2 статті 4 Конвенції за ознакою наявності примусової праці адвоката [314].

У справі «Іверсен проти Норвегії» ЄСПЛ сформулював правову позицію щодо визнання праці такою, що порушує п.2 ст. 4 Конвенції. Зокрема, на думку ЄСПЛ, така праця має одночасно містити дві умови: виконуватися проти волі особи та виконання її має характеризуватися як несправедливе, жорстоке чи її виконання має становити «непереборні складнощі» [80, с. 24].

У п. 1 ст. 4 Конвенції визначено, що «нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані». Конкретизацію та тлумачення цих понять здійснює ЄСПЛ на основі прецедентної практики. З урахуванням вище викладеного, вважаємо, що поняття «рабство» та «підневільний стан», визначені у ч. 1 примітки ст. 149 КК повинні застосовуватися з урахуванням та у відповідності до практики ЄСПЛ. В такому випадку правозастосовні органи, здійснюючи кримінально-правову оцінку такого суспільно-небезпечного діяння як експлуатації людини у формі рабства, підневільного стану за ст. 149 КК України, повинні враховувати правові позиції ЄСПЛ.