Cоціально-класова структура суспільства та розвиток південно - західних князівств в період роздробленності

Державна влада в князівствах, що відірвалися від Києва, була зосереджена в руках феодалів, які користувалися правом власності на землі, правом одержувати додатковий продукт від залежних селян, тобто експлуатувати їх, стежити за виконанням ними державних повинностей і навіть судити їх. Соціальна верхівка давньоруського суспільства XII—ХШ ст. являла собою складну феодальну ієрархію, верхні щаблі якої посіли представники князівського роду, нижче на цій драбині знаходили­ся бояри-землевласники. Основну масу вільного населення і в період феодальної роздробленості складали ще селяни-общинники. Разом з цим розвиток феодальних відносин супроводжувався подальшим наступом феодалів на права селян-об­щинників. Одним з головних засобів закабалення вільних селян, як і раніше, було пряме насилля над ними, здійснюване феодалами. Все більшого поширення набувала й така форма перетворення вільних селян в феодально залежних, як закладництво. Селяни "закладались" за яким-небудь "сильним" (тобто знатним та бага­тим) феодалом з метою отримання заступництва, а за це деякою мірою втрачали свою волю. Необхідність закладництва селян, які в силу тих чи інших обставин були позбавлені захисту з боку общини, диктувалася безперервним розбоєм феодалів. Разом з тим не тільки окремі селяни, а й цілі общини були змушені, "чтобы спастись от сильных людей насильства", ставати "под зашиту" найсильніших з них, погоджуючись при цьому виконувати чисельні феодальні по­винності. Тоді феодал припиняв неорганізоване грабування та за­хищав общину від інших феодалів, вимагаючи та отримуючи за це феодальну ренту. Таким чином, закладництво було наслідком поза­економічного тиску феодалів на селян.

Все більшу роль відіграє закабаления селян за допомогою економічних важелей. Збільшується кількість залежних селян, як закупи та рядовичі. В XII—XIII ст. широко застосовуються норми Руської Правди, що регулюють відносини закупництва.

Основною формою експлуатації феодалами залежного насе­лення Стародавньої Русі періоду феодальної роздробленості була продуктова рента. Мало місце й відпрацьовування залежних селян в господарстві феодалів. Важким тягарем як для феодально залеж­них, так і для ще вільних селян був їх обов'язок утримувати князівську дружину, брати участь в ремонті та будівництві шляхів і мостів, виконувати інші повинності.

В період феодальної роздробленості не втратило свого значен­ня застосування в господарстві феодалів праці холопів. Їх примушу­вали працювати в будинку господаря, займатися вотчинним ремес­лом, а також обробляти орні землі, що належали боярам. Розвиток феодальних відносин вів до невпинного зростання числа і таких холопів, яких феодали-землевласники наділяли землею, примушу­ючи їх цю землю обробляти. Тим самим створювалися умови для скорочення цієї категорії майже безправного населення Русі та еволюції в бік феодально залежного населення. Зафіксовані в стат­тях 56, 64, 110 Пр. Пр. джерела холопства існували і в роки феодальної роздробленості.

Основна маса міського населення була представлена "чорними" "меньшими" людьми. Ними були дрібні торговці і ремісники, чисе­льні підмайстри, "убогі" люди, які не мали певних занять. До складу міського населення входила й челядь — обслуга боярських дворів.

Великий князь і вся феодальна знать, які жили за рахунок експлуатації залежного від них населення, розширювали і зміцнювали державний апарат, адміністрацію, яка тримала в покорі пригноблені народні маси.

Тепер на чолі кожного князівства стояв старший князь, котрий нерідко титулува­вся «великим», подібно до київського князя. Великий київський князь за традицією ще вважався «старійшим» серед інших князів, однак колишньої влади він уже не мав. Титул «великий князь» придбали, наприклад, князі володимиро-суздальський, чернігівсь­кий, галицько-волинський, полоцький, а пізніше і князі деяких ін­ших українських князівств. У васальній залежності від місцевого великого князя, який князював у політичному центрі землі — най­більшому місті, перебували менші князі, котрі володіли центрами дрібніших князівств або князівських волостей.

Заснування в окремих князівствах особистих династій дуло одним із чинників, що сприяли зміцненню панівного класу феода­лів. Але в межах цього класу між боярством та князями, котрі пра­гнули до посилення своєї влади, розгорнулася запекла боротьба. Перебіг цієї боротьби в тому чи іншому князівстві, або землі, безпо­середньо впливав на становище князівської влади, а відтак і на форму правління цього князівства, чи землі. У Новгородській землі, наприклад, боярство виявилося настільки могутнім, що повністю підкорило своїй волі князівську владу, закріпивши за Новгородом статус своєрідної «феодальної республіки», в якій влада належала великим боярам-землевласникам. У Галицько-Волинській землі вна­слідок боротьби між князями і боярством, яка була тут особливо тривалою і напруженою, перші домоглися значних перемог. Ще серйознішою виявилася перевага сил на боці князівської влади у Володимиро-Суздальській землі, де князі дуже рано почали вияв­ляти прагнення до «єдинодержавності».

Правителі князівств і земель Русі були виразниками волі панівного класу феодалів і здійснювали свою владу передусім в їхніх інтересах. Ця обставина значною мірою визначала характер влади князя і його державних функцій. Верховна влада в князівстві належала великому князю. Йому підкорялися збройні сили, насам­перед князівська дружина, на яку князь спирався, придушуючи виступи пригнічених народних мас. Придушення опору експлуато­ваних мас було однією з найважливіших функцій князя як глави князівства, найзначнішого його феодала. До сфери діяльності князів входило керівництво центральни­ми і місцевими органами управління. Судова функція князів мала класовий характер, котрий особливо яскраво виявлявся тоді, коли однією зі сторін у судовому процесі були представники простого вільного населення- Судив князь також своїх бояр і дружинників. Відомості про повсюдну участь князів у судових справах свідчать, що судова діяльність князів у XII ст. була досить активною.

Князь як правитель князівства вирішував питання, пов'язані з обороною земель від уторгнення ззовні (про цю функцію князів згадують літописи). Князі займалися також дипломатичною дія­льністю, метою якої було гарантування безпеки землі в умовах постійної загрози з боку кочівників. Князі брали участь і в організа­ції торговельних шляхів.

У період феодальної роздробленості князь у разі необхідності збирав особливу раду — думу. До її складу входили передусім представники старшої дружини — бояри, або, як їх іменує літопис, «передні», «кращі мужі», а також духовні феодали — єпископ, ігумени. Дума мала великий вплив на політику князя.

Під час здійснення своїх функцій князь спирався на числен­ний адміністративний апарат. Вищими посадовими особами в апа­раті центрального управління князівств і земель Русі були двірські, конюші, стольники. Будучи двірськими чинами, особистими агента­ми князя в його домені, вони керували певною галуззю управління всього князівства і водночас здійснювали і загальне управління територіями, пов'язаними з цією галуззю. Наприклад, конюший управляв землями, на котрих населення займалося конярством. Поява в центральному апараті управління вказаних посадових осіб свідчить про розвиток двірсько-вотчинної системи управління.

З числа бояр і дружинників князь призначав для управління окремими територіями посадників, тисяцьких, воєвод. У їхньому підпорядкуванні перебували тіуни, вирники, отроки, дитячі, мечни­ки та інші особи, котрі допомагали представникам князівської адміністрації здійснювати адміністративні та судові функції на місцях.

Характерною рисою управління залишалася система «корм­ління», за якої частина прибутків від волостей, що їх збирали аген­ти центральної влади князівства, йшла їм на «корм». Про судові збори як про одне з джерел утримання представників адміністра­тивно-судової влади свідчать, наприклад, статті 9, 20, 74, 107, 108, 114 Поширеної правди.

Найнадійнішою з погляду захисту класових інтересів феода­лів була дружинна частина війська. Князь міг покладатися лише на свою постійну дружину, яка розташовувалася в стольному місті або в укріплених центрах поблизу нього і була готова за першим закликом князя виступити і «шукати» йому слави, а собі «честі». При цьому зростало значення молодшої дружини, бо старші дру­жинники перетворилися у великих землевласників-вотчинників і поповнили боярство. Молодші дружинники охороняли князя, були рухомим каральним загоном у межах князівства і князівського до­мену, а в період воєнних дій — ядром військових сил князівства. Дружинники виконували деякі поліцейські, судові й адміністратив­ні функції. Власні дружини мали й інші великі феодали, чиї об'єд­нані сили інколи переважали сили великого князя. На випадок значних воєнних дій скликалося численніше, ніж дружина, війсь­ко — рать (народне ополчення). По закінченні воєнних дій рать роз­пускалася.

Система управління військовими силами у воєнний час буду­валася у такий спосіб: великий князь як верховний командувач ра­зом з найзначнішими феодалами (князями і боярами), а також з тисяцьким (керуючим «воями») утворював військову раду. Безпосередньо перед битвою призначалися командири головних полків І центру, флангів, сторожових і засідкових полків, Русі періоду феодальної роздробленості, яка склалася ще у першому столітті Давньоруської держави, не зазнала значних змін, але разом з великим київським князем як вер-I ховним суддею судову функцію такого рівня здійснювали й місцеві і великі князі.

У період феодальної роздробленості певну роль відігравали і вічеві сходи, котрі вже давно перетворилися в знаряддя князівсь­кої волі. Віче збиралося в головних містах князівств. Значну цін­ність являють відомості про київське віче 1146—1147 pp., про віча в інших містах. До складу віча входили передусім князі, бояри, вищі церковні ієрархи, а також заможні купці. Саме цим представникам панівного класу належала вирішальна роль на вічевих зборах, хоча в них брало участь і рядове міське населення.

До компетенції віча входили насамперед питання війни і миру. Віче розглядало також питання, що стосувалися законодавства, фінансових справ, призначення і зміщення представників держав­ної адміністрації. Вічеві збори відбувалися з дотриманням правил, розроблених на основі практики. Керували такими зборами князі, митрополит, а інколи й тисяцькі.

Про бояр XII ст. свідчать літописи . Про боярських тіунів, рядовичів, холопів, а також про боярський спадок говорить Поширена редакція Руської Правди.

Бояри були власниками великих вотчин. В XII ст. в літописах для позначення боярських маєтків використовувався насамперед термін "село". Про такі "села" літописи повідомляють неодноразо­во. Багато бояр були вихідцями з князівської дружини, які отрима­ли від князя земельні дарування. Потім розмір вотчин зростав за рахунок насильницького захоплення общинних земель. Інша части­на великих землевласників була представлена так званими земськи­ми боярами — нащадками родоплемінної знаті. Частина представ­ників як однієї, так і іншої групи боярства перебувала на службі у князя. За термінологією Руської Правди, це "князі мужі", тобто найвищий розряд службовців у князя.

Серед бояр також посилювалася диференціація. Як випливає з ряду статей церковного статуту князя Ярослава, дія якого в землях та князівствах XII—ХІП ст. не викликає сумніву, бояри поділялися на ''великих" та "меньших". За образу членів їх родин передбача­лися неоднакові судові штрафні санкції.

Матеріально-виробничу основу вотчинного господарства скла­дала праця залежних від феодала селян. Феодальне законодавство XII—XIII ст. створювало феодалам необхідні умови для закабаления все нових груп селянства. Свідчення тому — норми Поширеної редакції Руської Правди, насамперед "Устав про закупи", який, за думкою дослідників, яскраво характеризує один з поширених засобів встановлення феодальної залежності вільного сільського населення Стародавньої Русі від феодала-землевласника. Аналіз норм даного акта дозволяє зробити висновок, що ця правова пам'ятка Стародав­ньої Русі була переважно "боярським законодавством".

Точно судити про становище інших груп світських феодалів в XII—XIII ст. на основі існуючих з цього питання писемних джерел неможливо, хоча сам факт існування таких груп у багатьох дослід­ників не викликає сумніву. Початок створення умовного служилого володіння землею виявлено вже в XII ст. Є всі підстави вважати, що помісна система на Русі все ж існувала. На матеріалах Галицької землі М.Ф. Котляр обгрунтував існування станового землеволодіння в XIII ст. та прошарку "тримувачей" земель, які відбували за наділи військову службу .

Великим феодалом була церква. В XII ст. продовжувало зрос­тати її землеволодіння (кафедральні та монастирські вотчини). Джерелом зростання цього землеволодіння були перш за все князі­вські дарування. Так, з уставної грамоти князя Ростислава Мстис-лавича Смоленській єпархії 1136 p. випливає, що князь дарував церкві два села . В 1158 p. донька Ярослава Ізяславича подарувала Печорському монастирю п'ять сіл з челяддю . Подібні дарування землі ставали одним з головних джерел збагачення церкви. Іншим таким джерелом в XII—XIII ст. була раніш встановлена десятина. Збагачувалась церква також за рахунок церковного суду, у віданні якого знаходилося широке коло справ, визначених церковними уставами князів Володимира та Ярослава. Монастирі збагачувались і внаслідок того, що монастирські землі не подрібнювалися при одержанні спадщини, як землі князівські або боярські, а також за рахунок здійснення торгівлі та лихварства .

Активну роль у суспільно-політичному житті князівств і зе­мель Русі XII—XIII ст. відігравала церква. На чолі давньоруської православної церкви стояв митрополит. У його підпорядкуванні бу­ли єпископи, які очолювали єпархії — своєрідні церковно-адмініст­ративні округи, що територіально охоплювали найбільші князівст­ва Русі.

У період феодальної роздробленості політика, яку проводила церква, була неоднозначною. Розуміючи, що посилення політичної роздробленості і безперервні міжусобиці, зіткнення князів могли негативно вплинути на приріст землеволодінь церкви, її фінансові інтереси, верхівка церковної організації підтримувала ідею єдності Русі. Церква була політичним чинником доцентрового характеру, тоді як князівські міжусобиці давали імпульс відцентрового харак­теру. Водночас місцеве духовенство, перебуваючи в економічній і політичній залежності від місцевих князів-правителів, нерідко під­тримувало міжкнязівські усобиці, в котрих відображалися децент-ралістські прагнення князів та їхнього найближчого оточення. Така політика місцевих церковних феодалів, звичайно, не сприяла зміцненню єдності Русі.

Єпископи, ігумени найбільших монастирів безпосередньо бра­ли участь у політичному житті князівств. Вони могли входити до складу князівської думи. Князі залучали єпископів як послів для ведення переговорів з іншими князями. Так, літопис 1148 р. по­відомляє про послів київського князя Ізяслава Мстиславича до Ольговичів. Князь надіслав до Чернігова «білгородського єпископа Федора і печерського ігумена Федоса, і мужі свої з ними».

Інколи на час відсутності в адміністративному центрі князя виконання його функцій покладалося на єпископа.

У період феодальної роздробленості не втратила свого зна­чення і судова діяльність церкви, що давала їй значні прибутки. Аналіз співвідношення світської та церковних юрисдикцій дає змо­гу зробити висновок про те, що в XII—XIII ст. церква розширила межі своєї юрисдикції, не зазнаючи при цьому відчутних протидій з боку князівської влади.

13. Південно-Західна Русь

Київське князівство. Серед земель Південної Русі-України найважливіше місце займало Київське князівство, де розташовувалася столиця Русі. Власне Київське князівство охоплювало територію, що включала колишні землі полян, древлян, дреговичів і уличів. Київщина належала до найбільш розвинених в економічному відношенні земель Русі, у літописах згадуються 79 її міст. Головне місто — Київ, населення якого тоді складало близько 50 тис. жителів. Міста, як правило, були центрами ремесла і торгівлі. Через Київське князівство проходив Грецький, Соляний і Залозний торговельні шляхи. Основу господарства князівства складало орне землеробство.

Київ залишався релігійним центром Русі, куди прагнули потрапити прочани з усіх куточків держави.

Київська земля, що була давнім політичним і територіальним центром Київської Русі, не перетворилася, на відміну від інших земель, на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній. Упродовж ХІІ — першої половини ХІІІ ст. до неї ставилися як до власності великокнязівського київського престолу і навіть як до спільної спадщини давньоруського князівського роду. Київське князівство поділялося на ряд удільних князівств: Вишгородське, Білгородське, Васильківське, Брягінське, Торчеське, Пороське (Михайлівське), Трипільське, Канівське.

Боротьба за Київ завжди набувала загальнодержавного масштабу. Лише за одне століття (1146—1246 рр.) київський престол 46 разів переходив від одного князя до іншого.

У 40-х рр. ХІІ ст. розгорнулася жорстока боротьба за київський престол між родами Мономаховичів і Ольговичів, а потім між різними гілками Мономаховичів. У цій боротьбі князі брали собі за союзників половців, поляків, литовців та угорців. Усобиця в основному велася між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Долгоруким.

Цікаві факти

Ізяслав, який на певний час зміг зміцнити свою владу в Києві, у 1147 р. зробив спробу домогтися незалежності Руської Церкви від константинопольського патріарха. За допомогою чернігівського єпископа Онуфрія, який після від’їзду митрополита до Константинополя виконував роль глави Церкви, було скликано собор єпископів. На собор приїхало сім із десяти єпископів. Голосами п’яти було обрано митрополитом київським Клима Смолятича, який, за словами літописця, був «книжником і філософом таким, якого ж у Руській землі не було...». Але після смерті в 1154 р. Ізяслава Юрій Долгорукий, що став київським князем, не визнав митрополичих повноважень Клима. Новим митрополитом став присланий константинопольським патріархом грек Константин, який повів рішучу боротьбу проти прихильників Клима й Онуфрія.

У такій княжій колотнечі фактичними господарями Києва стали бояри. Вони виганяли або труїли небажаних князів, запрошували на престол того князя, який їм подобався.

Так, зокрема, сталося з Володимиро-Суздальським князем Юрієм Долгоруким, який тричі захоплював Київ, але в 1157 р. був отруєний під час застілля, а його дружинники побиті й пограбовані.

Водночас Київ страждав від князівської боротьби. В історію ввійшов страшний погром, заподіяний місту в 1169 р. князем Андрієм Боголюбським (син Юрія Долгорукого), який намагався знищити Київ як столицю-суперницю, натомість піднявши роль свого князівства.

Документи розповідають

Літопис про погром Києва дружиною Андрія Боголюбського (1169 р.)

«І грабували вони два дні увесь город — Поділля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучуючи із мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна без рахунку, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали... і всі святині були забрані. Запалений був навіть монастир Печерський... І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестанні».

Проте місто незабаром відновилося. А повторна спроба Андрія розорити місто в 1174 р. була невдалою.

Зрештою київські бояри придумали хитру систему одночасного співправління двох князів із різних княжих родів. Ця система в останній чверті ХІІ ст. забезпечила місту відносний спокій і розвиток. Такими співправителями стали Святослав Всеволодович (належав до роду Ольговичів) (1177—1194 рр.) і Рюрик Ростиславич (належав до роду смоленських Ростиславичів) (1180—1202 рр.). У цьому дуумвіраті першість мав Святослав. Саме він організував удалі походи проти половців 1183, 1185, 1187 рр., які змусили тих відкочувати до пониззя Сіверського Дінця. По їх смерті Київське князівство знову захопив вир міжусобної боротьби.

Після загибелі в битві з монголами на річці Калка в 1223 р. князя Мстислава Романовича політична роль Києва занепала. Київські князі вже не впливали на перебіг подій. Останнім київським князем був Михайло Всеволодович (1235—1239 рр.), який, дізнавшись про наближення монголів, утік із міста в Угорщину. Напередодні страшної навали місто залишилося без князя. 

3.   Чернігово-Сіверське князівство. Чернігівське князівство разом із Київським та Переяславським складали державне і територіальне ядро Русі, яке сформувалося в ІХ ст. Формування Чернігівського князівства завершилося в ХІ ст., коли Ярослав Мудрий, віддавши Чернігову колишні землі радимичів, в’ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань (сучасна Тамань), посадив там намісником свого сина Святослава. Чернігівське князівство належало до економічно розвинених. Проте в господарському розвитку князівство було неоднорідним. Найбільш розвиненими були землі навколо Чернігова. Більша частина князівства була вкрита лісами. Економічних зв’язків між окремими районами майже не існувало. Серед міст виділявся Чернігів — другий після Києва центр Русі. Загалом у князівстві нараховувалося більше 40 міст. Князівство поділялося на 16 уділів (найбільший — Новгород-Сіверське князівство).

У період свого розквіту в середині ХІІ ст. князівство справляло великий вплив на сусідні землі й навіть претендувало на роль об’єднувача земель Русі. Ольговичі були однією з найвпливовіших княжих родів. Певний час вони володіли і Києвом. Саме тоді в Києві було збудовано Кирилівську церкву, яка стала усипальницею чернігівських князів. Проте протягом ХІІ — першої половини ХІІІ ст. князівство не знало спокою. Часті зміни князів, облоги, землетруси, пожежі стали звичними для Чернігова. Але всупереч цьому саме в цей час місто швидко зростало і багатіло.