2. Види внутрішньоособистісних конфліктів і психологічні захисні механізми

Залежно від різних теоретичних концепцій виділяють кілька класифікацій внутрішніх конфліктів. Класифікація російського ученого А. Шипілова містить шість основних видів, залежно від того, які сторони внутрішнього світу особистості вступають у конфлікт:

1) Мотиваційний конфлікт (між „хочу” та „хочу”). Досить інтенсивно вивчається, особливо у психоаналізі. Визначають конфлікти між несвідомими прагненнями (З. Фрейд), між прагненнями до володіння та безпеки (К. Хорні), між двома позитивними тенденціями – класична дилема „буриданового віслюка” (описав К. Левін) або як зіткнення різних мотивів.

2) Моральний конфлікт (між „хочу” та „треба”). Його в етичних вченнях часто називають нормативним конфліктом (В. Бакштановський, І. Арніцане, Д. Федоріна). Розглядається як конфлікт між бажанням і обов'язком, між моральними принципами й особистісними уподобаннями (В. Мясищев). А. Співаковська виділяє конфлікт між прагненням діяти відповідно до бажання та вимог дорослих або суспільства. Іноді розглядається як конфлікт між обов'язком і сумнівом за необхідності виконувати його (Ф. Василюк, В. Франкл).

3) Конфлікт нереалізованого бажання (між „хочу” та „можу”) або комплексу меншовартості (Ю. Юрлов). Це конфлікт між бажаннями та дійсністю, яка блокує їх задоволення. Іноді його тлумачать як конфлікт між „хочу бути таким, як вони” (референтна група) та неможливістю це реалізувати (А. Захаров). Конфлікт може виникати не тільки тоді, коли дійсність блокує реалізацію бажання, але і в результаті фізичної неможливості людини його задовольнити. Це конфлікти, які виникають через невдоволення власною зовнішністю, фізичними даними та здібностями. До цього виду належать і внутрішні конфлікти, в основі яких знаходяться сексуальні патології (С. Кратохвіл, А. Свядощ, А. Харитонов).

4) Рольовий конфлікт (між „треба” і „треба”). Виражається в переживаннях, пов'язаних із неможливістю одночасно реалізувати кілька ролей (міжрольовий внутрішній конфлікт особистості), а також у зв'язку із різним розумінням вимог, які висуваються до самої особистості, до виконання однієї ролі (внутрішній конфлікт ролей). До цього виду належать внутрішні конфлікти між двома цінностями, стратегіями або сенсами життя. Рольові конфлікти поділяються на інтрарольові (внутрішні конфлікти між компонентами чи різновидами однієї й тої самої ролі однієї людини), інтеррольові (внутрішні конфлікти між різними ролями однієї людини, що суперечать одна одній), інтраперсональні (внутрішньоособистісні – внутрішні конфлікти, що ґрунтуються на суперечливому рольовому досвіді людини і проявляються в труднощах становлення її рольової поведінки) та інтерперсональні (міжособистісні – зовнішні конфлікти, що ґрунтуються на суперечностях між дивергентними ролями партнерів по спілкуванню).

5) Адаптаційний конфлікт (між „треба” та „можу”). У широкому сенсі –той, що виникає на базі порушення рівноваги між суб'єктом і навколишнім середовищем; у вузькому значенні – той, що виникає при порушенні процесу соціальної або професійної адаптації. Це конфлікт між вимогами дійсності та можливостями людини – професійними, фізичними, психологічними. Невідповідність можливостей особистості вимогам середовища або діяльності може розглядатися як тимчасова неготовність або і нездатність виконати вимоги, що висуваються.

6) Конфлікт неадекватної самооцінки (між „можу” та „можу”). Адекватність самооцінки особистості залежить від її критичності, вимогливості до себе, ставлення до успіхів і невдач. Розходження між домаганнями та оцінкою власних можливостей призводить до того, що в людини виникають підвищена тривожність, емоційні зриви тощо (А. Петровський. М. Ярошевський). Серед конфліктів неадекватної самооцінки визначають конфлікти між підвищеною самооцінкою та прагненням реально оцінювати свої можливості (Т. Юферова), між заниженою самооцінкою та усвідомленням об'єктивних досягнень людини, а також між прагненням підвищити домагання, щоб досягнути максимального успіху та знизити домагання, щоб уникнути невдач (Д. Хекхаузен).

На думку К. Хорні (1885-1952), потрібно розрізняти нормальні та невротичні конфлікти. Їхня відмінність полягає у більшій значимості конфлікту для невротика, неусвідомлюваності та неможливості розв'язання невротичного конфлікту, доки не відбудеться змін у ставленні невротика до інших і до самого себе, які дадуть йому змогу повністю позбавитися невротичних потягів. Невротичний конфлікт – результат тривалого, довго збереженого, „простого” внутрішнього конфлікту. Притаманні конфлікту переживання стають джерелом захворювання в тому випадку, коли займають провідне місце в житті людини. Цей конфлікт виявляється для людини невирішеним і, затягуючися, створює афективну напругу, яка загострює суперечності, посилює труднощі, підвищує нестійкість і збудливість, поглиблює та хворобливо фіксує переживання, знижує продуктивність і самоконтроль.

Завдяки захисним механізмам своєї психіки людина намагається упоратися зі своїми глибоко закоріненими страхами. Серед них виділяють такі:

Регресія, витіснення («плач про це»). Це повернення до дитячих стереотипів (примітивних форм) поведінки, ухиляння від відповідальності. Характерна істерична структура характеру.

Проекція («звинувать це»). Несвідоме приписування джерелу труднощів різних негативних якостей як раціональної основи для його неприйняття або самоприйняття на цьому фоні. Власні негативні якості можна проектувати на інших («інші бажають мені нашкодити», «вони ледарі»).

Заміщення («напади на щось, що заміщує це»). Переорієнтація негативного почуття з одного об’єкта, недосяжного для зворотної дії, наприклад на начальника, на більш досяжний. Індивід знімає напругу, звертаючи агресію на слабший суб’єкт або на самого себе.

Заперечення («не помічай цього»). Заперечення причетності індивіда до події або можливого знання про подію: „я нічого про це не знав”, „це не моє”, „мені так сказали”, „я нічого такого не говорив”. Це інфантильна підміна прийняття рішення на дії згідно з новими обставинами, їх ігнорування.

Придушення («не пам’ятай про це»). Це блокування страху через забування його джерела, а також обставин, асоціативно пов’язаний з ним. Близькі до цього механізми ізоляції та інтроекції.

Ізоляція («не відчувай цього»). Сприйняття травмуючих ситуацій або згадки про них без відчуття тривоги.

Інтроекція («не знай, звідки це»). Присвоєння цінностей або рис характеру інших людей для попередження погроз з їхнього боку.

Інтелектуалізація («переосмисли це»). Вільне тлумачення подій для розвитку почуття суб’єктивного контролю над ситуацією. При цьому використовуються способи: порівняння протиборствуючих тенденцій; складання списку «+» і «-« кожної з тенденцій та їх аналіз; шкалування кожного «+» і «-« у кожній із тенденцій та їх додавання. Сюди входять також механізми анулювання, сублімації та раціоналізації.

Анулювання («відміни це»). Поведінка або думки, які сприяють символічному зведенню на ніщо попередніх дій або думок, які викликали сильну тривогу, почуття вини.

Сублімація («трансформуй це»). Переведення психічної енергії в інші сфери діяльності. Задоволення витісненого неприйнятного почуття (сексуального чи агресивного) здійсненням соціально схвалюваних альтернатив. Способи: переключення на інший вид діяльності, здійснення суспільно значимих вчинків.

Раціоналізація («знайди виправдання цьому»). Знаходження правдоподібних причин для виправдання дій, які викликані придушеними, неприйнятними почуттями. Способи: дискредитація цілі (знецінення недосяжного); дискредитація значимого іншого, який відмовляє в увазі; перебільшення ролі обставин, долі; утвердження шкоди на благо; переоцінка цінностей, усієї мотиваційної системи; самодискредитація (спокута провини).

Реактивне утворення («оберни це на протилежне»). Вироблення та підкреслення в поведінці протилежної установки.

Компенсація («придбай це»). Слугує для стримування почуття туги, горя з приводу реальної або уявної втрати, нестачі, неповноцінності. Це, певною мірою, ідеалізація. Страх перед приниженням можна компенсувати особливим прагненням влади («честолюбний кар’єрист»). У цей механізм входять механізми ідентифікації та фантазії.

Ідентифікація («стань як це, щоб не втратити його»). Моделювання поведінки іншої особи як шлях до підвищення самоцінності або утримування почуттів у зв’язку з можливим розділом чи втратою. Ототожнення себе з іншою людиною, групою, як зразком поведінки, форма наслідування для полегшення своєї поведінки з оточуючими.

Фантазія («мрій про це»). Утікання в уяву з метою уходу від реальних проблем, пов’язаних із розв’язанням конфлікту.