5.Право власності та його захист. Форми і види власності.

Право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦКУ).

Право власності

включає в себе:

Володіння – фактичне володіння річчю поєднане з наміром вважати річ своєю, перебування речі у своєму господарстві

Користування – вилучення з речі корисних властивостей. Головне повноваження власника.

Розпорядження – можливість вирішити юридичну і фактичну долю речі.

Власник має право вчинити будь-які дії щодо свого майна, які не суперечать закону. Держава не втручається у здійснення власником права власності; діяльність власника може бути обмежена чи припинена у випадках і в порядку, встановлених законом. Право власності є непорушним.

Формами власності згідно із Конституцією України та Цивільним кодексом України є:

Права власності

Українського народу Приватна Державна Комунальна

Органи державної влади та місцевого самоврядування

Фізичні та юридичні особи

Органи державної влади

Територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу, виключної морської економічної зони. Ст. 324 ЦКУ

Будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Ст. 325 ЦКУ

Майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Ст.326 ЦКУ

Майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Ст. 327 ЦКУ

Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом (Ст. 318 ЦКУ)

Спільна власність має місце у випадках, коли з тих чи інших підстав у кількох осіб виникає право власності на одне і те саме майно. Спільна власність — це не форма права власності, а лише особливий режим існування відомих форм власності. Відноси­ни спільної власності можуть виникати за участю різноманіт­них суб'єктів права власності — фізичних осіб, юридичних осіб, держави і громад. Правовий режим права спільної власності передбачає єдність правомочностей її учасників у володінні, користуванні і розпорядженні спільним майном і вирішенні спільно всіх питань щодо здійснення цих правомочностей сто­совно об'єкта права. Але розпорядження своєю часткою в спільному праві кожен із співвласників може здійснювати са­мостійно, без згоди інших, а лише з дотриманням вимоги зако­ну щодо права переважної купівлі відчужуваної частки іншими співвласниками.

Право спільної власності може бути двох видів — часткова спільна власність, коли частки співвласників визначені і суміс­на спільна власність, коли частки не визначені. Розміри часток визначаються самими співвласниками з різних підстав, а спільна сумісна власність має місце лише коли про це прямо не заборо­нено законом.

Захист права власності — є одною зі складових поняття охо­рони права власності. Захист права власності — це застосуван­ня судовими органами в разі порушення прав власника сукуп­ності відповідних правових засобів, передбачених у цивільно­му законодавстві і спрямованих на відновлення прав власника. Захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється у такі спосо­би: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення становища і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов'язків в натурі; компенсація моральної шкоди; припинення або зміна правовідносин; стяг­нення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випад­ках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу, пені). Всі перераховані вище способи можна розділити на рече-во-правові, зобов'язально-правові та особливі способи захисту.

До речево-правових способів належать віндикаційний та не-гаторний позови.

Віндикаційний позов — це позов не володіючого власника до фактичного володільця майна про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. Такий позов може мати місце лише за наявності таких умов: необхідно щоб власник був фак­тично позбавлений володіння; щоб майно, що належить влас­никові збереглося в натурі, а не було спожито чи перероблено; віндикація можлива лише щодо індивідуально-визначеного май­на, оскільки власник може вимагати повернення майна, яке на­лежить йому на праві власності; позивач і відповідач не знахо­дяться між собою в зобов'язальних відносинах щодо цього май­на. Позивачем за віндикаціиним позовом за загальним правилом є власник цього майна. Відповідачем — фактичний володілець цього майна, незаконність володіння якого повинна бути дове­дена в суді, оскільки існує презумпція законності володіння. Незаконні володільці залежно від того, добросовісні вони чи ні, несуть різну відповідальність перед власником. Так, добро­совісні володільці повинні повернути майно за умов, коли воно вибуло поза їхньою волею (загублено, викрадено), а недобро­совісні — у будь-якому випадку. Розрахунки при поверненні речей з чужого незаконного володіння також залежать від доб­росовісності чи недобросовісності набувача. Від недобросовіс­ного набувача власник вправі витребувати повернення і відшко­дування всіх доходів, які особа отримала або повинна була от­римати від цього майна, а від добросовісного — лише за час, коли він дізнався чи повинен був дізнатися про незаконність володін­ня. Добросовісний володілець вправі залишити зроблені ним поліпшення до майна, а якщо вони невіддільні від основного майна, то вимагати відшкодування понесених ним витрат, але не більше розміру збільшення вартості речей.

Негаторний позов — це позадоговірна вимога власника, не позбавленого володіння майном, до третьої особи про усунення перешкод у здійсненні правомочностей щодо володіння, корис­тування та розпорядження майном. Позивачем виступає влас­ник майна або його титульний володілець. Відповідачем є осо­ба, яка своїми протиправними діями або бездіяльністю заважає власникові здійснювати правомочності, що належать йому. За допомогою негаторного позову можна здійснювати захист пра­ва власності лише від неправомірної поведінки третьої особи, з якою власник не перебуває в договірних відносинах. Негатор­ний позов не може бути пред'явлений після припинення протиправної поведінки. Власник у цьому разі може вимагати лише відшкодування шкоди, завданої протиправною поведінкою тре­тьої особи.

Позовна давність. Позовна давність визначається як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна форма захисту цивільних прав є основною формою їх захисту у суді.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: загальні і спеціальні.

Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю 3 роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична соба), юридична особа, держава тощо.

Спеціальні строки позовної давності встановлено законодавчими для окремих видів вимог. Вона може бути скороченою або більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю.

Відповідно до ст. 258 ЦК України, позовна давність тривалістю в один рік установлена на вимоги про стягнення неустойки, штрафу або пені.

На вимоги про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, якщо він був учинений під впливом насильства чи обману, позовна давність триватиме протягом п'яти років. У цьому разі перебіг позовної давності починається від дня припинення насильства, погрози чи обману, під впливом яких був учинений правочин, або ж від дня, коли позивач довідався чи повинен був довідатися про ці обставини. Позовну давність тривалістю в 10 років встановлено для вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, що обчислюється від дня, коли почалося його виконання.

За угодою сторін не допускається скорочення позовної давності, а суд застосовує її лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Перебіг загальної або спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права або про особу, яка порушила право.

У разі порушення права чи охоронюваного законом інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.

6