МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

Кафедра економічної теорії

КУРСОВА РОБОТА

з мікроекономіки

на тему: «Попит і пропозиція капіталу та аналіз інвестиційних рішень»

Виконав:

Студент факультету аграрного менеджменту

2 курсу, 3 групи

Шпеко Б.П.

Науковий керівник:

к.е.н., доцент, Власенко Ю.Г.

Київ - 2015

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ 1. Суть та особливості ринку капіталу 6

1.1. Поняття та сутність капіталу 6

1.2. Особливості ринку капіталу 14

Розділ 2. Пропозиція на ринку позичкових коштів 19

2.1. Пропозиція на ринку позичкових коштів 19

2.2. Міжчасовий вибір домогосподарств 20

С₀ + S­₀ = І₀. 21

U = U(С₀,С₁). 21

Розділ 3. Аналіз інвестиційних рішень 25

3.1. Інвестиційний попит 25

3.2. Міжчасовий вибір фірми та аналіз інвестиційних рішень 26

IRR = – (R₁ – C₁)/(R₀ – C₀) – 1. 27

Висновки 29

список використаних джерел 31

Вступ

Актуальність теми дослідження. Підходи до капіталу змінювалися з часом. Меркантилісти ототожнювали капітал з грошима, сума яких зростає у сфері торгівлі. Фізіократи розуміли капітал як кошти, що вкладені у землеробство. Класики, які жили в епоху промислового капіталізму, фактично трактували капітал як знаряддя праці (так званий фізичний капітал). На думку Д.Рікардо, палка в руках первісного мисливця вже була капіталом.

К.Маркс, успадкувавши підхід класичної школи, ускладнює визначення капіталу, заглиблюючись у дослідження капіталістичних виробничих відносин. На його думку, це авансована вартість, що самозростає, тобто вартість, що приносить додаткову вартість. Але у широкому розумінні слова капітал у К.Маркса – це виробничі відносини з приводу розподілу додаткової вартості. Пізнати капітал можна лише у русі – процесі його кругообігу.

Суттєвий внесок у розвиток наукової уяви про природу капіталу внесли неокласики (Є.Бем-Баверк, І.Фішер, Дж.Кларк). Головне їхнє досягнення – це практична відмова від класичної тріади (праця – земля – капітал), для них капітал – це вже не тільки знаряддя праці.

Згідно з І.Фішером, капітал – це будь-який елемент багатства, який приносить його власнику регулярний доход протягом тривалого часу. Таким чином, капітал включає і засоби праці, і товари довготривалого користування, і землю, і навіть людський чинник.

Погляди І.Фішера відрізняються від поглядів класичної школи також і тому, що вони ґрунтуються не на трудовій теорії вартості, а на маржиналізмі. Елемент капіталу цінується не тому, що на його виробництво витрачені ресурси, а тому, що він приносить кінцевий доход.

Таким чином, існують різні концепції капіталу, серед них найбільш поширені:

• "речова" – фізичний капітал, тобто блага довготривалого користування, що створені людьми, а не природою, для виробництва інших товарів та послуг (обладнання, приміщення, запаси матеріалів, напівфабрикатів тощо);

• "грошова" – фінансовий капітал: гроші та цінні папери;

• людський капітал – запас знань, кваліфікація.

Взагалі людині властиво надавати перевагу сьогоднішнім благам, а не завтрашнім. Так звані часові переваги (time preference) передбачають схильність людей оцінювати поточне споживання вище, ніж майбутнє. Тож для того, щоб людина погодилася відмовитися від поточного споживання благ і позичила рибу (гроші), їй треба за це віддячити. Формою цієї подяки і є позичковий відсоток (interest rate). Це психологічне пояснення, розуміння відсотку як плати за стримування, так, як і технологічне (використання засобів праці у майбутніх виробничих процесах), було властиве австрійській школі (Є.Бем-Баверк).

Кожний чинник виробництва створює свій доход – відсоток є доходом на капітал. Класичне визначення позичкового відсотку дав І.Фішер: "коефіцієнт, що показує, наскільки долар прибутку, що отриманий зараз, цінніше в очах суспільства у порівнянні з доларом прибутку, який можна отримати у майбутньому". Вкладання коштів з метою збільшення капіталу передбачає розрив у часі між витратами і доходами. Таким чином, для прийняття інвестиційного рішення доводиться зіставляти поточну цінність з майбутньою, цей процес має назву дисконтування.

Таким чином, практична значимість зазначених вище проблем і зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є теоретичні засади мікроекономіки.

Предмет дослідження – попит і пропозиція капіталу та аналіз інвестиційних рішень.

Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні теорії економіки. Різним аспектам цих проблем присвячено праці Будаговської С., Вечканова Г.С., Гальчинського А.С., Задоя А.О., Карагадової О.О., Косіка А.Ф., та ряду інших авторів.

Дослідження здійснене на основі системного підходу з використанням таких методів: структурного аналізу, порівняльного, прогнозування.

Результати дослідження можуть бути використані при вивченні навчальних дисциплін "Макроекономіка", "Основи економічної теорії", "Мікроекономіка" та ін.

Метою курсової роботи є дослідження ринків капіталу та інвестицій.

Метою роботи зумовлено виконання таких завдань:

• дослідити суть та особливості ринку капіталу;

• здійснити аналіз пропозиції на ринку позичкових коштів;

• дослідити особливості аналізу інвестиційних рішень;

• зробити висновки.

Розділ 1. Суть та особливості ринку капіталу

1.1. Поняття та сутність капіталу

Розпочинаючи виробничо-господарську діяльність, господарюючий суб'єкт має чітко уявляти, задля чого він збирається організовувати виробництво тих чи інших матеріальних благ або надання послуг. Уявлення про мотивацію діяльності виробничих ланок в тій або іншій сфері має важливе значення в процесі управління економікою. Від того, наскільки ефективно впливають різні адміністративні або економічні заходи на інтереси господарських одиниць, залежать спроможність управляти економічними процесами на національному, галузевому чи регіональному рівні, пошук найефективніших засобів для реалізації цієї мети.

Розглянемо мотивацію господарської діяльності в умовах ринкової економіки та головні фактори, необхідні для її ефективного здійснення.

В основу мотивації господарської діяльності покладено досить банальну тезу: може чи ні цей суб'єкт задовольнити свої економічні інтереси завдяки певному виду господарської діяльності, тобто матиме він від цього певну вигоду чи ні? Якщо ні, то, напевне, немає сенсу і розпочинати. Звичайно, певне підприємство може діяти, нехтуючи своїми економічними інтересами через будь-які причини. Проте це не може тривати довго, оскільки закони економіки змусять цей господарюючий суб'єкт або підкоритися цим законам, або припинити свою діяльність. В крайньому разі воно може функціонувати лише завдяки підтримці ззовні: з боку держави, благодійних фондів, громадських організацій. Однак біль­шість підприємств так працювати не може. Отже, підприємство має працювати заради задоволення економічних інтересів своїх власників і персоналу [23, 457].

Господарська діяльність стає засобом реалізації економічних інтересів господарюючих суб'єктів тоді, коли результати діяльності конкретного виробника задовольняють суспільні потреби, тобто суспільство в процесі використання результатів діяльності господарських одиниць визнає їх за суспільне необхідні насамперед щодо витрат, які мало підприємство. Величина цих витрат має бути такою, щоб виробник міг відтворити себе як виробника і сформувати фонд особистого споживання.

Один з основоположників класичної економічної теорії А. Сміт відзначав, що підприємці, маючи власний інтерес (а він полягає в особистому збагаченні), організують свою господарську діяльність у тих сферах, які, на їхній погляд, дадуть змогу отримати високий доход. Так вони сприяють і найефективнішому задоволенню потреб суспільства, адже діяльність у тих сферах, що приносять найвищі доходи, дістає завдяки механізму ринкового ціноутворення високу суспільну оцінку. Приватний інтерес стає засобом реалізації суспільного інтересу. "Дбаючи тільки про свої інтереси, він часто дієвішим способом служить інтересам суспільства, ніж. тоді, коли свідомо намагається зробити це". Цією "невидимою рукою", що узгоджує приватні та суспільні інтереси, є ринок [23, 457].

Для того щоб приватні інтереси реалізувалися в своїй сукупності, потрібно, щоб виробнича діяльність давала виробникові надлишок доходу над його витратами, тобто можливість збагачення. Наявність такого надлишку означає, що вся продукція підприємства визнається суспільством необхідною щодо споживної та мінової вартості, що створюються фонди для виплати заробітної плати персоналу, нормального відтворення засобів виробництва і нагромадження, робляться певні відрахування на задоволення суспільних потреб, повніше задовольняються особисті потреби. Отримання надлишку над витратами є основним рушієм підприємництва. Такий висновок цілком справедливий для більшої частини ділових одиниць (бізнесів). Проте значення збагачення як мотиву функціонування деяких з них суттєво відрізняється залежно від форми власності, на якій ґрунтується діяльність певної господарської одиниці.

Для державного підприємства збагачення не є головним стимулом господарської діяльності. Найчастіше вона підпорядковується суспільним потребам: забезпеченню соціальної стабільності, наданню допомоги національному підприємництву, забезпеченню певного рівня зайнятості тощо. Певна частина невеликих приватних господарств, що перебувають переважно в індивідуально-сімейній формі власності, мають на меті не збагачення, а забезпечення свого самовідтворення. Такі економічні структури англійський учений Т. Шанін назвав експолярними [23, 459].

Так, за даними опитування власників невеликих компаній Великобританії, лише 8 відсотків з них вважають головним стимулом своєї підприємницької діяльності персональне збагачення, а 87 відсотків – можливість відчувати себе незалежними і мати задоволення від власної роботи.

Конкретна величина доходу від підприємницької діяльності залежить від економічних, організаційних та інших факторів. Економічні можна поділити на дві групи: ті, що залежать і не залежать від підприємця.

До головних внутрішніх факторів належать: наявність певної величини капіталу; якісний рівень засобів виробництва та виробничого персоналу; якість управління виробничими процесами і комерційною діяльністю.

Найпершою засадою господарської діяльності, без якої вона взагалі неможлива, є наявність засобів виробництва та кваліфікованих працівників, тобто грошових засобів підприємства має бути достатньо для того, щоб організувати ефективне виробництво, доход від якого перевищуватиме витрати. Отже, для того щоб функціонувати як виробник, потрібно мати достатню кількість грошей, купити за них засоби виробництва, найняти працівників, організувати виробництво певних товарів, реалізувати їх і отримати суму грошей, що перевищує витрачену. Саме такий перебіг подій, які становлять життєвий цикл виробника, перетворює витрачені ним гроші на капітал, тобто капітал – це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто самозростає.

Перетворення звичайних грошових знаків на капітал включає як суто технічні, техніко-організаційні, так і соціально-економічні моменти. По-перше, виробник (власник капіталу) повинен вступити у відносини з іншими виробниками з приводу купівлі засобів виробництва. По-друге, якщо його наявного капіталу недостатньо для організації ефективного виробництва, йому доведеться звертатися до кредитних установ. По-третє, він мусить найняти певну кількість працівників, щоб забезпечити ефективне функціонування засобів виробництва, якщо цього потребують обсяги виробництва.

Отже, перетворюючи свої гроші на капітал, виробник має вступити в економічні відносини з підприємствами, що виробляють необхідні йому товари та послуги, та з індивідами, що через певні причини отримують засоби для існування не завдяки власній підприємницькій діяльності, а шляхом найму за гроші.

Отже, капітал – це категорія, що виражає не стільки технічні чи організаційні, скільки соціально-економічні відносини, тобто капітал як такий може існувати лише за певних соціально-економічних умов. Такими умовами є:

1. високорозвинені товарне виробництво і обіг;

2. наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення;

3. зосередження у частини господарюючих агентів значної частки засобів виробництва, тобто певний ступінь концентрації виробництва і капіталу;

4. відсутність власних засобів виробництва у частини господарюючих агентів, що змушує їх найматися [23, 459].

Дане трактування капіталу може бути визначене як соціально-економічне. Звичайно, є й інші погляди на сутність капіталу, зокрема так званий предметно-функціональний і грошовий підходи.

Якщо розглядати капітал як певне вкладення, що дає змогу отримувати доход, то до нього треба віднести і вкладення у робочу силу. Цей підхід, запропонований Г. Беккером, Дж. Мінсером та іншими вченими, має назву "концепції людського капіталу". Під ним розуміють витрати, що сприяють майбутньому збільшенню доходів індивіда (навчання в школі, вузі, на виробництві, піклування про власне здоров'я) [23, 460].

Значного поширення набув погляд на капітал як на один з виробничих факторів, що поряд з працею, землею приносить доход. Основоположником такого підходу можна вважати французького економіста Ж.Б. Сея [23, 460].

Усі розглянуті підходи загалом можна охарактеризувати як народногосподарські (макроекономічні). З погляду підприємця капітал є сумою вартісної оцінки майна і коштів підприємця, які він може використати на господарські потреби. З цієї точки зору принциповим моментом є співвідношення між власним і чужим капіталом.

Сучасна економічна наука трактує капітал як складну, багатоаспектну категорію, еволюція якої відобразила історичний процес розвитку природи, форм руху, динаміки та структури товарного виробництва. В економічній теорії сформувалися такі підходи до визначення сутності капіталу.

1. Предметно-функціональний підхід, згідно з яким капітал ототожнюється з нагромадженою працею, призначеною для подальшого виробництва або продажу й одержання доходу [10, 254-258].

У рамках цього підходу значного поширення набув аналіз капіталу як фактора виробництва, що впливає на результати підприємницької діяльності і приносить дохід власникові. При цьому підкреслюється особливе місце капіталу в системі економічних ресурсів, зумовлене його високою мобільністю, опосередко­ву­ючою роллю та похідним характером формування.

Аналіз матеріально-речового змісту капіталу постійно збагачується за рахунок розширення діапазону видів нагромадження праці та певних благ, однак не дає можливості виявити джерело зростання підприємницького доходу та розкрити його соціально-економічний зміст.

2. Соціально-економічний підхід, згідно з яким капітал трактується як економічна категорія – специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов [10, 254-258].

Розглядаючи капітал як самозростаючу вартість (що в процесі свого руху приносить додаткову вартість), прихильники цього підходу ототожнюють капітал з капіталістичними виробничими відносинами експлуатації найманої праці.

Особливістю соціально-економічного підходу є прагнення охарактери­зу­вати суспільно-економічну сутність капіталу в органічному взаємозв'язку з економічними відносинами та виявити джерело самозростання вартості.

Водночас необхідно враховувати, що розвиток соціальне орієнтованої ринкової економіки завдяки поширенню колективних форм приватної власності, акціонуванню, демократизації управління капіталом тощо змінює соціально-економічну природу капіталу. Зростає взаємозумовленість мотиваційних пріоритетів найманих робітників та підприємців на основі "соціалізації" капіталу та "капіталізації" праці. Зближенню інтересів суб'єктів сучасної ринкової економіки сприяє також подальший розвиток співробітництва праці та капіталу, що ґрунтується на якісному вдосконаленні трудового законодавства та системи колективних договорів.

3. Грошовий підхід, згідно з яким капітал досліджується як фінансовий ресурс, що приносить дохід власникові у вигляді процента [10, 254-258].

4. Ототожнення капіталу з часом як особливим економічним ресурсом, що визначає дохід підприємців як винагороду за відмову від задоволення поточних потреб заради отримання майбутніх благ.

5. Трактування капіталу як певного вкладення, завдяки чому забезпечується одержання доходу [10, 254-258].

У рамках цього підходу виокремлюється категорія "людського капіталу" як міри втіленої у людині здатності приносити дохід. Освіта, професіоналізм, здоров'я, природні здібності та творчість індивіда розглядаються як чинники його продуктивної сили, що сприяє збільшенню обсягів виробництва високоякісної інноваційної продукції і приносить так звану технологічну ренту, виступаючи найважливішим джерелом зростання доходу окремої людини й суспільства в цілому. При цьому особистість визначається не лише як суб'єкт, а й як об'єкт економічної діяльності та інвестицій, які більш прибуткові, ніж капіталовкладення в інші фактори виробництва.

Інвестиціями у людський капітал вважаються витрати на здобуття освіти, кваліфікації, підготовку та перепідготовку робітників, підтримку здоров'я, інформаційне забезпечення тощо. Величина людського капіталу оцінюється потенційним доходом, який він може приносити власнику.

Соціально-економічне багатство інтелекту відображає категорія "інтелектуальний капітал", який функціонує у "чистому" вигляді в таких сферах, як наука, освіта, охорона здоров'я, управління тощо. У високоцивілізованому суспільстві інтелектуальний капітал починає переважати над усіма іншими формами капіталу, виступаючи головною передумовою нагромадження суспільного багатства.

З огляду на те, що нагромадження, вдосконалення та всебічний розвиток людського багатства набувають першо-вартості у контексті наявних джерел сучасного економічного зростання, стає зрозумілою важливість цього підходу до аналізу капіталу як економічної категорії [10, 254-258].

Не відкидаючи жодного з трактувань капіталу, накопичених науковою думкою за всю історію розвитку економічної теорії, слід наголосити на необхідності аналізу сутності капіталу в контексті соціально-економічних та історичних умов його саморозвитку.

Капітал – самозростаюча авансована вартість; вкладення, які дають змогу отримати дохід.

Матеріально-речовий зміст капіталу формують речові та особисті, фінансові та інтелектуальні фактори товарного виробництва, його продукти (товари і послуги), які обслуговують процес створення економічних благ та їх просування у сфері виробництва, обміну, споживання.

Соціально-економічну форму капіталу визначає взаємодіючий рух підприємницької та особистої власності економічних суб'єктів у процесі їх виробничо-господарської, комерційної діяльності та отримання відповідних доходів [10, 254-258].

Багатоаспектність категорії "капітал" виявляється у різноманітних конкретних формах його існування (рис. 1.1). У сучасній економічній літературі категорія капіталу аналізується за такими аспектами.

Рис. 1.1. Багатоаспектність аналізу конкретних форм існування капіталу

[10, 254-258]

За сферами застосування (промисловий, торговельний, позичковий капітал, або капітал сфери виробництва, та капітал сфери обігу).

За напрямами інвестування (речовий, людський капітал).

За масштабами функціонування (національний, міжнародний капітал).

За роллю у створенні додаткової вартості (постійний, змінний капітал).

Постійний капітал – частина авансового промислового капіталу, яка вкладається у засоби виробництва і переноситься конкретною працею на новостворений продукт, не збільшуючи його вартості.

Змінний капітал – частина авансового промислового капіталу, вкладена в найм робочої сили, яка змінює свою вартість у процесі виробництва і є джерелом додаткової вартості.

Додаткова вартість – вартісна форма додаткового продукту, створеного додатковою працею найманих робітників.

За джерелами формування (власний та залучений капітал).

Власний капітал – капітал, вкладений власником фірми, визначений як різниця між сукупними активами фірми та її зобов'язаннями.

Залучений капітал створюється за рахунок розміщення цінних паперів та отримання банківського кредиту.

За способом обороту та перенесення вартості на готову продукцію (основний та оборотний капітал) [10, 254-258].

За значенням у створенні та перерозподілі доходу (реальний та фіктивний капітал).

Реальний капітал обслуговує насамперед рух промислового капіталу, відіграє визначальну роль у створенні доходу, втілюючись у матеріально-речові, грошові та духовні цінності.

Фіктивний капітал (від лат. fictio – вигадка) не функціонує безпосередньо у виробничому процесі, уречевлюється у цінні папери (акції, облігації) та дає їхнім власникам право на отримання прибутку. Сам по собі фіктивний капітал не створює доходу, а лише сприяє його перерозподілу.

За формами функціонування (індивідуальний, колективний, суспільний).