3. Традиції общинного землеволодіння та земельної оренди

Общинне (громадське) землеволодіння — форма землеволодіння, яка економічно об'єднувала селян-сусідів і регулювала їхні відносини на основі звичаєво-правових норм та приватно-феодального права. Забезпечуючи функціювання селянського господарства, О. з. складало економічну базу сільської громади і тим самим сприяло соціальній єдності її членів. Як правило, фонд О. з. складали землі та угіддя, що безпосередньо оточували сільську громаду. Громадські володіння охоплювали ті площі, які перебували в активному вжитку, тобто оброблялися під ріллю, сіножаті, або той простір, який могла подолати за день випасу сільська череда. Межі О. з. фіксувалися традиційними юридичними знаками власності (окопи, заори, копці, знамена, кляки та ін.). О. з. на Україні мало своєрідні риси, що зумовлювали специфіку української общини взагалі: значна роль займанщини (див. нижче); наявність великого обсягу вільних земель і звідси поширення практики їх захоплення селянами; майже повна відсутність регулярного земельного переділу О. з.; нарешті, більш ранній і більш швидкий процес скорочення і ліквідації О. з. порівняно з центральними губерніями Росії.

Займанщина (займань, займище) — узвичаєний спосіб одержання земельної власності на правах першості займання вільних земель. Була поширена серед козаків і селян у малолюдних південно-східних степах Правобережної України, на Запорізькій Січі, Лівобережній та Слобідській Україні у XV—XVIII ст.; пізніше практикувалася селянами Півдня. Юридично цей звичай не був оформлений і діяв як норма звичаєвого права. В її основі лежало традиційне уявлення селян проте, що їхня праця, вкладена у землю в будь-якій формі, надавала право на володіння і розпорядження нею. Способи та обсяги З. не були скрізь однаковими. У північних районах вона здійснювалася шляхом розчистки (іртування) лісних ділянок (ляд, протереб), у степових районах — розоранням цілинних земель. З. була груповою та індивідуальною. По мірі зростання феодального землеволодіння і скорочення вільних земель З. ставала для селян практично неможливою, але здійснена раніше З. визнавалася законною.

Земельний переділ — традиційний спосіб економічно доцільного і справедливого регулювання селянського общинного землеволодіння, спрямований на підтримання певного рівня економічної спроможності селян. З. п. не вважається обов'язковою ознакою общини. Так, в умовах Лівобережжя XVII—XVIII ст. в основному склався непередільний тип сільської общини.

Там, де З. п. практикувався, він починався зі скликання громадського сходу, де обиралися особи, які будуть вести переділ, визначалася голова, тобто початкова ділянка переділу. Громадську землю ділили спеціальним шнуром напомірки, а потім за допомогою бірок проводили їх жеребкування (біркування). При З. п. обов'язково брали до уваги умови кожного селянського двору — кількість душ у ньому, майновий рівень господаря, його заслуги та ін. Тим самим у селянському розумінні досягалась рівноправність і справедливість для всіх членів громади. Відрізки, що залишалися після переділу, громада віддавала в оренду, а прибутки з цього йшли на покриття громадських витрат. Для догляду за орними землями (цариною) громада призначала сторожа — царинного діда.

Оренда та найм у XIV—XIX ст.

Звичаї селянської оренди землі та особистого найму сягають ще давньоруських часів. І в подальшому вони згадуються по різних регіонах України як явище, цю в суседстве межи поддаными звыкло бывать. Серед численних форм оренди та найму особливою сталістю і поширеністю виділялися скіпщина, зажин та замолот. Основним середовищем побутування цих звичаїв було землеробське селянство, хоча відомі численні факти їх застосування представниками міського населення. Складання певних угод між селянами і поміщиками чи духовенством було викликане насамперед тим, що у перших, як правило, бракувало орних земель, а в інших — достатньої кількості робочих рук. В окремих випадках здавали в оренду свої землі й незаможні господарі.

Протягом віків українські селяни вдавалися до цих звичаїв, що стали важливою частиною господарської діяльності. За їхньою допомогою селянин міг якщо не значною мірою, то на певний час забезпечити свою сім'ю хлібом, навіть не маючи власної землі та робочої худоби. Задоволення господарських потреб у такий спосіб здійснювалося не тільки у своєму селі. Чимало селян орендували землю або зажинали чи замолочували в сусідніх селах, а то й за сотні кілометрів від домівки. Практика масового відходу на подібні заробітки поступово привела до оформлення спеціальних селянських артілей — половинщиків, десятинщиків, з часті, що особливо було характерним для XIX ст.

У ході вікової практики оренди та найму склалася певна система звичаєво-правових норм, в основі якої лежав договір зацікавлених сторін, який часто укладався усно. Основними його пунктами були взаємні зобов'язання, характер роботи, термін та місце її проведення, умови оплати тощо. Враховувалися також нагальність робіт, обсяг уже зібраного або можливого врожаю та ін. Всі ці умови спиралися на прийняті в тій чи іншій місцевості традиції та норми.

У XIX — на початку XX ст. зміст вищезгаданих звичаїв чимдалі відвертіше набував характеру прямого визиску селян. Це проявлялося в численних додаткових роботах, грошових доплатах на користь землевласників (отбутки, басаринки, трічкаль та ін.).

Скіпщина (з десятини, з половини) розрахунку між власником і орендарем — звичай традиційної селянської оренди (копа), то інші походять від конкретної землі. Якщо назва "С." випливає з виду частини врожаю, яку орендар за угодою мав віддати власникові, а саме: кожну десяту кону або ж "половину", тобто кожну п'яту. Селян, котрі вдавалися до С., називали скопичами, десятинщиками, спольниками. Договір про С. звичайно укладався навесні, коли певною мірою можна було передбачити можливий врожай. Оренда мала як тривалий, так і короткий термін, що залежало від конкретного попиту на землю. У XIX ст. в умовах значного обезземелення селян власникам була вигідною короткострокова С., що давала їм змогу щорічно диктувати чимдалі жорсткіші умови. Загальна схема договору про С. являла собою послідовне виконання ряду сільськогосподарських операцій: орендар мусив зорати землю, засіяти та заборонувати її, а вирощений врожай зібрати і обумовлену його частину перевезти до току господаря. Якщо селянин викопував ці роботи власними силами, він віддавав власникові землі кожну десяту копу. Розрахунок з п'ятої копи відбувався тоді, коли рілля засівалась насінням власника землі.

Зажин — традиційна форма особистого найму на час жнив. Селян, котрі вдавалися до неї, називали зажонщиками, жетциками, заженниками тощо. В основі З. був договір про взаємні обов'язки та умови оплати, який коригувався лише за якихось непередбачених обставин. Для найбіднішого селянства З. був ледь не єдиним джерелом існування. Пошуки такого заробітку починалися з Великого посту; найчастіше зажонщики домовлялися напередодні Трійці. Для формування артілей зажонщиків на Чернігівщипі існували спеціальні місця збору (становки), звідки вони розходилися по південних районах України. Розмір оплати праці зажонщиків звичайно дорівнював кожному третьому снопу (третина). Така традиція особливо стійко зберігалася між селянами. У поміщицьких же господарствах оплата була значно меншою або передбачала додаткові роботи. В цілому, крім натуральної оплати, звичай вимагав, аби роботи велися на господських харчах.

Замолот (молоча) — традиційна форма особистого найму для обмолоту зернових культур. Одне з найважливіших джерел існування збіднілих селян, яких звичайно називали молотниками, вимолотниками. Договір про З. укладався задовго до жнив або ж одразу після них. Часто З. поряд із зажином входив у загальний договір. Крім обмолоту, селяни очищували зерно від полови, підбирали і ув'язували солому. Залежно від господарського призначення зерна виділялись два періоди З. Так звана перша молотьба починалася приблизно з 1 серпня і тривала не більше двох тижнів. Її головною метою була заготівля зерна на насіння. За звичаєм, праця молотника в цей час оплачувалася особливо добре. Другий період З. тривав з 1 вересня по лютий — березень, а його розпал припадав на жовтень — листопад. Розрахунок при З. звичайно відбувався у так званих коробках, або мірках, зерна — від 6 до 13 коробок. У деяких місцевостях існував звичай наділяти господаря міркою вщерть, а молотників — з верхом. Як і при зажині, в обов'язок господаря входило частування молотників.