Громадське самоврядування

У процесі розвитку селянської громади склались її специфічні самоуправлінські риси. Першорядну роль тут відігравав загальний схід — збори представників від усіх господарств. Громадські сходи українців успадкували традиції давньоруського віча.

Загальний схід обирав адміністративних осіб громади: старосту села, соцьких, десяцьких, наглядачів хлібних гамазеїв, об'їждчиків полів та ін. Потім ці кандидатури затверджувались паном або державними урядовцями залежно від того, яким було село — панським чи державним. За капіталізму виборні органи общини виражали насамперед інтереси заможної верхівки села й перетворилися на жалюгідну пародію народного самоуправління. Гострі суперечності між багатіями і біднотою розкривалися під час сільських сходів з особливою силою.

Громади мали власні органи самоврядування — громадський сход, виборну сільську старшину — отамана, пізніше війта. У всіх ділянках свого життя громада спиралася на звичаєве право з його традиційними формами судочинства та общинну мораль з її опорою на звичаї предків.

Приблизно до кінця XVI ст. громада складалася в основному з певної групи дворищ (на Лівобережному Поліссі до середини XVIII ст. — сябрин), які утворилися внаслідок розкладу великих патріархальних сімей (сімейних общин). У цілому її характер визначали індивідуальні господарства малих сімей. Наслідком станової диференціації стало утворення окремих О. — підлеглих селян, селян вільних військових сіл, козаків тощо. Кожна з них обстоювала власні інтереси, але у багатьох випадках громади діяли разом.

Громади не тільки колективно володіли та користувалися землею, а й могли продавати, дарувати її, здавати в оренду, регулювати її експлуатацію, захищати недоторканість. Усе, що стосувалося земель громади, робилося виключно з її відома та дозволу. Громади активно протистояли обмеженню прав своїх членів — від колективних скарг у вищі органи влади і колективних молебнів до відмови від податків чи виконання повинностей та збройної боротьби.

Громадський сход (віче, копа, копні збори) — головний орган общинного самоврядування, посередник між селянською громадою й офіційними органами влади. Збирався у встановлений селянами термін або ж із пагоди якоїсь невідкладної справи. Брати участь у Г. с. мали право голови селянських дворів; молодь та жінки сюди майже не допускалися. Місцем проведення сходу слугували: влітку — площа біля церкви або корчми, інколи поблизу поміщицького будинку; восени та взимку — громадська чи спеціально найнята хата, часом корчма. На сході обирали громадське управління, вирішували справи громади, її стосунків із поміщиками, іншими громадами, розглядали земельні конфлікти, приймали нових членів, засуджували порушення громадських звичаїв тощо. Значний вплив на рішення Г. с. справляли старійшини села, які займали тут почесні місця. У XVI—XVII ст. при Г. с. подекуди діяв народний копний суд (див. далі). Переважна більшість рішень Г. с. фіксувалася в актових книгах і визнавалася обов'язковою для всіх общинників. По мірі втрачання громадою своєї автономії обмежувались і права Г. с. як демократичного органу.

Отаман (ватаман): 1. Виборна посадова особа, що очолювала сільський уряд. Як представник громади, був посередником між селянами й поміщиками чи органами державної влади. Звільнявся від ряду податків, але всі інші повинності виконував разом з усіма селянами. О. належала юрисдикція над селянами у ряді цивільних справ. У присутності О., часто у його хаті, укладалися різні селянські договори. Займався збиранням податків. У XVII—XVIII ст., під тиском поширення з Польщі німецького права, на Правобережжі О. поступово заміняють війти. У городових козаків Лівобережжя О. очолював козацьку громаду (товариство); 2. Командир певного підрозділу чи всього козацького війська Запорізької Січі; 3. Виборний керівник різного роду трудових спілок чумаків, косарів, рибалок, чабанів та ін.; 4. Парубок, який обирався молоддю головувати у парубоцьких громадах, бути розпорядником під час колядування тощо. Інші назви — береза, в західних районах — вайда, на Буковині та Поділлі — калфа.

Війт (войт, князь, біров): 1. Виборна особа, що очолювала сільський уряд, змінивши на цій посаді отамана. Як і останній, мав певні економічні й правові привілеї. В. був зобов'язаний забезпечувати регулярну сплату податків і виконання громадських повинностей, стежити за своєчасним виходом на панські роботи і за порядком у громаді. Як офіційна особа, представляв інтереси селян в їхніх зовнішніх стосунках. Роль В. у житті громади селяни визначали так: Добрий війт — тато в громаді; Війт — то громадський слуга, хоча життєві реалії не завжди це підтверджували; 2. Голова міського уряду, суду до XVIІІ ст.

Громади не тільки колективно володіли та користувалися землею, а й могли продавати, дарувати її, здавати в оренду, регулювати її експлуатацію, захищати недоторканість. Усе, що стосувалося земель громади, робилося виключно з її відома та дозволу. Громади активно протистояли обмеженню прав своїх членів — від колективних скарг у вищі органи влади і колективних молебнів до відмови від податків чи виконання повинностей та збройної боротьби.

Ліквідація у XVII—XVIIІ ст. колективної власності на орні землі та більшість інших угідь призвела до послаблення общинних засад, проте не означала ліквідацію самої О. У XIX — на початку XX ст. ще існував цілий комплекс звичаїв та обрядів, які були пов'язані з прилученням дитини до громади або виражали общинне санкціювання тих чи інших дій селян. Наприклад, родини та хрестини відзначалися за обов'язковою участю численного кола не тільки близьких родичів чи приятелів, а й представників громади. Завершувалися ці обряди здебільшого у такому осередку громадського спілкування, як корчма. Своєрідне общинне визнання весільного акту виявлялося в особах громадських старост, у прилюдному ознайомленні з наслідками звичаю "комори" тощо. Громада спільно обирала священика своєї парафії, економічно його забезпечувала, брала участь у будівництві, ремонті, прикрашенні сільської церкви. Колективно справлялися храмові свята, спільні обіди. Міцними залишалися й традиції виробничо-побутової обрядовості. З метою забезпечення доброго врожаю або попередження стихійного лиха влаштовувалися колективні молебні та процесії. Помітну роль сільська громада відігравала в господарському житті своїх членів — стежила за справністю їхніх господарств, охороняла майнові права. Зберігали силу звичаї колективної взаємодопомоги (толока, супряга тощо), організовувалися громадські склади недоторканих запасів (див. далі). Громада продовжувала посідати головне місце у формуванні морально-етичного клімату в селі, у дотримуванні традиційних звичаїв та обрядів, за допомогою яких контролювалася поведінка кожного односельця.