Лекція 8 Територіальний поділ світу і світова торгівля (кінець хіх – початок хх ст.)

• Територіальний поділ світу в останній (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).

• Міжнародний географічний поділ праці і світова торгівля.

• Географія торгівлі продовольством і сільськогосподарською сировиною.

• Географія работоргівлі.

• Вивіз капіталу.

Територіальний поділ світу в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. Поділ світу відбувався впродовж усього нового часу, але особливо він прискорився в останній чверті ХІХ ст. Вже на 1876 р. територіальний поділ світу, хоч і в різній мірі, торкнувся усіх крупних регіонів світу. Доля колоніальних володінь європейських володінь і США в загальній площі найбільших регіонів світу характеризується такими даними (в %):

	1876 р.	1900 р.	Зміни
в Африці	10,8	90,4	+ 79,6 %
в Полінезії та Океанії	56,8	98,9	+ 42,1 %
в Азії	51,5	56,6	+ 5,1 %
в Австралії	100	100	–
в Америці	27,5	27,2	– 0,3 %

Із старих колоніальних імперій станом на 1876 р. найбільших втрат – після відпаду країн Латинської Америки – зазнала Іспанська імперія. Збереглися Португальська і Голландська імперії.

Однак найбільш зросла Британська імперія, площа якої на цей час досягла 22,5 млн. кв. км з населенням 251 млн. чоловік. Колоніальна імперія Франції (0,9 млн. кв. км і 10,6 млн. чоловік) була набагато меншою.

Судячи з наведеної вище таблиці, в останній чверті ХІХ ст. зростання колоніальних володінь відбувалося передусім за рахунок Африки і Полінезії та Океанії. Внаслідок цього на початок ХХ ст. загальна площа усіх колоніальних володінь склала вже 73 млн. кв. км (55 % площі світу), а населення досягло 530 млн. чоловік (35 % населення земної кулі). Всі ці володіння поділялися між десятьма державами – колоніальними імперіями.

На початку ХХ ст. перше місце серед них за всіма показниками міцно утримувала Британська імперія, площа якої виросла до 32,7 млн. кв. км, а населення – до 368 млн. чоловік. Це означає, що Великобританії стало належати 45 % усієї території колоній і майже 70 % населення колоній світу.

Друге місце посіла колоніальна імперія Франції з територією в 11 млн. кв. км (15 % площі усіх колоній) і населенням 50 млн. чоловік ((9,5 %). Площу від 2 до 2,5 млн. кв. км мали колонії Німеччини, Нідерландів, Португалії, Бельгії, близько 2 млн. кв. км – володіння США. Порівняно невеликими були володіння Італії, Іспанії і Данії.

Період часу між 1900 і 1914 рр. не змінив співвідношення сил між головними колоніальними державами, хоча при цьому населення англійських колоній збільшилося до 440 млн., а французьких – до 95 млн., з’явилися колонії в Японії.

В геополітичному плані головним змістом цього періоду була підготовка до переділу вже поділеного світу, яка в кінцевому підсумку привела до Першої світової війни. До речі, до війн за переділ колоніальних володінь відносяться і такі війни на рубежі ХІХ – ХХ ст. як іспано-американська 1898 р. та англо-бурська 1899 – 1902 рр.

На початку ХХ ст. склалися основні форми колоніальної і напівколоніальної залежності. Переважну частину усіх колоніальних територій на цей час складали власне колонії, які перебували в повній політичній та економічній залежності. В складі Британської імперії прикладами таких колоній може Індія, Цейлон, Нігерія, французької – Індокитай, Алжир, Мадагаскар, Західна та Екваторіальна Африка, голландської – Нідерландська Індія, португальської – Ангола, німецької – Камерун, бельгійської – Конго.

Іншою формою колоніальної залежності став протекторат (від лат. протектор – захисник, покровитель), при якому держава-протекторат зберігала деякі риси незалежності, але фактично управлялася резидентом, якого назначала метрополія. В складі Британської імперії до числа протекторатів відносилися, наприклад, Уганда, Басутоленд, Бечуаналенд, Соломонові острови, в складі Французької імперії – Туніс, Марокко.

Крім того, в складі Британської імперії на основі переселенських колоній виникли також домініони (від англ. домініум – володіння), які користувалися значним самоуправлінням: Канада, Австралійський Союз, Нова Зеландія та Південно-Африканський Союз.

Не задовольняючись колоніями, протекторатами і навіть домініонами, європейські держави, США та Японія прагнули забезпечити своє економічне, а частково і політичне панування і над багатьма формально незалежними державами. Ті з них, що були поділені на сфери впливу між країнами-метрополіями (Китай, Іран, Туреччина, Афганістан, Абиссинія), як правило називають напівколоніями. Ті ж країни, що не були поділені на сфери впливу, але все ж таки виявилися зв’язаними позиками, концесіями, нерівноправними угодами (наприклад, країни Латинської Америки), отримали назву залежних держав.

Міжнародний географічний поділ праці і світова торгівля. Світовий ринок сформувався ще в епоху Великих географічних відкриттів. Але в той час він охоплював далеко не всі країни і регіони світу, та й структура світової торгівлі була ще дуже обмеженою. Проте технічний переворот в промисловості і на транспорті справив прогресивний вплив і на світову торгівлю, яка стала важливою складовою частиною світового господарства.

По-перше, світова торгівля почала зростати значно швидше ніж власне промислове і сільськогосподарське виробництво. Причиною тому був зростаючий попит на сировину, напівфабрикати і готову продукцію. Тільки за вісімдесят років (1820 – 1900) обсяг світової торгівлі зріс у 28 раз.

По-друге, змінилася структура світової торгівлі. Зростаючий попит і здешевлення перевезень дозволили широко включати в неї такі масові вантажі, як руда, зерно, ліс, вугілля, нафта, які на той час почали перевозити вже на дуже великі віддалі.

По-третє, розвиток усіх видів транспорту привів до територіального розширення світового ринку. При цьому залізничний транспорт зв’язав між собою внутрішні райони більшості континентів, сприяючи розвитку старих і виникненню нових виробничих районів. А морський транспорт сприяв перетворенню океанів із чинника роз’єднання материків і країн в чинник їх сполучення. Так виник значною мірою новий, більш глибокий і широкий, міжнародний географічний поділ праці.

Такий поділ праці призвів до формування великих регіональних ринків. Передусім це стосується Європи, ринок якої охоплював і європейську частину Росії – ще у ХVІІІ ст. уральський чавун у великих обсягах відправлявся до Англії, а в другій половині ХІХ ст. розпочався експорт в Західну Європу російського хліба. На початок ХХ ст. регіональні ринки склалися також в Північній Америці, Австралії, Південній Азії.

У формуванні світового, міжрегіонального ринку найбільшу роль відіграло морське судноплавство. При цьому визначилося і співвідношення сил між трьома океанами.

Як і в епоху Великих географічних відкриттів особливо велику роль відігравало судноплавство по Атлантичному океану. В першу чергу це стосується північно-атлантичного напрямку морських зв’язків між Європою і Північною Америкою, яка приймала основні потоки еміграції, а також масові вантажі (зерно, бавовну) та готові вироби.

Початок регулярному трансатлантичному сполученню поклав в 1838 р. англійський пароплав ,,Грейт Вестерн” (,,Великий Західний”), який пересік Атлантику за 14,5 доби. На початку ХХ ст. на атлантичних просторах домінували гігантські трьох-чотирьохтрубні сталеві пароплави. В 1911 і 1912 рр. на англійських верфях були спущені на величезні однотипні лайнери ,,Олімпік” і ,,Титаник”. Останнє парусне судно пересікло Північну Атлантику в 1881 р.

На початок ХХ ст. склався і південно-атлантичний напрямок, який зв’язував порти Європи і Південної Америки. Він також забезпечував потоки мігрантів і вивіз до Європи сільськогосподарської і гірничої сировини та продовольства. Третій, середньо-атлантичний напрямок, зв’язував Європу з ,,гирлом” Панамського каналу, ще не міг сформуватися, оскільки цей канал був відкритий тільки в 1914 р. Але вже в 1915 р. його вантажообіг наблизився до 5 млн. т, суднообіг перевищив 1 тис. суден.

В середині ХІХ ст. через Атлантику стали прокладати трансокеанські телеграфні кабелі: перший з них (між Ірландією і Ньюфаундлендом) вступив в дію в 1866 р. А німецький письменник Бернард Келерман у своєму романі ,,Тунель” (1913 р.) навіть висунув фантастичну ідею спорудження залізничного тунелю під Атлантикою.

Друге місце у світовому судноплавстві посідав Індійський океан. Регулярне сполучення між Європою та Індією розпочалося в 1840 р. Потім було продовжене до Австралії. Спеціально для цього в Англії було збудоване найбільше судно того часу під назвою ,,Грейт Істерн” (,,Великий Східний”), який здійснив свій перший рейс в 1860 р., який згодом став використовуватися в Атлантиці для прокладання трансатлантичних кабелів. Важливе значення для розвитку судноплавства в Індійському океані стало спорудження Суецького океану, який наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. двічі реконструювався, розширювався і поглиблювався. В 1913 р. вантажообіг каналу склав 26 млн. т. Найбільше значення він мав для сполучення Англії з Індією.

Третє місце у світовому судноплавстві займав Тихий океан, де також складалися три напрямки морських зв’язків: вздовж берегів Азії, вздовж берегів Америки і між Азією та Америкою – з використанням Гавайських островів в якості проміжних вузлів. На початку ХХ ст. на обсяги і географію вантажопотоків в Тихому океані великий вплив мала експлуатація Панамського каналу.

На розвитку міжнародної торгівлі негативно позначалося морське піратство. В Атлантиці головним його районом залишалося Карибське (Флібустьєрське) море, де піратство досягло найбільшого розквіту в кінці ХVІІ ст. Центром місцевих піратів була Ямайка, а потім місто Сале на марокканському узбережжі Африки.

У ХVІІІ ст. піратство перемістилося в основному в Індійський океан, де піратським гніздом став Мадагаскар. А в південних морях цим ремеслом займалися головним чином японці та китайці.

Впродовж ХІХ ст. поза конкуренцією у світовій торгівлі була Англія, яка проводила політику фрітреда. В 1870 р. її доля у світовій торгівлі перевищувала 25 %, тоді як доля Франції і Німеччини складала приблизно по 10 %, а США – 7,5 %. Але до 1914 р., обігнавши Англію, на перше місце вийшли США, ставши на той час крупним експортером промислових виробів. Значно виросла також зовнішня торгівля Німеччини. Франція опинилася на четвертому місці. П’яте місце посідала Росія.

Англія виділялася також і за географією торгівлі, підтримуючи торгові зв’язки майже з усім світом. Важливе місце у світовій торгівлі відводилося протокам і перешийках, володіння якими дозволяло впливати на вантажопотоки світової торгівлі. До таких ключових місць можна віднести протоки Дарданели, Босфор, Гібралтар, перешийки Суецький і Панамський, Кра, Сінгапур. Неважко помітити, що майже усі вони перебували в руках Англії.

Франція торгувала переважно з країнами Європи і своїми колоніями. В торгівлі Німеччини колонії відігравали значно меншу роль. Зоною торгівельних інтересів США, особливо після проголошення в 1923 р. доктрини президента Джона Монро ,,Америка для американців”, стали Канада І Латинська Америка.

На кінець нового часу асортимент світової торгівлі став більш різноманітним. Збільшився експорт та імпорт готових виробів. Багато країн, передусім колоніальні і напівколоніальні, вже спеціалізувалися на експорті продукції гірничої промисловості – міді (Чилі, Бельгійське Конго, Північна Родезія), олива (Британська Малайя, Нідерландська Індія, Болівія), нафти (Мексика, Іран), фосфоритів (Північна Африка, Науру), нікелю (Канада), Нова Каледонія), золота ( Південна Африка). Однак, впродовж тривалого часу географію міжнародної торгівлі визначала торгівля продовольством, сільськогосподарською сировиною і работоргівля.

Географія торгівлі продовольством і сільськогосподарською сировиною. Географія торгівлі продовольством та сільськогосподарською сировиною, крім усього іншого, відображає масштабне переселення культурних рослин як із Старого в Новий Світ, так і в зворотному напрямку.

До числа культур, що мігрували із Старого Світу в Новий світ, в першу чергу, відноситься пшениця, цукрова тростина і кава.

Пшениця була завезена в Південну Америку в 1528 р., в Північну – в 1602 р. До кінця нового часу житниці світового значення сформувалися в степових районах США і Канади та в аргентинській Пампі, а в Старому Світі вони остаточно оформилися в Росії, на південному сході Західної Європи, а також в Австралії, куди пшениця потрапила з першими англійськими переселенцями. В кожному з цих районів зароджувалися великі вантажопотоки зерна на експорт, переважно морські.

Цукрова тростина з найдавніших часів використовувалася в Індії як цукроносна рослина і звідси поширилася в сусідні країни Азії. Після відкриття Нового Світу європейці почали створювати там плантації цукрової тростини: португальці в Бразилії, англійці і французи в Вест-Індії. У другій половині ХІХ ст. особливо зросло її виробництво на Кубі і Пуерто-Ріко, куди проник американський капітал. Внаслідок цього саме Вест-Індія і північно-східна Бразилія стали головними поставниками на світовий ринок цукру-сирцю, патоки і рому.

Батьківщиною кави вважаються плоскогір’я Абиссинії (Ефіопії), кавове дерево і до цього часу поширене в дикому вигляді. Потім голландці створили кавові плантації на Яві, звідки ця рослина складним шляхом потрапила до Бразилії. Вона поширилася і в ряд інших країн Центральної і Південної Америки, але справжньою другою батьківщиною кави стала південно-східна Бразилія. На початку ХХ ст. Бразилія давала 75 – 80 % світового збору кави, яка направлялася звідси в Європу і в Північну Америку.

Батьківщина кукурудзи (маїсу) – Центральна і Південна Америка. До Європи вона була завезена ще Колумбом а потім із Іспанії потрапила в інші країни Середземномор’я і в Росію, а також Китай, Японію і Африку. Спочатку кукурудза вирощувалася як декоративна рослина і лише в ХVІІІ ст. стала масовою продовольчою і кормовою культурою. Головні райони її вирощування склалися в Новому Світі (кукурудзяний пояс США, аргентинська Пампа), так і в Старому Світі (Балкани, Південна Африка, Австралія). Тут зароджувалися і головні кукурудзяні вантажопотоки.

До культур, що мігрували із Нового в Старий Світ, передусім відносяться кукурудза, картопля, какао, тютюн, гевея.

Клубні картоплі, які Пісарро побачив під час свого завоювання імперії інків, були вперше вивезені в Іспанію із Перу в 40-х, а потім в Англію із Вірджинії в 80-х роках ХVІ ст. Тоді ж картопля була описана ботаніками і отримала своє ім’я. Для продовольчих потреб першими почали обробляти картоплю іспанці в районі Севільї, причому вона використовувалася в їжу головним чином біднякам і солдатам. З іспанськими солдатами картопля потрапила до Італії, Нідерландів, деяких районів Франції, а під час Тридцятирічної війни – також до Німеччини, Швейцарії, Австрії. В ХVІІ ст. вона потрапила до Ірландії, згодом до Англії. У Франції цвіт картоплі спочатку використовувався як прикраса, але згодом ця культура поступово поширилася і як продовольча. До Росії картопля потрапила на початку ХVІІІ ст., після поїздки Петра І до Голландії. У світовому виробництві картоплі Європі і понині належить перше місце.

З вживанням какао індіанці Мексики познайомилися ще на початку ХVІ ст. З часом плантації дерева какао виникли в ряді країн Вест-Індії, Центральної і Південної Америки. З Америки це дерево мігрувало також в Південно-Східну Азію і на Гвінейське узбережжя Африки. До кінця нового часу цей регіон давав основний обсяг продукції какао-бобів для світового ринку.

Тютюн потрапив в Європу з Америки в середині ХVІ ст. – спочатку до Франції, а потім і в інші країни Середземномор’я, в Османську імперію, Південну і Південно-Східну Азію та Океанію. Деякі з них спеціалізувалися на виробництві та експорті тютюну. Тютюн був також першою (до бавовни) експортною спеціалізацією американського Півдня, зокрема Вірджинії.

Батьківщиною основного каучуконоса – гевеї є ліси бразильської Амазонії. В часи каучукового буму в Бразилії середини ХІХ ст. ця країна задовольняла усі світові потреби в натуральному каучуку. Своє майже монопольне становище на світовому ринку дикоростучого каучуку (понад 70 %) вона зберегла до кінця нового часу. Але з другої половини ХІХ ст. дикоростучий каучук став відчувати все більшу конкуренцію з боку плантаційного каучуку.

Незважаючи на сувору заборону вивозити з Бразилії насіння і саджанці гевеї, останні були таємно вивезені з неї, поклавши початок каучуковим плантаціям в Малайї, Нідерландській Індії, на Цейлоні. Внаслідок цього центр світової торгівлі натуральним каучуком перемістився в Південно-Східну Азію.

На відміну від усіх перерахованих вище культур бавовна мала дві прабатьківщини – і в Старому світі (Індія і Тропічна Африка) і в Новому Світі (Центральна і Південна Америка). Інтерес до бавовни як волокнистої культури виник після промислового перевороту в країнах Європи і в США, коли потреба в бавовні різко зросла. Після цього плантації бавовни виникли в Азії і Африці (Індія, Єгипет, Англо-Єгипетський Судан), так і в Північній (південь США) і Південній (північний схід Бразилії) Америці. Всі ці райони і стали головними експортерами бавовни. Перше місце серед них за обсягами виробництва і експорту посідав Південь США, а за якістю бавовни – Єгипет.

Однією із небагатьох сільськогосподарських культур, які майже не зазнали міжконтинентальних міграцій, була культура чаю. З Китаю, який є його батьківщиною, ця культура потрапила до Індії і на Цейлон, де – вже для задоволення європейських потреб – в ХІХ ст. були закладені великі чайні плантації. Але саме територіальний розрив, який утворився між азіатськими виробниками і європейськими споживачами чайного листа, привів до того, що чай став одним із найважливіших товарів світової торгівлі, головну роль в якій посідала Англія.

Меншу роль у світовій торгівлі відігравали продукти тваринництва. Та все ж вивіз австралійської вовни до Англії продовжувався продовж усього ХІХ – початку ХХ ст. Вовна вивозилася також з Аргентини і Південної Африки. Вовна вивозилася також з Аргентини і Південної Африки. А після винайдення в 80-х роках ХІХ ст. пароплавів-холодильників розпочалося транспортування з Австралії і особливо з Нової Зеландії таких продуктів, які швидко псуються – м’яса, вершкового масла, сиру. Великим експортером яловичини стала також Аргентина.

Географія работоргівлі. Работоргівля, яка виникла ще в епоху Великих географічних відкриттів, в наростаючих масштабах продовжувалася і в новий час. Звичайно, це явище можна розглядати як екстремальний тип примусових міграцій. І в той же час це був і особливий вид торгівлі, торгівлі ,,чорним деревом”, який до того ж за прибутковістю значно випереджав всі інші її види.

В работоргівлі склався своєрідний географічний поділ праці, який увійшов до наукової літератури під назвою ,,трикутника работоргівлі”. Як і кожен трикутник, він мав три вершини. Кожна з яких мала свою спеціалізацію.

Першу вершину утворювали Брістоль, Ліверпуль, Лондон, Нант, Гавр та інші європейські порти. Першим у 1698 році почав брати участь у работоргівлі Брістоль і вона продовжувалася впродовж усього ХVІІІ ст. За цей час з Брістоля вийшло 2700 невільничих суден. Тільки за перші десять работоргівлі брістольські судна доставили на плантації Америки 160 тис. рабів.

Як правило, кожен корабель за три роки робив два рейси. Ліверпуль включився в работоргівлю невільниками в 1709 році і на кінець ХVІІІ ст. до нього було приписано понад 4 тис. невільничих кораблів. Ці тисячі кораблів вимагали великої кількості будівельників, матросів, вітрильних майстрів, зброярів та майстрів інших професій, що зумовило швидке зростання міста і в 70-х роках ХVІІІ ст. в ньому проживало вже 40 тис. жителів.

Зростанням Ліверпуля значною мірою було зумовлене і зростання сусіднього Манчестера, де виробництво бавовняних тканин здійснювалося і з розрахунку обміну їх на рабів. Крім цих тканин в трюми невільничих кораблів завантажувалися також спирт, дешеві брязкальця, вогнепальна зброя та інші товари.

Другою вершиною ,,трикутника” знаходився в тій частині Гвінейської узбережжя Африки, яка отримала назву Невільничого берега. Тут головними ,,збірними пунктами” для рабів були Лагос та інші поселення, куди із глибинних районів рабопромисловці доставляли каравани невільників. Тут ними максимально завантажували невільничі судна, не дотримуючись ніяких санітарно-гігієнічних вимог. І не дивно, що 30 – 50 % рабів загинуло в дорозі, а їх тіла команди викидали за борт.

Третьою вершиною ,,трикутника” служили острови Вест-Індії і, передусім Ямайки. Тут відбувався розподіл рабів по плантаціям самої Вест-Індії, півдня США, північного сходу Бразилії. Тут же в трюми англійських кораблів завантажувалися такі тропічні товари, як бавовна, цукор, ром, тютюн і тропічні фрукти. Після повернення суден в Ліверпуль і Брістоль ,,трикутник работоргівлі” замикався.

Інший центр работоргівлі започаткували в ХVІІІ ст. американські купці Нової Англії. Спочатку вони відправляли свої кораблі до Вест-Індії, де запасалися патокою (мелясою) та ромом і йшли через Атлантичний океан до Гвінейського узбережжя Африки. Тут, заповнивши трюми рабами, кораблі поверталися до Америки – до Нью-Йорка, Бостону, Філадельфії та інші ринки продажу рабів.

Після того як американці самі навчилися виробляти ром, конфігурація маршрутів работоргівлі змінилася. Тепер американські судна з вантажем йшли прямо до Африки, де в обмін на ром отримували рабів, яких доставляли на плантації цукрової тростини у Вест-Індії. Тут же вони запасалися патокою, з вантажем якої поверталися до своїх портів, щоб продати цю патоку на спиртові заводи і, отримавши на цих заводах ром, знову відправлялися до Гвінейського узбережжя. Головним виробником спирту став Нью-порт.

Не задовольняючись такою схемою постачання рабів, деякі плантатори організовували власні експедиції за рабами.

Вивіз капіталу. В останній чверті ХІХ ст. одночасно з вивозом товарів великого значення набула нова форма міжнародних економічних зв’язків – вивіз капіталу.

Першою на шлях вивозу капіталу стала Англія, коли вона перетворилася в ,,світову фабрику”. В 1871 році її зарубіжні інвестиції складали 800 млн., а в 1913 році – 3,5 млрд. фунтів стерлінгів. За цим показником вона була поза конкуренцією і займала перше місце, а Лондон став світовим фінансовим центром.

Англійські капітали були розміщені в десятках країн. При цьому лише близько половини усіх закордонних інвестицій приходилися на англійські колонії і домініони – Індію, Канаду, Австралію, Південно-Африканський Союз, де вони вкладалися в експортне сільське господарство, будівництво залізниць, інші галузі. Сферою вкладення англійських капіталів були також напівколонії і залежні країни – Китай, Іран, Туреччина, держави Латинської Америки. Ці капітали вкладалися також в Європу і США.

Друге місце за обсягами вивезення капіталу посідала Франція, причому цей вивіз збільшився з 10 млрд. франків в 1869 році до 60 млрд. франків в 1914 році. На відміну від Англії, капітал, що вивозився, переважав вивіз кредитного капіталу. Географія цього вивозу також мала свої відмінності: основна маса французьких капіталів направлялась в європейські країни, і передусім в Росію.

Вивіз капіталу з Німеччини на рубежі ХІХ і ХХ ст. зростав так швидко, що до 1914 року за розмірами іноземних інвестицій Німеччина вже наблизилася до Франції.

Сполучені штати Америки при наявності величезного внутрішнього ринку тривалий час не проявляли великого інтересу до вивозу капіталу. В 1900 році сума закордонних інвестицій США складала всього 500 млн. доларів. Але до 1913 року вона збільшилася до 2,5 млрд. доларів. Із цієї суми по 1 млрд. доларів припадало на Канаду (промисловість і залізниці) і Мексику (видобуток нафти), а решта – переважно на інші країни Латинської Америки.

* * *