Лекція 7 Історична географія Росії хvііі – початку хх століття

• Особливості адміністративно-територіального поділу

• Географія населення

• Географія матеріального виробництва

• Географія транспорту

Особливості адміністративно-територіального поділу. На початок ХVІІІ ст. Росія вже займала величезну територію в Європі та Азії, яка простягнулася від Балтики до Тихого океану. Сформований на цей час адміністративно-територіальний устрій Росії відзначався громіздкістю і невиразністю. Найбільш усталені адміністративно-територіальні одиниці – 220 повітів („уезды”) – в багатьох випадках не враховували ні природних, ні соціально-економічних, ні національних особливостей територій. І хоча вже почали створюватися групи повітів, які входили до розрядів, такий роздроблений адміністративний поділ все менше відповідав потребам управління і вимагав серйозної адміністративно-територіальної перебудови. Потрібно було створити такі одиниці, які б забезпечували оперативне і централізоване управління ними.

На вирішення цього питання була спрямована губернська реформа Петра І 1708 року. Її суть полягала в тому, щоб між повітами і центральними установами в столиці з’явилася проміжна укрупнена інстанція. Ними стали утворені того року 8 губерній – Архангелогородська, Санкт-Петербурзька, Московська, Смоленська, Київська, Казанська, Азовська і Сибірська, які виявилися надто великими. В цілому ж ця реформа виявилася не достатньо продуманою і в подальшому адміністративно-територіальний поділ зазнавав неодноразових змін.

Зокрема, згодом Петро І ввів поділ губерній на більш дрібні адміністративні одиниці – провінції, а ті, в свою чергу, підрозділялися на дистрикти. В 1719 р. було вже 11 губерній і 50 провінцій. В Петербурзькій губернії, наприклад, нараховувалося 11 провінцій, в Київській – 4 (Київська, Білгородська, Севська і Орловська). В середині ХVІІІ ст. їх кількість губерній і провінцій зросла до 20 і 66 відповідно.

Значні зміни в адміністративно-територіальному устрої відбулися в 1775 р. з прийняттям „Учреждения для управления губерний Всероссийской империи”. Вся територія імперії була поділена на 40 губерній, кожна з яких включала територію з населенням 300 – 400 тис. ревізьких душ. В основу губерній поклали попередні провінції, потреба в яких відпала. Віднині губернії складалися з 12 – 15 повітів з 20 – 30 тисячами ревізьких душ.

Крім установлення нового губернського і повітового поділу для посилення централізації управління кілька губерній чи областей об’єднувалися в намісництва або генерал-губернаторства. В 1782 р. Російська імперія була поділена на 19 генерал-губернаторств. У віданні генерал-губернаторів чи намісників перебувало, як правило, 2 – 3 губернії. Київське генерал-губернаторство, зокрема, включало Київську, Подільську та Волинську губернії. Як адміністративні одиниці генерал-губернаторства у внутрішніх губерніях Росії були ліквідовані в 1830-х рр., натомість роль їх зросла в етно-національних регіонах як інструмент зміцнення там впливу центральної влади та проведення політики русифікації. Від 1862 р. генерал-губернатори одночасно призначалися і начальниками військових округів.

На початок 1850-х рр. на території Європейської частини Росії була 51 губернія (на території України – Бессарабська, Волинська, Київська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська.

Одночасно із запровадженням уніфікованого загальноросійського адміністративно-територіального устрою на окремих територіях імперії зберігалися свої особливості.

На Лівобережній Україні до початку 1780-х рр. існував традиційний для цього полковий поділ у складі Гетьманщини. Новий адміністративно-територіальний устрій в першій половині ХVІІІ ст. майже не торкнувся Слобідської України, областей Донського і Яїцького козацтва. Тут зберігався попередній поділ і ці землі не входили ні до провінцій, ні до губерній. На Слобожанщині зберігався поділ на полки, а на Дону і Яїку – козацький військовий круг з відповідними органами адміністрації.

Фінляндія, яка увійшла до складу Росії в 1809 р., набула офіційної назви „Велике князівство Фінляндське” і займала автономне положення, визначене конституцією. Землі Фінляндії в середині ХІХ ст. ділилися на 8 губерній.

Як конституційна монархія входило до складу Російської імперії Королівство (царство) Польське. Однак після польського повстання 1830 – 1831 рр. автономія Польщі була відмінена, а її воєводства в 1837 р. були перетворені в 5 губерній. З 1874 р. Польща стала Варшавським генерал-губернаторством, а у офіційному діловодстві назва „Королівство Польське” замінено на „Привіслянський край”.

Своєрідний адміністративно-територіальний устрій склався на території Казахстану і Середньої Азії. Після скасування у 1819 р. ханської влади в Середньому жузі (жуз – група племен) було створено 8 округів з окружними приказами (1822 р.). Округи ділилися на волості з волосними управителями. Нижчою адміністративною одиницею був аул, до якого входило від 50 до 70 кібіток. Молодший жуз був поділений на 3 частини на чолі з султанами-правителями. В подальшому територія Казахстану складалася із Уральської і Тургайської областей, які входили до Оренбурзького генерал-губернаторства, Акмолінської і Семипалатинської областей у складі Степового генерал-губернаторства, а також Семиріч енської і Сир-Дар’їнської областей, які разом із Закаспійською, Самаркандською і Ферганською областями складали Туркестанське генерал-губернаторство (Туркестанський край).

Самостійними адміністративно-територіальними одиницями вважалися Хівинське ханство і Бухарський емірат.

В другій половині ХІХ ст. відбулося деяке збільшення числа губерній. На кінець ХІХ ст. їх нараховувалося 97, а на початку ХХ ст. було вже 101.

Географія населення. До кінця ХІХ ст. єдиним джерелом інформації про чисельний склад населення Росії були ревізії (переписи), введені Петром І у зв’язку з переходом від подвірного до подушного оподаткування. Однак вони враховували тільки чоловіче населення і проводилися не на усій території країни. Тому наявні в науковій літературі дані є значною мірою приблизними і дають таку динаміку росту населення Росії (в млн.. чоловік): 1700 р. – 24, 1750 р. – 34, 1800 р. – 48, 1850 – 73.

Перший і єдиний загальний перепис населення Російської імперії, що відбувся в 1897 р., визначив її населення в 130,5 млн. чоловік. В тому числі на території власне Росії (без Фінляндії, Прибалтики, Польщі, Білорусії, України, Закавказзя, Туркестану) нараховувалося 169 млн. чоловік.

Розміщення і рух населення. На початку ХVІІІ ст. основна маса населення Європейської частини Росії була зосереджена в центрі країни. На цій частині, на яку припадало лише 16 % загальної території, проживало більше половини населення держави.

Таким чином, величезна територія країни з родючими землями і сприятливим кліматом майже пустувала. Більше половини населення розміщувалося в менш родючій нечорноземній смузі ще з часів вимушеного переселення під час татаро-монгольського нашестя в лісову зону.

Впродовж ХVІІІ ст. відбулися зміни в розміщенні населення. Районами найбільш інтенсивної колонізації стали Степовий Південь (Катеринославська губернія і Донська область), Південний Схід і Приуралля. Доля цих регіонів у загальній кількості населення зросла майже у 2,5 раза. У цей час спостерігається приплив населення у Смоленську губернію, а також центрально-чорноземний район і Лівобережну Україну (особливо у південні їх частини).

В першій половині ХІХ ст. продовжувалося переміщення населення в слабо заселені райони. Активно заселяється степове Передкавказзя, Казахстан і Далекий Схід. Просувалося населення і в райони Середньої Азії.

У другій половині ХІХ ст. найактивніше йшла міграція в райони розвитку капіталістичного виробництва, насамперед на Північний Захід (Петербурзька губернія), Закавказзя, Прибалтику.

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. переважна більшість переселенців направлялась в Казахстан, Сибір і Далекий Схід.

Питома вага Європейської Росії в населенні Європи виросла в 1800 – 1910 рр. з 21 % до 29 5. Це зумовлювалося, передусім, високим природним приростом населення.

Міста та міське населення. Хоча Росія продовжувала залишатися переважно аграрною країною, в ХІХ – на початку ХХ ст. спостерігається значне зростання міст і відповідно міського населення.

Чинники виникнення і розвитку міст були різними. В першій половині ХVІІІ ст. з’явилися гірничозаводські міста, передусім Єкатеринобург на Уралі. У зв’язку зі створенням Сибірського тракту були засновані або отримали поштовх до розвитку Омськ, Томськ, Красноярськ, Іркутськ, Нерчинськ. Але головною подією цього часу стало заснування в гирлі Неви фортеці Санкт-Пітер-Бурх. Це відбулося 16 травня 1703 р., а вже в 1712 р. нове місто Санкт-Петербург, що будувалося за єдиним планом під особистим контролем Петра І, стало столицею Росії.

В другій половині ХVІІІ ст. зростання кількості міст пов’язувалося з будівництвом фортець на укріплених лініях у Передкавказзя (Ставрополь, Єкатеринодар, Моздок, Владикавказ та ін.) і на східних рубежах країни (Семипалатинськ, Петропавловськ та ін.). Приєднання до Росії Півдня України і Криму привели до заснування Таганрога, Херсона, Миколаєва, Одеси, Катеринослава, Севастополя.

В ХІХ – на початку ХХ ст. заснування нових міст продовжувалося, але вже не було таким масовим. Це також були міста-фортеці на нових укріплених лініях – Грозний, Махачкала, Кокчетав, Акмолинськ, Вірний (Алма-Ата) та інші. Як новий промисловий центр виник Івано-Вознесенськ, як нові морські порти – Новоросійськ, Владивосток, Мурманськ. У зв’язку з будівництвом Великої Сибірської магістралі виник Новосибірськ.

На початку ХVІІІ ст. міське населення складало лише 3,2 %, а на початок ХІХ ст. в містах проживало приблизно 5 % всього населення імперії. В цей час нараховувалося 630 міст із загальною чисельністю населення близько 3 млн. чоловік. 14 міст мали населення понад 20 тис. жителів. Серед них – 5 мали населення понад 50 тис. чоловік (Петербург – 336 тис., Москва – 270 тис.. Вільно – 56 тис., Казань – 54 тис., Тула – 52 тис.).

В 60-х роках ХІХ ст. вже нараховувалося 14 міст з населенням понад 50 тис. жителів. Найбільші серед них: Петербург – 540 тис., Москва – 352 тис., Одеса – 119 тис., Кишинів – 94 тис., Саратов – 85 тис., Рига – 78 тис.

На кінець ХІХ ст. в Росії вже було 933 міста, в тому числі 9 міст з населенням понад 150 тис. чоловік (Петербург – 1,3 млн., Москва – 1,1 млн., Одеса – 403,8 тис., Рига – 282,2 тис., Київ – 247,7 тис., Харків – 174 тис.).

Перед Першою світовою війною 7 міст мали населення понад 250 тис. чоловік (Петербург – 2,1 млн., Москва – 1,8 млн., Рига – 558 тис., Київ – 520,5 тис., Одеса – 499,6 тис., Тифліс – 307,8 тис.). Міське населення складало в цей час 21 % загальної чисельності населення Росії (151,3 млн. чоловік).

Склад населення. До Російської імперії увійшли значні території з неросійським населенням. За відсутності статистичних даних про національний склад населення можна судити лише за опосередкованими даними питомої ваги основних національних районів в усьому населенні країни. У 1897 р. на ці райони припадало понад 45 % населення Росії, в тому числі на Україну – понад 21 %, Прибалтику – понад 6 %, Білорусію, Закавказзя і Середню Азію – від 4 до 5 %, Казахстан і Молдавію – 1,5 – 2 %.

Щодо релігійного складу, то православної віри дотримувалися майже 90 % населення Росії. Татари, башкири, більшість гірських народів Кавказу, корінні жителі Середньої Азії сповідували іслам. Калмики, що кочували в пониззі Волги, і буряти в Забайкаллі були буддистами. А частина поволжських, сибірських і північних народів зберігали родо-племінні вірування.

Про соціальний склад населення Росії можна судити згідно даних перепису 1897 р., які відображають такий розподіл населення за родом занять в Європейській частині Росії, де проживало на той час 123,2 млн. чоловік:

• всі галузі сільського господарства – 54,18 %;

• гірничозаводська і обробна промисловість – 16,6 %;

• домашня прислуга – 9,2 %;

• торгівля і транспорт – 6,9 %;

• армія та інші професії – 6,7 %;

• без певних професій – 6,4 %.

Освітній рівень населення. За даними перепису 1897 р. письменні громадяни складали 22,9 % населення Росії. Найвищий показник зафіксований у Прибалтиці – 76,1 %. Далі йшли губернії: Петербурзька – 55,1 %, Ковенська – 41,9 %, Московська – 40,2 %, Ярославська – 36,2 %. Від 25 до 30 % письменних було в Гродненській, Володимирській, Херсонській і Таврійській губерніях.

Найнижчий показник (15 – 16 %) мали Псковська, Курська, Подільська, Бессарабська, Астраханська губернії. В Якутії лише 4,1 % населення було письменним.

За рівнем письменності виділялися міста. Зокрема, серед чоловіків таких робітничих професій:

• поліграфія – 87,4 %;

• торгівля – 78,4 %;

• трактири, готелі – 76,4 %;

• металообробка – 66,8 %;

• тютюнова промисловість – 66,7 %.

Значно нижчими показниками характеризувалися працюючі в таких галузях:

• будівельна промисловість – 53,4 %;

• винокуріння – 47,9 %;

• металургія – 39,2 %;

• гірничорудна промисловість – 33,2 %.

Географія матеріального виробництва. Перші паростки капіталізму в Росії з’явилися ще в ХVІІ ст. в сфері промислового виробництва, де почали зростати мануфактури з вільнонайманою працею. Політика меркантилізму, яка проводилась при Петрові І і при його наступниках, призвела до збільшення числа державних, дворянських, купецьких мануфактур. У ХVІІІ ст. особливо багато їх було в металургії – Росія за виробництвом чавуну (2 млн. пудів) вийшла на перше місце в Європі і світі. Значного розвитку набуло парусиново-полотняне та суконне виробництво, яке забезпечувало передусім потреби армії і флоту.

На початку ХІХ ст. капіталістичні відносини в країні розвивалися повільно. Інтенсивного характеру розвитку вони набули в пореформений період. Стрімке промислове піднесення розпочалося в останньому десятилітті ХІХ ст., яке охопило перш за все чорну металургію і машинобудування, обладнання для яких майже повністю завозилося із-за кордону. Розпочався бум залізничного будівництва. В 1890-ті роки в країні була створена важка промисловість, розгалужена залізнична мережа. Було погашено величезний зовнішній борг Росії, приборкано інфляцію.

Однак на початку ХХ ст. розпочалося зниження темпів росту важкої промисловості. А в 1909 – 1913 рр. настало нове промислове піднесення. При якому середньорічні темпи росту виробництва склали 9 %. Внаслідок цього на початок Першої світової за загальним обсягом промислового виробництва Росія вийшла на четверте-п’яте місце у світі. За видобутком марганцевої руди вона посіла перше місце, нафти – друге, за споживанням бавовни – третє, за виробництвом сталі і продукції машинобудування – четверте, за видобутком кам’яного вугілля і виплавці чавуну – п’яте місце у світі.

Та все ж Росія мала середній розвиток капіталізму, який стосовно Західної Європи інколи називають „доганяючим”. Вона залишалася переважно аграрною країною, в якій пропорція між сільським господарством і промисловістю складала 58:42. Розвиток капіталізму в сільському, особливо після столипінської реформи 1906 р., сприяло росту продуктивних сил, але із-за численних феодальних пережитків цей процес відбувався нерівномірно і в цілому повільно.

При вивченні капіталістичного розвитку Росії необхідно враховувати і її географічні особливості. Зокрема, формування капіталістичних відносин в промисловості відбувалося на порівняно обмеженій території Центрального промислового району, а також Петербурга і Прибалтики.

В розвитку промисловості Росії досить чітко виділяються два етапи – до 70-х років ХІХ ст. і від цього періоду до Першої світової війни. Кожному з цих періодів відповідали свої особливості розміщення промислового виробництва.

На першому етапі географія промисловості визначалася розміщенням гірничометалургійних і текстильних підприємств. Залізоробні заводи концентрувалися переважно в Центральному районі, особливо навколо Тули, в Олонець кому краї, а після створення Демидовими своєї „держави в державі” – і на Середньому Уралі. На кінець ХVІІІ ст. Урал вже давав 2/3 виробництва чавуну, усю російську мідь.

Те ж можна сказати і про текстильну промисловість, спочатку полотняну і суконну, а потім бавовняну, яка концентрувалася переважно в Нечорнозем’ї (Москва, Ярославль, Іваново, Кострома, Твер та ін.). Як центри металообробки виділялися Санкт-Петербург, Москва, Нижній Новгород, Єкатеринобург, Тула, Київ, Рига.

В пореформений період, і особливо після завершення промислового перевороту, в країні сформувалося вже кілька промислових районів з певною спеціалізацією. Найвагомішим серед них був Центрально-промисловий, де в 1913 р. було сконцентровано 80 % продукції текстильної промисловості, 40 % продукції машинобудування і металообробки.

Уральський район, як і раніше, виділявся своєю металургією, Північно-Західний (з Петербургом) – машинобудуванням і металообробкою, а також текстильною промисловістю, Прибалтійський – машинобудуванням. Після промислового перевороту на півдні виникли нові промислові райони – Південний або Донецько-Придніпровський (¾ виплавки чавуну, 2/3 виплавки сталі, майже ¼ видобутку вугілля), Бакинський (понад 4/5 видобутку нафти). Було покладено початок формуванню промислових районів в Сибіру – в Кузбасі і на Гірському Алтаї.

В сільському господарстві також досить чітко виділяються дореформений і післяреформений етапи.

Вже на першому з них вимальовується територіальна спеціалізація головних сільськогосподарських районів. Житницею Росії став Центрально-чорноземний район, а потім Середнє Поволжя. Структура зернового господарства відзначалася значним переважанням виробництва так званих сірих зернових культур (жито, овес, ячмінь). Виробництву більш цінних зернових культур, передусім пшениці, тривалий час відводилася другорядна роль.

Зміни відбулися лише наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. В 1913 р. в губерніях Європейської Росії сірі хліби займали 65 %, а пшениця – 26 % усіх посівів.

Структуру і територіальне розміщення зернового виробництва визначали природно-географічні чинники. Так, понад половину усіх посівів жита і вівса в Європейській Росії припадало на Центрально-чорноземний, Середньо-волзький і Приуральський райони. Понад 70 % посівів пшениці оброблялося в Південному степовому, Південно-східному і Передкавказькому районах.

У 80-х роках половина посівів ячменю розміщувалася в Лівобережній Україні, в Південному степовому і Передкавказькому районах. До Першої світової війни тут зосереджувалося вже майже 70 % його посівів.

Суттєві зміни відбулися в розміщенні посівів гречки і проса. 70 % посівів гречки розміщувалося в Центрально-чорноземному і Середньо-волзькому районах та в Україні. На початок ХХ ст.. посіви гречки змістилися на захід і схід (зросла питома вага Правобережної України і Білорусії, а також Південного сходу і Приуралля). Посіви проса з півдня дещо змістилися в Центр і на Поволжя, потіснивши гречку.

З розвитком капіталістичних виробничих відносин швидко розширювалися посіви кукурудзи. Майже всі вони розміщувалися в Південному, Південно-західному і Передкавказькому районах.

Основним районом вирощування рису була Середня Азія.

Картопля набула поширення в Росії у ХVІІІ ст. Але лише в другій чверті ХІХ ст. вона перетворилися з городньої в польову культуру і її площі стали швидко розширюватися. В середині ХІХ ст. і в наступному періоді близько 60 % посівів картоплі концентрувалося в Литовсько-Білоруському та центральних районах.

Найбільш поширеними в Росії технічними культурами були льон і коноплі. Зокрема, льон вирощували в Північно-західному районі, Білорусії, в Центральному та Приуральському районах.

Посіви соняшника набули поширення з розвитком капіталізму. Переважна більшість його концентрувалася у Воронезькій, Саратовській та Кубанській губерніях.

Цукровий буряк почав культивуватися на початку ХІХ ст. Районами його посівів були Правобережна Україна, деякі губернії Лівобережної України і Чорноземний центр.

Основними районами виробництва бавовни були Середня Азія. Центрами шовківництва стали Закавказзя і Середня Азія.

Таким чином, спеціалізація землеробства в Росії відбувалася екстенсивним шляхом і визначалася природними та демографічними чинниками. Центри товарного виробництва хліба зміщалися на південь і південний схід, в райони, де були великі масиви вільних земель. На початку ХХ ст. основними районами торгового землеробства стали степовий південь, південний схід і Передкавказзя.

Важливе місце в сільському господарстві Росії посідало тваринництво. З одного боку, воно доповнювало землеробство, забезпечуючи його робочою худобою і органічними добривами, а з іншої – було самостійною галуззю, що виробляла важливі продукти харчування.

Структура тваринництва і його загальний рівень розвитку мали в Росії свою специфіку. Так, на початку ХХ ст. забезпеченість робочою худобою в Росії була набагато вищою, ніж в інших європейських країнах. Якщо виключити Данію, де було розвинуте промислове конярство, то чітко проглядається залежність рівня забезпеченості робочою худобою від розмірів території. Європейська і особливо азіатська частина Росії, а також США мали коней з розрахунку на 100 жителів в три-чотири рази більше, ніж інші країни.

Особливістю тваринництва було те, що при приблизно рівній забезпеченості великою рогатою худобою Росія, порівняно з іншими країнами значно відставала за рівнем розвитку свинарства. Водночас в Росії більшого ніж в інших країнах розвитку набуло вівчарство. Це свідчить про меншу інтенсифікацію тваринництва, а також про вплив на його структуру природних умов.

Важливе значення в забезпеченні робочою худобою мало конярство, яке було поширене в степовому Півдні європейської частини Росії, Передкавказзя, Приураллі і переважно співпадало з географією землеробства. Розвиток конярства в Середній Азії і особливо в Казахстані та Західному Сибіру був значно вищим, ніж в Європейській Росії. В 1914 р. в Казахстані та Західному Сибіру на 100 жителів припадало 58 – 60 коней при 18 в Європейській Росії.

Забезпеченість великою рогатою худобою вище середнього рівня (приблизно в півтора рази) була в Прибалтиці, Приураллі, Литовсько-Білоруському та Південному степовому районах. З розвитком капіталізму в географії цієї галузі зростає питома вага Кавказу, Казахстану і Сибіру.

Вівчарство в європейській частині Росії найбільш розвинутим було в Середньому Поволжі, степовому Півдні і Передкавказзі. В середині ХІХ ст. тут зосереджувалося близько половини, а в 1914 р. – понад половину усього поголів’я овець. З утвердженням капіталізму вівчарство розвивається в Закавказзі, Сибіру і особливо в Казахстані і Середній Азії. На початку ХХ ст. на ці райони припадало 45 % усього поголів’я овець Росії.

Районами високо розвинутого свинарства була Прибалтика, Білорусія, Литва і Україна. В 1914 р. тут зосереджувалося близько половини поголів’я свиней європейської Росії.

Географія транспорту. Стосовно історичної географії найбільш важливими є питання про розміщення основних видів транспорту, обсягу перевезень, структуру і напрямки вантажопотоків і про вплив на них фізико- і економіко-географічних чинників.

В різні історичні епохи в Росії, як і в інших державах, провідними були певні види транспорту. Зокрема, в період переходу до капіталістичного способу виробництва (ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.) головну роль відігравав внутрішній водний транспорт. Важливе значення мав також гужовий транспорт. В епоху капіталізму у внутрішніх перевозках провідним був залізничний. У зовнішніх зв’язках, після виходу Росії до Балтійського і Чорного морів, головну роль почав відігравати морський транспорт.

Різні види транспорту в неоднаковій мірі залежали від фізико-географічних умов. Найбільш залежним від них був внутрішній водний транспорт. В умовах таких країн як Росія, річковий транспорт із-за замерзання річок є сезонним. Значно впливає на нього водний режим річок (швидкість течії, пороги, повені і мілководдя), який визначає розміри і тоннаж суден.

Морський транспорт до появи парового флоту дуже залежав від вітрів і морських течій. На морські траси впливає конфігурація материків і морів, однак порівняно з річковим флотом в морі існує можливість вибору напрямку руху.

На залізничний транспорт природно-географічні умови впливають менше ніж на водний. Водночас ці умови (рельєф, снігові замети, туман) ускладнюють будівництво і експлуатацію залізниць.

Важливим показником характеристики транспортної мережі є дальність перевезення вантажів і пасажирів. Вона залежить від обширності території, розміщення ресурсів корисних копалин і географії економіки. Так, на початку ХХ ст. в Росії, США, Канаді, тобто країнах з великою територією, низькою густотою населення, далеко розміщеними містами, дальність перевезень залізницями була в декілька раз більшою, ніж в Англії, Німеччині, Франції, Японії. Це зумовлювало необхідність різної організації роботи транспорту.

В Росії вплив природно-географічних умов на транспорт визначався різко вираженим континентальним характером країни, обширністю її території, родовищ корисних копалин і основних масивів родючих земель в периферійних районах.

В ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. основним видом транспорту в Росії був річковий. Його роль в перевезеннях масових вантажів на далекі відстані в цей час значно зросла. Це було зумовлене швидким зростанням обсягів перевезень внаслідок розвитку промисловості і товарного виробництва в землеробстві.

Умови для внутрішнього водного транспорту в Росії значно відрізнялися від країн Європи. Вони визначалися континентальністю території і рівнинним характером рельєфу. Тривалий період замерзання річок, різке коливання рівня води від весняних повеней до літнього мілководдя несприятливо позначалося на розвитку судноплавства і транспортування вантажів. Але з іншого боку, рівний характер рельєфу, відсутність різких вододілів привели до того, що верхів’я багатьох рік підходили близько одне до одного. Це дозволяло створювати волоки, а також полегшувало проведення каналів.

Система волоків в річковому судноплавстві панувала до ХVІІІ ст. При цьому переважали малі судна з невеликою вантажопідйомністю. З ХVІІІ ст. починають споруджуватися канали, значна частина яких проходила давніми шляхами річкових сполучень. Першим таким каналом була Вишнєволоцька система, споруджена в 1703 – 1708 рр. Між річками Цною і Тверцою був проритий канал і створена система шлюзів. В 1718 – 1731 рр. був прокладений обхідний канал вздовж Ладозького озера від гирла Волхова до Неви. Ця система з’єднувала Петербург з Волгою.

В 1799 – 1810 рр. була споруджена друга система, що з’єднувала Петербург з Волгою – Маріїнська. Траса її проходила через Шексну – Біле озеро – Онезьке озеро – Ладозьке озеро – Нева.

Будувалися й інші системи каналів. Зокрема, в 1799 – 1804 рр. була добудована, розпочата ще в 1768 р., Огниська система, яка з’єднала Дніпро і Неман (Дніпро – Прип’ять – Німан). Згодом Неман було з’єднано з Віслою. В 1797 – 1805 рр. була споруджена Березинська система, яка з’єднала Дніпро з Західною Двіною.

До 1913 р. загальна протяжність з’єднувальних каналів Росії дорівнювала 2210 км (803 км каналів і 1317 км шлюзованих ділянок рік). Всі вони були споруджені до розгортання широкого будівництва залізниць, тобто в період кріпосництва.

Створення з’єднувальних систем зросла пропускна здатність річкового судноплавства, збільшилася вантажопідйомність суден. Розвиток судноплавства з другої чверті ХІХ ст. вимагав поліпшення фарватерів. Стали створюватися споруди для регулювання водного режиму, а згодом розгорнулися землечерпальні роботи.

Поряд з водним велику роль відігравав гужовий транспорт. В гужових перевезеннях хліба влітку брали участь приблизно 800 тис., а взимку до 3 млн. чоловік. В районах, бідних водними шляхами, гужові перевезення були основною формою транспортування вантажів.

Техніка гужових перевезень була примітивною. В Росії до 1817 р. не було шосейних доріг. Грунтові ж дороги на довгий час (у весняне та осіннє бездоріжжя) виходили з ладу. З кінця 20-х років ХІХ ст. почали споруджуватися шосейні дороги, передусім в центрі та на північному Заході.

Бурхливий розвиток промисловості і економіки в цілому в епоху капіталізму потребував розвитку системи транспорту. При цьому розвиток транспорту зумовлювався не тільки потребами економіки, а й стимулював її зростання. Залізничне будівництво і залізниці у пореформенній Росії стало найважливішим чинником швидкого піднесення металургії, металообробки і важкого машинобудування.

Переважання рівнинного рельєфу сприяло будівництву залізниць. Несприятливими для цього були Кавказ, гірські райони Середньої Азії, Далекого Сходу і північного Сходу азіатської частини країни. Про динаміку будівництва залізниць та їх протяжності в окремі періоди дають такі дані:

Періоди	Довжина залізниць на кінець періоду	Приріст мережі за період (км)
1838 – 1853	1 044	1 044
1854 – 1863	3 470	2 426
1864 – 1873	16 060	12 590
1874 – 1883	23 788	7 728
1884 – 1893	32 673	8 885
1894 – 1903	58 060	25 387
1904 – 1913	69 179	11 119
1914 – 1916	77 995	8 816
Будувалося до 1917 р.	15 348	-

В будівництві залізниць виділялося два періоди його інтенсивного розвитку. Передусім, це кінець 60-х – початок 70-х років, коли було споруджено понад 12 тис. км залізниць. На початок 80-х років, тобто на час завершення промислового перевороту, було створено основу залізничної мережі Росії. Другий період будівництва залізниць припадає на початок ХХ ст., коли було прокладено понад 25 тис. км залізниць, що сприяло промисловому піднесенню 90-х років.

В 60 – 70-х роках будівництво залізниць підпорядковувалося розвитку сільського господарства. Залізничні лінії зв’язували аграрні райони, перш за все, з основними споживачами хліба всередині країни і, по-друге, з портовими містами, звідки продукція сільського господарства йшла на експорт.

В 80-х роках ХІХ ст.. – на початку ХХ ст. будівництво залізниць велось з врахуванням стратегічних та економічних завдань. Було споруджено ряд ліній, які з’єднали центр країни із західним кордоном, а також вздовж кордону. В будівництві шляхів господарського значення продовжували переважати лінії, розраховані на вивіз хліба.

За інтенсивністю роботи залізниць Росія на початку ХХ ст. поступалася лише Англії. Про зростання ролі залізничного транспорту в економіці країни свідчить швидкий ріст обсягу перевезень вантажів (в млн. пудів в середньому за рік):

1865 – 1870 рр. – 433

1896 – 1900 рр. – 2907

1911 – 1913 рр. – 15610

Аж до початку ХХ ст. основним вантажем був хліб. Збільшення залізничних перевезень хліба привело до занепаду його сплаву водними шляхами. З розвитком промисловості в перевезеннях зросла доля промислової сировини і будівельних матеріалів. Збільшилася питома вага кам’яного вугілля, нафти і гасу, руди і металу.

Наступне місце після залізничного посідав водний транспорт. В пореформений період завершилося його технічного переоснащення. В кінці 60-х років в Росії було всього 650 пароплавів (47 тис. к.с.) До кінця століття число їх перевищило 2,5 тис. (з 130 тис. к.с.).

Основною транспортною системою в річковому судноплавстві залишався Волзький басейн. На початку ХХ ст. на його долю припадало близько половини (47 %) усіх річкових перевезень. На долю Північно-західної річкової системи припадало 25 % перевезень, Дніпровської – 12 %, Північної – 9 %, Сибірської – 6 %.

Понад половину загального обсягу річкових перевезень складав ліс – 53 %. На долю хліба припадало 12 %, нафти – 11 %. Більша частина лісу перевозилася Волзьким басейном і річковими системами Північного заходу. Близько 80 % хлібних вантажів припадало на Волзький і Дніпровський басейни. Майже усі перевезення нафти і солі припадали на Волгу.

Важливим засобом зовнішніх зв’язків був морський транспорт. Понад половина вивозу (експорту) припадала на Чорне і Азовське моря. Переважна ж частина ввозу (імпорту) припадала на Балтійське море.

На Чорному і Азовському морях вивозився хліб, завозилися бавовна, фрукти, чай. Перше місце за вантажообігом посідала Одеса, потім Миколаїв, Маріуполь, Ростов, Новоросійськ.

Балтійським морем ввозилося кам’яне вугілля, машини та обладнання, а вивозилися переважно ліс, хліб, насіння, льон, масло. Головним поставником і споживачем був Петербург. Через Біле море вивозився ліс, ввозилися кам’яне вугілля і продовольство.

Слабкий розвиток торгового флоту, а також велика протяжність сухопутних кордонів зумовлювали значну роль в експорті та імпорті перевезень іншими видами транспорту. Навіть на початку ХХ ст. вони складали приблизно половину зовнішніх перевезень.

* * *