Лекція 3 Історична географія Стародавнього світу

• Екологічні проблеми минулого

• Основні риси географії населення

• Економічний розвиток

• Географічний поділ праці

Екологічні проблеми минулого. Глобальна екологічна криза, що загрожує сучасному людству, викликає інтерес і до екологічних проблем найдавніших цивілізацій.

На ранніх стадіях існування людей у їхніх взаємовідносинах з довкіллям природний чинник відігравав визначальну роль. Найдавніші люди, по суті, складали один із біологічних компонентів природних екосистем.

Зростання розумових здібностей, удосконалення матеріальної культури (знаряддя праці, штучно добутий вогонь) розширили можливості використання ресурсів навколишнього середовища.

Зріс і негативний вплив людини на це середовище. Особливо відчутної шкоди завдавало невміле поводження з вогнем, внаслідок чого лісові пожежі частішали в тропічних і тайгових лісах, саванах і лісостепах.

На долю первісних людей випали суворі випробування. Їм довелося відчути на собі найсильніше похолодання за всю історію людства, яке сталося 18 – 20 тис. років тому, коли зледеніння досягло свого максимуму.

Південний кордон вічної мерзлоти проходив від Біскайської затоки до Каспійського моря і далі до Північного Китаю. Лісовий пояс деградував, перетворившись в тундростепи. Природні умови цієї зони нагадували умови сучасних Гренландії, Якутії або Колими.

Однак „людина розумна” вже не мігрувала, а продовжувала жити в суворих умовах при льодовикових тундростепів і лісостепів.

Важливим екологічним рубежем слід вважати період, що наступив 10 – 12 тис. років тому. Саме в цей час відбувся поступовий перехід від холодного до сучасного типу клімату, що супроводився загальним потеплінням, наступу лісу на тундру, підняттям рівня Світового океану.

Це були зміни на краще. Однак первісним людям знову довелося пристосовуватися до нових умов існування. Причому і в Євразії і в Африці.

На рівнинах Євразії потепління клімату призвело до вимирання мамонтів, шерстистих носорогів. Північні олені відкочували на північ, а лісові тварини, що замінили їх, не вели стадного способу життя, що зумовило зміну знарядь і методів полювання.

Клімат Північної Африки тоді був не таким посушливим як тепер. Над усім величезним регіоном проносилися вологі північні вітри, випадали рясні дощі. На місці сучасної Сахари була савана з високим трав’янистим багатим тваринним світом. Населяли її мисливські племена Свідченням такого клімату є вади – сухі русла рік, що колись впадали в Ніл.

Але вже до V тисячоліття до н.е. клімат став посушливим, що призвело до утворення пустелі Сахари. Це спричинило загибель або міграцію місцевих племен.

Географія населення. Впродовж майже всієї первісної епохи населення світу збільшувалося надзвичайно повільно. Вважається, що рівень народжуваності повсюдно був близьким до фізіологічного максимуму.

Але й смертність була приблизно такою ж. Як наслідок – низький приріст населення в окремі періоди часто змінювався його спадом. Середня тривалість життя становила приблизно 20 років.

Орієнтовно населення планети за 15 тис. років до н.е. становило приблизно 3 млн. чоловік, за 7 тис. років – 10 млн., за 5 тис. – 20 млн., за 2 тис. – 50 млн. чоловік. Привертає увагу приріст населення в епоху неоліту, викликаний неолітичною революцією.

Первісне населення постійно перебувало в русі. Міграція на нові місця ставала життєвою необхідністю, як тільки порушувалася відповідність між кількістю диких тварин і населення, що зросло.

До пізнього палеоліту люди заселили близько третини сучасної ойкумени, або близько 40 млн. квадратних кілометрів. А в неоліті поширилися ще далі.

Однак більша частина населення знаходилася в Африці – „прабатьківщині людства”. Інші регіони були ще надто малолюдними. Населення усієї Америки не перевищувало 100 тис. чоловік.

Відповідно низькою була й густота населення. В ранньому палеоліті вона становила 2 – 3 особи на 100 квадратних кілометрів. У пізньому палеоліті вона не перевищувала 8 – 10 чоловік на 100 квадратних кілометрів.

В епоху давніх цивілізацій, як і в часи первісності, зберігалася висока народжуваність і висока смертність. Основними її причинами залишалися голод, хвороби, епідемії, стихійні лиха.

Величезних втрат завдавали безперервні завойовницькі війни, що відрізнялися крайньою жорстокістю. Тільки підкорюючи Галлію, Юлій Цезар знищив близько 1 млн. чоловік. Особливо діставалося містам. Після облоги і взяття їх жінки і діти продавалися в рабство, а чоловіки винищувалися.

Але іноді об’єктом переслідування ставали й діти. Приклад того – побиття юдейських немовлят у дельті Нілу за правління фараона Рамеса ІІ, про що згадується у Біблії. Ще нещадніше розправлялися з рабами, за якими закріпилося прізвисько „живий убитий”.

Частка міського населення Давнього світу була незначною. Але окремі столичні міста досягли великих розмірів.

В період розквіту в Римі проживало до 1,5 млн. чоловік, у Вавилоні – до 1 млн., у Карфагені – до 700 тис., Олександрії, Антіохії, Сионі – від 300 до 500 тис. чоловік.

Основні риси географії населення. На рубежі н.е. кількість населення Землі становила 170 млн. чоловік. З них: в Азії – 114 млн., Європі – 29 млн., Африці – 17 млн., Латинській Америці – 4 млн., Австралії і Океанії – 1 млн. чоловік. Тобто, частка Азії у світовому населенні вже 2 тис. років тому досягала 2/3. Ця першість зберігається і дотепер.

Відомо, що облік населення для військових і фіскальних цілей проводився в Єгипті, Месопотамії, Індії ще в ІІІ тисячолітті до н.е. А історія реєстрації населення в Китаї ведеться з кінця ІІ тисячоліття до н.е., а починаючи з І тисячоліття переписи населення там стали проводитися регулярно. Більшість дослідників сходяться на тому, що на рубежі нової ери в Китаї було вже від 50 до 70 млн. жителів.

Серед античних держав за рівнем обліку населення виділявся Рим, де з 435 р. до н.е. регулярно проводилися так звані цензи (лат. сensus – опис, перепис) громадян та їх майна. Дані цензів служили основою для розподілу жителів за військовими підрозділами, для визначення голосів до Народних зборів, для обкладання податками.

Економічний розвиток. Осередками господарського розвитку були регіони давніх цивілізацій, що формувалися в басейнах історичних річок: Єгипетська (Ніл), Месопотамська (Тігр, Євфрат), Індостанська (Інд, Ганг), Китайська (Хуанхе, Янцзи), Середньоазіатська (Амур’я, Сирдар’я).

Переважало сільськогосподарське виробництво. Головним заняттям населення в басейнах усіх історичних річок було зрошуване землеробство.

Ще в неоліті тут склався господарсько-культурний тип осілого поливного землеробства. Сприятливий теплий клімат, родючі річкові долини, що легко обробляються.

Жителі Єгипту, Шумеру, Вавилоні, Китаю осушували болота, споруджували канали, греблі та інші гідротехнічні споруди, регулюючи розливи річок.

Основними землеробськими культурами повсюдно були зернові, а також овочі, коренеплоди, баштанні, садові культури. Намітилася і їх порайонна спеціалізація.

Зокрема, Верхній Єгипет славився як хлібний край, житниця країни, де вирощували пшеницю і ячмінь. Північний Єгипет спеціалізувався на виноградарстві і папірусі.

В Індії з давніх часів були відомі пшениця, ячмінь, диня, сезам. Пізніше – рис, бобові, цукрова тростина, бавовна, кунжут.

Давні китайці обробляли просо, сорго, пшеницю, ячмінь. Першими почали розводити шовкопряда. Пізніше поширилися рис і чай.

Давні цивілізації Сходу досягли значних успіхів у скотарстві.

Єгиптяни першими приручили антилопу, газель, козерога; жителі Аравії – верблюда; Індії – слона, зебру, буйвола; Китаю – свиню.

У районах зрошуваного землеробства скотарство не відігравало великої ролі і використовувалося в основному як тяглова сила.

Зате в кочових племен і народів розведення овець, кіз, великої рогатої худоби стало головним заняттям.

Будівництво. Класичним прикладом масштабного будівництва є Велика Китайська стіна, побудована в ІІІ ст. до н.е. за часів імперії Цінь для захисту від кочівників. Простяглася на понад 4 тис. кілометрів.

З культових споруд Сходу досі найбільшою популярністю користуються єгипетські піраміди.

Значних успіхів у будівельній справі досягли греки. До чудес світу віднесені храм Артеміди в Ефесі, мавзолей у Галікарнасі, знамениті статуї Зевса, Венери, Аполлона.

Вражають своїми масштабами численні споруди Риму – дороги, мости, оборонні вали. Перша брукована дорога від Риму до Капуї будувалась понад 100 років і уціліла майже повністю. Залишки римських доріг збереглися у Франції, Іспанії, Англії. Це ж стосується і численних акведуків (водопроводів).

Ремесла і промисли. В розвитку матеріальної культури важливе значення мав метал. Першим металом, який став відомим людям ще в неоліті, напевне, було золото. При цьому мова йде про самородне золото. Щодо його добування в сучасному розумінні слова, то вона розпочалася вже в епоху давніх цивілізацій в копальнях Нубії і Синайського півострова. В Стародавньому Єгипті цей метал пов’язувався з культом Сонця (бог сонця Ра) і обожнювавя.

Не випадково при розкопках поховань єгипетської знаті завжди знаходять багато золотих виробів. Ще до н.е. золото добували також в Малій Азії, в Індії, в Стародавнім Римі. Воно йшло переважно на виготовлення прикрас, предметів культу, чеканку монет.

Крім золота набули поширення такі метали, як мідь, олово, срібло, свинець, а потім і залізо.

З міддю люди познайомилися приблизно за 10 тис. років до н.е., тобто майже тоді як і з золотом. Аристотель у своїй „Політиці” згадує, що ще в VІ тисячолітті до н.е. розробкою міді на Сінайському півострові було зайнято 8 тис. чоловік. Але власне мідним віком називають період ІV – ІІІ тисячоліття до н.е., коли цей метал набув широкого поширення. Тоді мідь добували на Балканському і Піренейському півостровах, в Палестині, Індії, на Кавказі, острові Кіпр.

Ще більшу роль в розвитку матеріальної культури відіграла бронза. Для того, щоб її отримати потрібно було необхідно було освоїти не тільки поклади міді, а й родовища олова. Тому спочатку вона була рідкісним і дорогим металом. Але вже в ІІ тисячоліття до н.е., коли в Європі, Азії, Єгипті з’явилися чисельні центри виробництва бронзи, вона почала переважати.

В країнах Давнього Сходу були досягнуті великі успіхи у виготовленні виробів із бронзи і особливо із заліза.

З бронзи, яка була твердішою за мідь і значно менше піддавалась корозії і мала кращі якості при литті, виготовляли сокири, молотки, долота, ножі, серпи, наконечники плугів і стріл, доспіхи, дзеркала, статуї. За допомогою бронзових знарядь оброблялися кам’яні брили знаменитої піраміди Хеопса. З бронзових деталей була змонтована статуя Колосса родоського – одне із семи чудес світу. В цілому застосування бронзи сприяло зростанню продуктивних сил.

Та значно більший вплив на це мала металургія заліза, яка прийшла на зміну металургії бронзи приблизно на початку І тисячоліття до н.е., ознаменувавши період залізного віку. Плавлення залізної руди і виготовлення залізних виробів розпочалося в Єгипті і Межиріччі. Потім цей промисел набув поширення в Передній Азії, Південній Європі, Індії, на Кавказі, а пізніше й в інших регіонах стародавніх цивілізацій.

Застосування заліза дало потужний стимул розвитку виробництва і прискорило суспільний розвиток. Воно зробило можливим землеробство, зокрема зернове, на великих площах, розчистку під ріллю лісових ділянок, ускладнило знаряддя праці.

На основі застосування металу удосконалюється виготовлення зброї. В Єгипті з’явилися облогові знаряддя і бойова колісниця. Для підйому води на поля єгиптяни винайшли шадуф (журавель), а китайці – водяний насос. Єгиптяни також прославились виробництвом скла, пивоварінням.

Прогрес виробництва простежується і на прикладі кораблебудування. Фінікійці першими перейшли від будівництва невеликих каботажних суден за зразком рибальських човнів до спорудження великих двощоглових кораблів з чотирикутними вітрилами і двома рядами веслярів, які вільно курсували Середземномор’ям.

Ще більших успіхів досягли греки і, особливо римляни. Судна римлян мали тоннажність 300 – 400, а деякі до 1000 т вантажу. Фінікійці і греки винайшли таран на носі корабля, а римляни – абордажний місток.

Географічний поділ праці. На початковому етапі людської цивілізації, коли ще переважало патріархальне господарство, ринкові відносини мали переважно локальний характер. На місцевих ринках торгували їстівними припасами, дрібним домашнім начинням та ремісничими виробами. З’явилися і перші ярмарки.

Потім почав складатися внутрішній поділ праці. В Єгипті, як вже зазначалося, чітко визначилася господарська спеціалізація верхньої і нижньої частин країни. В Греції вона проявлялася не так виразно, однак все ж між балканською, малоазійською і південно італійською її частинами були відмінності, які стимулювали торгівельний обмін.

Склад внутрішнього обміну в той час був ще досить обмеженим, а з предметів масового вжитку до нього входили переважно хліб і сіль; набувала розвитку також работоргівля.

З географічної точки зору важливо виділити й спеціалізацію країн за видами транспортних зв’язків. В Єгипті, по суті, єдиною транспортною артерією був Ніл. В Греції переважала морська каботажна торгівля. В Італії і Персії основні перевезення здійснювалися сухопутним транспортом. В Індії для транспортування вантажів використовувалися в’ючні тварини і колісний транспорт, але велике значення мали й водні шляхи, особливо Ганг. В Китаї також поєднувалися перевезення по суші і ріками. У племен Великого степу головним засобом пересування служив кінь, а в Антських країнах в якості в’ючної тварини використовували ламу.

Міжнародний географічний поділ праці зародився ще в глибоку давнину. Єгипет у часи Нового царства торгував уже з Фінікією, Сирією, Палестиною, Ефіопією.

Шумери торгували з хараппськими містами і Аравією. Аравія – з Ассирією і Вавілоном, держави басейну Гангу – з Індокитаєм і островами Зондського архіпелага, Китай – з Індією і кочівниками Великого степу.

В епоху еллінізму і Риму взаємні зв’язки охопили вже все Середземномор’я. Але асортимент обміну між країнами, як і в середині їх, був обмежений в основному найбільш дорогими товарами – золотом, сріблом, міддю, бронзою, залізом, слоновою кісткою, коштовними каменями, прянощами, шовком.

Згодом асортимент як міжнародної, так і внутрішньої торгівлі став більш широким. Середземне море використовувалося для перевезень вина і маслинової олії, амфори з якими ще й досі піднімають з морського дна.

Потім до цього переліку додалися риба, мед, худоба, корабельний ліс. А в епоху Риму море перетворилося на арену хлібної торгівлі. Головними постачальниками зерна були Єгипет, Північна Африка, Сицилія, а також Боспорське царство.

Значних масштабів набула работоргівля. На острові Родос продавалось до 10 тис. рабів щодня.

В міру розвитку товарних зв’язків почали складатися і грошові відносини. Перші металеві гроші в Греції, країнах Передньої Азії, в імперії Цінь з’явилися ще в VІ – V ст. до н.е.

Географія торговельних шляхів набувала розвитку, з’єднуючи найбільш економічно розвинуті регіони. Ще до н.е. важливого значення набули два зв’язуючих Європу і Азію шляхи – морський і сухопутний. Великий Шовковий шлях з’єднував Китай із Середземномор’ям. Головним товаром був китайський шовк, який був зручним для далеких перевезень і високо цінувався в усіх країнах. Цей шлях виник у ІІ ст. до н.е. Перетинав усю Азію і виходив до Середземного моря в районі Антіохії. Від нього відходили відгалуження до Індії, Причорномор’я.

Китайські купці везли на Захід шовк, кераміку, вироби з порцеляни, папір.

До н.е. крім сухопутного, існував ще й морський шлях, що зв’язував Європу і Азію. Його ще називали мусонним, оскільки мореплавці використовували зміну вітрів при літніх і зимових мусонах. Починався він біля берегів Південного Китаю і проходив уздовж узбережжя Азії до Червоного моря, завершуючись в Олександрії і Тірі.

Для розширення торгівлі цим шляхом навіть був побудований канал, який з’єднав Ніл з Червоним морем. Мав довжину до 200 км, ширину 25 м, глибину 3 – 4 м. В часи Арабського халіфату був засипаний.

* * *