Лекція 2 Виникнення та розвиток історичної географії як науки

• Початкові уявлення про Землю

• Елементи історичної географії в творах античних авторів

• Історико-географічні знання в ХІV – ХVІ ст.

• Розвиток історичної географії як науки

Початкові уявлення про Землю. Історія розвитку географічних знань є однією із важливих частин світової історії, а прогрес географічної науки мав величезний вплив на розвиток людського пізнання.

Коли Платон чи Аристотель говорили про світ, про людство, то вони мимоволі мали на увазі той світ, який обмежувався басейном Середземного моря. Людство для них складалося лише з елінів і небагато чисельних „варварських” народів, які проживали на середземноморському узбережжі.

Платон, зокрема, досягши в абстрактному мисленні найвищих вершин, водночас у конкретних знаннях був не набагато вище освічених греків свого часу і був твердо переконаний, що „люди живуть тільки навколо Середземного моря, подібно до того, як живуть жаби навколо великого ставка”.

Історія розвитку географічних знань знайомить нас з тим, як люди постійно набували вірного уявлення про Землю. Вивчаючи історію географічних відкриттів і завоювань, ми дізнаємося, як з кожним століттям розширювався географічний горизонт людства.

Більшість стародавніх народів уявляли собі Землю як велике коло. З часом ці уявлення змінювалися і ускладнювалися, відображаючись у складних і фантастичних картинах загального вигляду Землі.

За повір’ям стародавнього населення Індії, Земля уявлялася величезною ношею, покладеною на спину велетенського слона, який вважався стародавніми індусами символом мудрості і пізнання. Гігантська черепаха, втілюючи грубі сили природи, водить цю велику тварину молочним морем без берегів.

Пізніше уявлення індусів про Землю змінилося. Дізнавшись більше про розташування свого півострова і оточуючі його острови, вони стали уявляти собі Землю у вигляді чудесної квітки лотоса, який розпустився. Два півострова Індії та інші азіатські країни – це розквітлий лотос; острови, що розкидані в океані, – ледве розкриті бутони, а далекі, плаваючі у воді землі, – листя. Люди, подібні до маленьких комах, збудували свої міста біля тих частин квітки, де був схований божественний нектар. Стебло цієї гігантської квітки, за віруваннями індусів, ховається в глибині океану і, переходячи із безодні в безодню, пускає своє коріння глибоко в серце Брами (Брахми) – одного з найвищих індуїстських богів.

Для стародавніх єгиптян у той час, коли не було ні морських експедицій, ні походів в сусідні країни, Єгипет був цілим світом; він закінчувався на біля Сієни, на півночі – біля Середземного моря, а на сході і на заході – в Аравійській і Лівійській пустелях.

Такому ж географічному уявленню єгиптян про Землю відповідало таке ж уявлення і про небо, яке здавалось їм плоским дахом такої ж величини як і Земля, який спирався на гори, розташовані на кордонах Єгипту. З неба у вигляді ламп звисали зірки. Сонце пропливало повз них у човні, подібно до того як самі єгиптяни плавали по хвилях Нілу.

Не менш наївним було уявлення про Землю і у вавілонян, які від перейшли до персів, сирійців і частково до стародавніх греків. За уявленням цих народів, земля є нерухомою масою, яка міцно опирається на гігантські кам’яні або металеві стовпи, основи яких губляться в безодні хаосу.

Ці давні і примітивні теорії згодом були замінені міфом елінів, згідно якому земна куля покоїться на плечах гігантів.

Елементи історичної географії в творах античних авторів. Окремі елементи історико-географічного підходу до історичних питань зустрічаються ще в античних авторів. Тоді історія і географія інколи поєднувалися разом в одному і тому ж творі. Наприклад, у Геродота, якого ще в давнину називали „батьком історії” і якого з таким же правом можна назвати „батьком географії”. У його працях історична розповідь поєднується із сучасним йому описом географії тих країн, історію яких він висвітлює. Звернення ж до географії минулого у нього немає.

Спроби ж реконструювати географію минулого в античних авторів зустрічаються дуже рідко.

Наприклад, Полібій, цікавлячись переходом Ганнібала через Альпи, спеціально їздив ознайомитись зі шляхом Ганнібала. Однак, описуючи цей перехід, він не прослідковує конкретного маршруту, а подає його в загальних рисах.

В ІІ ст. до н.е. олександрійські вчені, вивчаючи каталог кораблів Гомера, напевне, робили спробу вивчити топографію Греції. Але їх праці до нашого часу не дійшли. Лише частина їх змісту була використана Стратоном у його „Географії”. Даючи характеристику сучасної йому географії, Страбон робить невеликі історичні екскурси. Одна з глав його книги містить дані історико-географічного характеру. Ним подається інформація про географічне положення Трої і навколишньої території за часів Гомера.

Деякі елементи історичної географії зустрічаємо в „Описі Елади” грецького письменника ІІ ст. н.е. Павсанія. Цей опис є путівником по містах Греції, з описом пам’яток культури і мистецтва.

Важливою вбачається постановка античними мислителями питання про роль географічного середовища в розвитку суспільства.

Зокрема, основоположник наукової медицини Гіппократ (407 – 377 рр. до н.е.) говорить про вплив природи – головним чином клімату, частково грунтів – на організм людини і її психіку. Він вважає, що жаркий клімат робить населення ледачим, а перемінний клімат збуджує енергію.

Вказуючи, що клімат Малої Азії відрізняється м’ягкістю порівняно з кліматом Європи. Гіппократ пояснює цим велику м’ягкість характеру жителів Малої Азії порівняно з населенням Європи.

Розвиток ідеї про вплив природи на людське суспільство міститься у працях й інших античних авторів. Так, Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) у своєму трактаті „Політика” зазначає: „Народності, що живуть в країнах з холодним кліматом на півночі Європи, переповнені мужнім характером, але інтелектуальне життя і художні інтереси у них менш розвинуті. Тому вони довше зберігають свою свободу, але не здатні до державного життя і не можуть панувати над своїми сусідами. Навпаки, народності, які населяють Азію, дуже інтелігентні і мають художні смаки, зате їм не вистачає мужності; тому вони живуть в підлеглому і рабському стані. Елінська народність, яка займає в географічному відношенні ніби серединне місце між жителями півночі Європи і Азії, поєднує в собі природні властивості тих і інших; вона має і мужній характер і розвинутий інтелект; тому вона зберігає свою свободу, користується найкращою державною організацією і була б здатна владарювати над усіма, якби тільки була об’єднана одним державним ладом”.

Отже, якоїсь системи в історико-географічних знаннях в античну епоху не було. Тому вести відлік існування історичної географії з цього періоду немає підстав.

Історико-географічні знання в ХІV – ХVІ ст. Елементи історико-географічних знань зустрічаються у Франческо Петрарки (1304 – 1371) і Джованні Бокачіо ( 1313 – 1375) та інших італійських гуманістів епохи Відродження.

Зокрема, Ф. Петрарка, вивчаючи праці римського письменника Плінія (62 – 114), виносив на поля рукопису географічні назви, супроводжуючи їх умовними знаками річок, озер, гір та інших об’єктів. При опрацюванні інших історичних творів він широко використовує карти, з’ясовує географічне положення різних об’єктів (міст, розселення народів та ін.).

Петрарці належить авторство путівника від Генуї до Палестини і назад до Італії через Єгипет. В ньому міститься багатий історико-географічний матеріал цього маршруту, включаючи описи історії і географії прилягаючих територій (рельєф, рослинність, ріки та ін.).

На рахунку друга і послідовника Петрарки Д. Бокачіо – географічний словник під назвою „Книга про гори, ліси, джерела, озера, ріки, стоячі води чи болота і назви морів”. Використавши вже відомі факти, він чогось свого не вніс. Але ця праця засвідчила зростання інтересу до історико-географічних знань.

В ХV ст. основна і по суті єдина праця, в якій яскраво виражені елементи історичної географії, належить Флавіо Біондо і називається „Italia Illustrata...”. Для складання цієї праці, не обмежуючись збиранням письмових джерел, він об’їздив більшу частину Італії.

В своїй праці він дав уже не епізодичний начерк історичної географії вузької смуги західного узбережжя Італії, як це зробив у своєму путівнику Петрарка, а порівняно детальну історичну географію майже всієї Італії. Хоча, як і в Петрарки, ця історична географія подається впереміж із сучасною автору географією. Але в цій праці вперше узагальнена – нехай і досить примітивно – історична географія великої країни. Цим самим Біондо поставив питання про історико-географічне районування Італії.

Із творів ХV ст. в деякому внутрішньому зв’язку перебуває невелика праця генуезького гуманіста і громадського діяча Якопо Брачеллі, в якій він зробив опис узбережжя Лігурійського моря.

В цілому історико-географічні дослідження ХІV – ХV ст. характеризуються тим, що в них антична географія дається разом із сучасною. Описи зводяться до переліку в географічному (не хронологічному чи іншому) порядку об’єктів із зазначенням чим вони відомі. Такий підхід обумовлений станом географічної науки того часу.

Дати ж географічну характеристику певної території географи тієї епохи ще не могли. Потяг до античності. Властивий гуманістам, зумовлював ретельне описування місцевостей, що мали історичний інтерес. При цьому давня географія змішувалася із сучасною.

Серед праць ХVІ ст., присвячених проблемам історичної географії, найбільше значення мали праці знаменитого фламандського географа Авраама Ортелія (1527 – 1598), який проживав в Антверпені. На той час це головне місто Нідерландів було важливим центром розвитку світової картографії. Хоча містом науки в той час його назвати не можна.

Розвиток картографії в Антверпені обумовлювався тим, що Нідерланди (територія яких об’єднувала тоді території сучасних Нідерландів, Бельгії, Люксембургу і частини північної Франції), будучи в ХVІ ст. важливим центром торгівлі Європи з колоніями, відчували гостру практичну потребу в картах.

Все це спонукало Ортелія створити збірку географічних карт – атлас, який мав назву „Theatrum Orbis Terrarum”. Цьому сприяло й те, що в Антверпені вже набуло розвитку книгодрукування. Атлас видавався тричі.

Перше видання було випущене латинською мовою в 1570 р. Вже наступного року він був виданий фламандською мовою, потім французькою, німецькою, іспанською, англійською, італійською мовами. На цих мовах неодноразово атлас перевидавався в наступні роки. Всього відоме 41 видання атласа – 21 видання здійснено поширеною тоді латинською мовою і 20 іншими мовами.

Багато чисельні видання не були простими передруки, а постійно удосконалювалися, поповнювалися новими картами. Якщо в першому виданні було 70 карт на 53 листах, то в останніх – 107 карт на 118 листах.

Першою в атласі була вміщена карта земної кулі. За нею йшли карти частин світу і окремих країн. Основне місце було відведене країнам Європи, в тому числі і Польщі та Росії.

Праця над атласом наштовхнула Ортелія на більш предметне заняття історичною географією. У передмові до атласа географів він називає „очима історії”, вказуючи на необхідність знання географії для правильного розуміння історичних подій.

Працюючи над атласом сучасної йому географії, Ортелія розумів, що для вивчення історії потрібнішою є карта історична. Свою першу історичну карту, а саме карту Римської імперії, Ортелія видав уже на другий рік (1571) після першого видання атласу (1570), а згодом включив її до свого атласа, надавши йому, таким чином, історико-географічного змісту.

Історико-географічна карта Римської імперії і дві карти стародавньої Греції та подорожі апостола Павла склали „Parerqon” (доповнення), яке поступово трансформувалося у самостійний історико-географічний атлас. В наступні роки він поповнювався різними історичними картами. Це були складені автором карти стародавньої Бельгії, стародавньої Італії, островів Корсіка, Сардинія, Кріт, стародавнього Єгипту, походів Олександра Македонського.

Якщо в першому атласі Ортелія займався переважно редагуванням відомих карт, то до „Parerqonа” увійшли карти майже повністю складені ним на основі описів античних письменників.

Історико-географічний атлас Ортелія на зворотній стороні карт містив тексти, які пояснювали зображені на них території. При цьому використовувалися матеріали стародавніх авторів та уривки ї їх творів. Характеризувалися природно-географічні умови, звичаї і побут жителів тієї, чи іншої країни, місцевості.

Другою історико-географічною працею Ортелія, думка про створення якої виникла під час роботи над атласом, був історико-географічний словник, який він видав у 1578 р. окремою книгою. До нього були включені географічні назви, почерпнуті ним із творів стародавніх авторів як світських, так і духовних.

Огляд праць Ортелія дає підстави для висновку про те, що історична географія не започаткувалася відразу працями когось із істориків, чи географів. Її виникнення не було одномоментною подією, а тривалим процесом, який розтягнувся на два століття.

Формуванню історичної як окремої дисципліни сприяли два великі історичні явища ХV – ХVІ ст. – Гуманізм і Відродження. Визначальну роль в цьому процесі відіграли праці Петрарки, Біондо і Ортелія.

Петрарка поставив проблему, поки що змішуючи стародавню географію із сучасною і лише фрагментарно відокремлюючи їх аспекти.

Біондо зробив крок вперед – він історико-географічні аспекти розглядає вже для території цілої країни. Усвідомлює значення географії для історика.

Ортелія, насамперед відокремив античну географію від сучасної йому географії. На його історичних картах не тільки визначається місцезнаходження згадуваних стародавніми авторами гір, морів, річок, заток, боліт, лісів та інших елементів античного географічного ландшафту, а й показуються кордони, розміщення давніх народів.

Ці та інші якості праць Ортелія дають підстави стверджувати, що ним закінчується той початковий період історії розвитку історичної географії, який можна назвати періодом її виникнення.

Серед найбільш вагомих історико-географічних праць ХVІ ст., які склалися під безпосереднім впливом творів Ортелія, виділяється праця англійського історика Вільяма Кемдена (1551 – 1623) – „Британія”, яка вперше вийшла в світ у 1566 р. Крім цього він – автор „Літопису подій в Англії та Ірландії за правління Єлизавети”, який побачив світ на початку ХVІІ ст.

Перша частина „Британії” присвячена традиційному в той час розмірковуванню щодо походження назви Британії. Потім іде опис звичаїв бритів. Окремий розділ розповідає про римлян в античній Британії. Переходячи до середніх віків, Карден розповідає про англо-саксів, датчан, норманів в Британії. В праці дається історико-географічний нарис кожного графства: історія, опис населених пунктів в географічній послідовності, характеристика рослинності, карти.

Історичною географією займався і французький гуманіст, професор Лейденського університету в Голландії Жозеф Скалігер (1540 – 1609), відомий як основоположник хронології. Його перу належить невелике дослідження про локалізацію деяких географічних об’єктів, згадуваних Цезарем в „Записках про Гальську війну”

Загальною рисою для ХVІ ст. є посилення географічного компоненту в історичних працях.

* * *