94

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Кафедра археології та спеціальних галузей історичної науки

Мельниченко в.М. Історична географія

опорний конспект лекцій для студентів навчально-наукового

інституту історії і філософії

(електронна версія)

Черкаси

2016

ЗМІСТ

Лекція 1. Предмет, завдання та джерела історичної географії. Предмет, завдання та джерела історичної географії. Географічне середовище і розвиток суспільства. Джерела історико-географічної науки. Історичні карти.

Лекція 2. Виникнення та розвиток історичної географії як науки. Початкові уявлення про Землю. Елементи історичної географії у творах античних авторів. Історико-географічні знання в ХІV–ХVІ ст. Розвиток історичної географії як науки.

Лекція 3. Історична географія Стародавнього світу. Екологічні проблеми минулого. Основні риси географії населення. Економічний розвиток. Географічний поділ праці.

Лекція 4. Історична географія Київської Русі. Географія розселення слов’янських племен. Напрямки міграційних процесів. Територія держави східних слов’ян. Природні умови та географія сільського господарства. Географія ремісничого виробництва. Будівельна справа. Торгівля. Основні торговельні шляхи. Вплив монголо-татарської навали на географію населення та гоподарства

Лекція 5. Історична географія Західної Європи середніх віків. Особливості політичної карти середньовіччя. Становлення колоніальних держав. Демографічні особливості середньовіччя. Економічна географія.

Лекція 6. Історична географія України литовсько-польської доби та часів козаччини (XIV –XVIIІ ст.). Політико-адміністративний устрій українських земель під владою Литви, Польщі, Туреччини, Угорщини. Природно-географічні умови. Географія населення. Зародження українського козацтва. Географія козацьких Січей. Полковий устрій України.

Лекція 7. Історична географія Росії ХVІІІ – початку ХХ століття. Особливості адміністративно-територіального поділу. Географія населення. Географія матеріального виробництва. Географія транспорту.

Лекція 8. Територіальний поділ світу і світова торгівля. Територіальний поділ світу (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Форми колоніальної і напівколоніальної залежності. Географічний поділ праці і світова торгівля. Географія торгівлі продовольством і сільськогосподарською сировиною. Работоргівля. Вивіз капіталу.

Лекція 9. Історична географія України ХХ ст. – початку ХХІ ст. Формування території та визначення кордонів України в 1917 – 1954 рр. Зміни в природно-географічному середовищі. Демографічні процеси. Географія господарського комплексу України

Лекція 10. Географічні аспекти розвитку сучасного світу. Політична географія світу на початку ХХІ ст. Глобальні проблеми природних ресурсів. Особливості демографічної ситуації та тенденції її розвитку.

Лекція 1 Предмет, завдання та джерела історичної географії

• Предмет, завдання та джерела історичної географії

• Географічне середовище і розвиток суспільства

• Джерела історико-географічної науки

• Історичні карти

Предмет історичної географії. Історична географія є галуззю історичної науки, яка конкретизує наші просторові уявлення особливостей історичного процесу, пов’язуючи їх з певними територіями. Тобто, історична географія дає географічну характеристику окремої країни чи окремого регіону на конкретному етапі їх історичного розвитку.

Основними елементами такої характеристики є:

1. фізико-географічний опис (рельєф, гідрографія, грунти, рослинний і тваринний світ, корисні копалини тощо);

2. географія населення з точки зору його виникнення, формування, розміщення і руху (переміщення);

3. економічна географія, тобто географія виробництва і господарських зв’язків, торгівля;

4. політична географія (з’ясування політичних кордонів, визначення історико-географічних територій і районів, встановлення на карті місць, пов’язаних з тими чи іншими історичними подіями).

Таким чином, історична географія має ті ж самі основні розділи, що й географія сучасності. Різниця полягає в тому, що:

• історична географія розглядає їх стосовно до конкретних хронологічних періодів;

• вона висвітлює ї ряд аспектів, які не мають прямого відношення до географії (географія народних рухів, географія релігій, розміщення культурних та наукових центрів та ін.).

Відмінність історичної географії від сучасної полягає також в тому, що географія минулого дуже відрізняється від сучасної. Так, в первісному суспільстві фактично відсутня географія (точніше – районування) виробництва і торгівлі. Водночас важлива роль належить фізико-географічним чинникам.

Нерідко в історичній географії того чи іншого періоду набувають значення фактори, які практично не враховуються сучасною географією:

• ареали поширення основних типів знарядь виробництва;

• географія народних рухів, археологічні культури;

• сфери культурних впливів і т. д.

Взагалі ж коло проблем історичної географії кожної історичної епохи залежить від особливостей даної суспільної формації.

Тісний зв’язок історичної географії з історією визначає ще одну особливість цієї дисципліни – її пряму залежність від історичної науки, від рівня її розвитку, від потреб і завдань. Поки історія зводилась до історії війн, правлінь, подій, тобто до політичної історії, то й історична географія також обмежувалася проблемами політичної географії (кордони держав, місця битв тощо). Лише в ХХ ст. вона набула сучасного вигляду (географія населення, економічна географія того чи іншого періоду).

Тобто, основні напрямки історико-географічних досліджень завжди співпадали з потребами власне історії.

Ще одна обставина надає історичній географії як науці своєрідний відтінок. Як уже зазначалося, більшість проблем, що складають її зміст, в тій чи іншій мірі є об’єктом дослідження інших наук.

Наприклад, проблема „географічне середовище і суспільство” (про це йтиметься вище) цікавить географів, філософів, соціологів. Розміщенням населення як на сучасному етапі, так і в минулому, займаються крім істориків також демографи, економісти, етнографи, антропологи, фахівці інших наук.

Практично усім розділам історичної географії можна знайти відповідні аналоги у власне історії – історія ремесла, промисловості, транспорту, торгівлі тощо.

Тому перед історичною географією постає дуже складне завдання – опираючись на суму знань, нагромаджену іншими науками чи їх галузями, визначити свій власний, специфічний історико-географічний підхід до цих проблем, зосереджуючи головну увагу на їх територіальних аспектах.

Такий своєрідний ракурс при погляді на, здавалось би, давно відоме, нерідко приводить до нових спостережень і висновків.

Наприклад, відомо, що в середньовічних європейських містах і селах існувало багато церков, присвячених різним святим. Добре також відомо, що чимало цих святих за традицією вважалися покровителями ремесел чи інших видів господарської діяльності. Але, коли нанесли на карту церкви і часові, присвячені святому Миколаю (покровителю купців і торговців), то побачили райони зосередження цього культу, тобто центри і найбільш поширені маршрути на даній території. До таких же висновків можна дійти, нанісши на карту дані нумізматичних знахідок археологів.

Важливо також не змішувати поняття „історична географія” і „історія географії”. Історія географії вивчає вузький аспект – історію географічних знань (експедиції, подорожі, відкриття тощо), не торкаючись набагато ширшого комплексу історико-географічних знань.

Географічне середовище і розвиток суспільства. Вивчаючи історичну географію того чи іншого періоду ми краще розуміємо роль і місце географічного середовища у житті людства і їх взаємозв’язок.

Географічне середовище – частина географічної оболонки Землі, з якою безпосередньо пов’язані з життя і діяльність людини і яка є необхідною і постійною матеріальною основою розвитку суспільства.

Воно може прискорити розвиток суспільства в тому випадку, якщо географічне положення, грунтові і кліматичні умови, земні надра та інші фізико-географічні компоненти сприяють цьому.

Водночас несприятливі географічні умови можуть негативно позначитись на характері і темпах розвитку суспільства.

Зокрема, виділення людини із світу тварин відбувалося багато сотень років тому не по усій земній кулі, а в певних зонах, які відзначалися теплим і вологим кліматом, який був найбільш сприятливим для життя первісної людини.

В свою чергу, людина впливала на оточуючу її природу. І ступінь цього впливу зростав в міру зростання ролі праці в людському житті, появи і удосконалення знарядь праці, вогню, мови, виникнення житла, появи одягу зайняв багато тисячоліть і супроводжувався розширенням території, освоєної первісною людиною, проникнення її в райони, раніше недоступні для життя.

Не меншим було значення географічного середовища і в процесі історичного формування груп людей, об’єднаних спільністю походження, що відобразилося в однакових спадкових фізіологічних ознаках (раси).

Матеріали медичної географії свідчать, що люди можуть тривалий час жити в певних географічних умовах, якщо вони пристосовані до них. Так, тип будови тіла у жителів крайньої півночі і екваторіального півдня різний. У перших відношення поверхні тіла до ваги мінімальне, що сприяє максимальному збереженню тепла. У жителів Африки та інших жарких регіонів це співвідношення максимальне, що сприяє більшій тепловіддачі.

З появою і поширенням землеробства в житті людини великого значення набувають грунтово-кліматичні умови. Землеробство, з усіма його регіональними особливостями, виникало, насамперед, в районах, де були високоякісні грунти, необхідний водний режим, кліматичні умови.

Географічне положення країни, чи регіону могло як сприяти, так і негативно впливати на розвиток ремесла і торгівлі, рух і переміщення населення, появу і зникнення міст та поселень.

Географічне середовище відіграє важливу роль на усіх етапах розвитку людського суспільства, однак ця роль на кожному етапі різна. Безпосередній вплив географічного середовища на людське суспільство слабшає, змінюється в міру розвитку продуктивних сил. Зміна характеру і розвитку техніки землеробства дає можливість вводити до господарського обігу раніше не придатні для цього землі.

Водні простори – ріки, озера, моря, які були перешкодою на шляху до нових земель і спілкуванню людей, з виникненням засобів пересування перетворилися в шляхи сполучення, які в подальшому розширювалися і удосконалювалися (волоки, канали).

Почавши з примітивного збиральництва і споживання „дарів природи”, людство поступово розширювало використання особливостей географічного середовища, природних умов, відкриваючи для себе різноманітні властивості природи, її приховані можливості.

Якщо в ранньому середньовіччі залежність суспільства була дуже сильною, то в міру розвитку феодального суспільства ця залежність ставала меншою.

Ще менше впливали природні умови на розвиток ремесел. Так, наприклад, найбільш розвинуті в Західній Європі з випуску сукна Тоскана і Фландрія в ХІ – ХІV ст. не мали сприятливих умов для скотарства і основна маса вовни поступала туди з інших, нерідко віддалених місць (Португалія, Англія).

Інший приклад з пізнього середньовіччя стосується порівняння природних умов і економіки Іспанії і Нідерландів. Зокрема, Нідерланди не мали ні достатньої кількості земель, ні якихось корисних копалин. Однак промисловість цієї країни посідала тоді провідне місце в Європі.

І, навпаки, важко знайти більш багатий природними ресурсами район, ніж Піренейський півострів. Проте промисловість Іспанії при Габсбургах перебувала в повному занепаді.

В епоху середньовіччя спостерігається зародження й іншої тенденції. Люди не тільки намагаються ослабити вплив природного середовища на їх діяльність, а й самі впливають на природу.

Річкова система сполучень доповнюється штучними каналами. У моря відвойовуються нові землі. Показовим є осушення боліт в Англії, Північній Італії. Все це, в свою чергу, обумовлювало зміну флори і фауни.

Таким чином, географічний фактор, природні умови відіграють важливу роль у житті і розвитку людського суспільства. З розвитком продуктивних сил залежність суспільства від природи зменшується, а сфера освоєння географічного середовища розширюється. Історична географія сприяє розв’язанню проблем взаємодії суспільства і природи, розробці наукових основ природокористування, оптимізації навколишнього середовища, географічного прогнозування.

Джерела історико-географічної науки. Історична географія використовує різноманітні історичні джерела: письмові документи, речові пам’ятки, дані етнографії, фольклору, мови. Широко використовуються матеріали інших наук, про мова йтиме вище.

Важливим джерелом є письмові джерела, серед яких виділяються такі специфічні види документів як карти і історико-географічні описи.

Найпростіші картографічні матеріали – малюнки були відомі ще в первісному суспільстві до появи писемності. Їх виникнення обумовлене потребою людини орієнтуватися в межах території свого проживання. Це були малюнки, виконані на скелях, бересті, шкірі, корі дерев, глиняних табличках тощо. Вони досить правильно відображали ту чи іншу територію.

Картографія (з грецької: карта – аркуш папірусу; графія – пишу) в сучасному розумінні бере свої витоки з Китаю, де ще за 1000 років до н.е. проводилися топографічні зйомки місцевості. Дальшого розвитку картографія набула в епоху Відродження. Перші зображення Східної Європи, у тому числі й території сучасної України (ІІ ст.) виявлено на карті Птоломея (90 – 168 рр. н.е.), який своїм головним завданням вважав створення карт реально існуючої поверхні Землі.

Перші карти не мали градусної сітки, масштабу, точних координат.

Вперше в широкий науковий обіг історико-географічні карти ввів фламандський (Нідерланди) вчений Авраам Ортелій, який в 1579 р. включив до свого географічного атласа 3 карти античного світу. В наступних виданнях кількість історичних карт збільшилася до 38.

Основним змістом історичних карт Ортелія і його наступників аж до ХІХ ст. було зображення території розселення народів, політичних кордонів, військових подій, маршрутів подорожей.

Для картографії ХХ і ХХІ ст. характерні два напрямки.

Перший характеризується високим рівнем деталізації карт адміністративного і церковного поділу та населених пунктів. Такі карти складаються на основі ретельного аналізу актового матеріалу. До такого типу відноситься ряд німецьких, австрійських та голландських атласів початку ХХ ст.

Для другого напрямку відносяться атласи, які не відзначаються детальністю карт, але містять, окрім історико-політичних, багато карт історико-економічного та історико-культурного спрямування. Такими є ряд атласів середини і другої половини ХХ ст., що вийшли в США, Німеччині та інших країнах.

Перші карти-креслення в Росії з’вилися в ХVІ ст. і не мали градусної сітки та масштабу і давали лише схематичне уявлення про ту чи іншу територію.

В 1800 – 1804 рр. вийшла „Подробная карта Российской империи” на 100 листах, де дана детальна картина і території України.

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Росії і Австро-Угорщині видано багато військово-топографічних карт крупних і середніх масштабів, на яких детально показана територія України.

Велика кількість карт і атласів видана в радянський період. Вперше випускаються карти власне України. В 1929 р. вийшов „Географічний атлас України”.

Багато історичних навчальних атласів вийшло у післявоєнні роки. Заслуговує уваги трьохтомний „Атлас истории СССР” 1948 – 1950 рр.

Інститутом історії України НАН України ведеться робота над створенням „Атласу історії України”.

Важливим джерелом для історичної географії є різного роду описи територій. Вони містять характеристики їх фізико-географічних особливостей, економіки, населених пунктів, етнічного і соціального складу населення.

Прикладом таких джерел може бути „Історія греко-перських війн” Геродота, де містяться відомості про Східну Європу, Кавказ, частково Середню Азію. Цей ряд можна продовжити працями Стратона („Географія”), Птоломея, Йордана та інших античних авторів.

Важливе значення мають письмові матеріали, залишені видатними мореплавцями і мандрівниками середньовіччя і наступних періодів Христофором Колумбом, Магелланом, Берингом, Міклухо-Маклаєм, Семеновим-Тянь-Шанським.

Сюди ж можна включити літописи, хроніки, свідчення очевидців. Для історичної географії України важливе значення мають описи П. Алепського, Г. Боплана та інших іноземців. Різноманітна інформація міститься в матеріалах ревізій, так званих „Генеральних следствиях” ХVІІ – ХVІІІ ст., описи намісництв і територій ХVІІІ – ХІХ ст., переписів, книги митниць, грамоти, універсали, договори тощо.

Історико-географічних аспектів торкаються інформаційно-довідкові видання – словники, енциклопедії, путівники і т.д.

Велике значення для історичної географії мають археологічні джерела, особливо для дослідження економічної географії минулого. Метод археологічного картографування допомагає визначити розміщення археологічних культур, окремих виробництв, сільськогосподарських культур, торгових шляхів тощо.

Як бачимо, історична географія не має окремих джерел. Конкретний фонд цієї науки, фактичний матеріал, на якому вона базується, надається їй іншими науками, насамперед історією, а також іншими дисциплінами, нерідко від історії далекими.

Так, для вивчення фізичної географії минулого використовуються дані історичної кліматології, геології, ґрунтознавства, астрономії, історичної картографії та інших.

Широко використовуються висновки таких дисциплін як топоніміка, історична демографія, історична статистика, нумізматика, етнографія та інших.

Історичні карти відображають історичні процеси, події та суспільні явища минулого, пов’язані з географічним середовищем. Є динамічними моделями реальних для певного періоду історії політичних, соціально-економічних територіальних систем, їхніх структур і функціональних особливостей.

За тематикою поділяються на історико-археологічні, історико-політичні, історико-економічні, історико-етнографічні, воєнно-історичні, історико-культурні та ін.

За часом та ступенем узагальнення показників картографування діляться на вузькогалузеві та загальноісторичні.

За охопленням території історичні карти показують світ в цілому, материки, окремі держави, частини держав, області, міста і місця історичних подій.

Як правило, історичні карти подаються як додатки до наукових праць, навчальних посібників. Компонуються в збірки – атласи.

Картографічне зображення робить наочними, зримо доступними для огляду конкретні поняття, що мають своїх матеріалізованих прототипів у дійсності („місто”, „графство Тоскана”, „Полтавська губернія”) і абстрактні поняття („густота населення”, „потужність вантажопотоку”, „забрудненість території”). Відповідно до цього всі історичні об’єкти і явища, що картографуються, можна поділити на дві групи – конкретні і абстрактні.

Об’єкти першої групи (конкретні поняття) за своїми просторовими ознаками можуть бути крапковими, лінійними, площинними.

Крапкові об’єкти: населені пункти, місця битв, повстань та інших історичних подій – зображуються на дрібномасштабних історичних картах позамасштабними геометричними значками і в ряді випадків підписами їх назв. Лінійні об’єкти: шляхи сполучення, кордони, торгові шляхи, лінії фронтів, напрямки міграцій тощо – зображуються масштабними лінійними знаками різних рисунків і кольорів з урахуванням їх якісної різноманітності. Площинні об’єкти: держави, одиниці політико-адміністративного поділу території, райони розселення народів, поширення визвольних чи повстанських рухів, релігій, ремесел, сільськогосподарських культур, окупованих (приєднаних) територій та ін. – зображуються способом якісного фону і різноманітними ареалами.

Основою для нанесення (локалізації) на карту об’єктів першої групи служать лінії картографічної сітки та елементи географічної основи – зображення гідрографічних об’єктів.

Карти першої групи складають значну частину тематичних історичних карт. До них належать археологічні, політичні, воєнно-історичні, адміністративного поділу, народних та суспільних рухів, географічних відкриттів, економіко-історичні.

Об’єкти другої групи (абстрактні поняття) теж діляться на крапкові, лінійні і площинні. Найбільш поширеними є абстрактні площинні об’єкти, що передають структуру, відносини й інші властивості явищ за допомогою картограм, і картодіаграм. Для складання таких карт використовуються дані статистики.

Картограма – схематична карта, на якій за допомогою штрихування або забарвлення показано середню інтенсивність певного явища в межах зображених на ній територіальних одиниць (густота населення, питома вага орних земель, неосвоєних територій тощо).

Картодіаграма – схематична карта, на якій за допомогою фігур (стовпчиків, кіл, квадратів) показується сумарна величина певного явища на конкретній території.

Географічною основою для об’єктів другої групи, як правило, служать картографічні зображення об’єктів першої групи: для крапкових – населені пункти, лінійних – шляхи сполучення, для площинних – одиниці адміністративного поділу (штатів, провінцій, губерній, повітів).

Карти другої групи охоплюють ті галузі історії, де кількісний бік явища виступає найбільш чітко і безпосередньо.

Між картами першої і другої групи немає різких відмінностей – на деяких з них зображуються як конкретні, так і абстрактні історичні об’єкти та явища.

* * *