Визначення «економічної моделі»

Економічна модель ‒ це теоретична конструкція, що демонструє компонентні процеси за допомогою набору змінних та функцій, описуючи логічні взаємозв’язки між ними. Якщо Ви вивчали традиційне або основане на законах ринку економічне моделювання, то знаєте, що значний акцент у них зроблено на цінових тенденціях, моделях поведінки, інфляції, ринку праці, коливанні валютних курсів тощо.

Рідко, якщо взагалі бодай коли-небудь, ідеться також про громадське або екологічне здоров’я. Чому? Тому що ринок віддалений від життя і відмежований від справжньої науки підтримування його стабільності. Це уповноважена система, яка базується лише на актах обміну, зокрема преференціями.

Ось чому краще не розмірковувати про ПРОЕ за допомогою традиційних термінів будь-якої форми ринково орієнтованої економічної моделі, яка сьогодні є найпоширенішою. Найімовірніше, про цю модель слід розмірковувати як про прогресивну систему виробництва, розподілу й управління, у яку на демократичних засадах залучена громадськість шляхом певного типу «учасницької економіки».

Такий підхід полегшує процеси вводу, приміром формулювання пропозицій щодо дизайну та здійснення оцінки попиту, водночас фільтруючи всі дії через, так би мовити, протоколи стійкості й ефективності. Ці протоколи є базовими правилами індустріальної діяльності, які встановлюються законами природи, а не людей. Як зазначалося раніше, жоден із цих двох інтересів не є структурно іманентним капіталістичній моделі.

Цілі, міфи та загальний огляд

Усі економічні системи мають структурні цілі, і часто трапляється, що ці цілі повноцінно не проявляються у висунутих теоріях. Структурні цілі ринкової системи та ПРОЕ дуже різняться.

- Структурна мета ринкового капіталізму ‒ це рости й підтримувати темпи споживання достатньо високими для того, аби будь-коли забезпечувати оптимальну зайнятість людей. Ба більше ‒ сама зайнятість вимагає існування культури реальної чи зумисне обраної неефективності, а це часто передбачає збереження дефіциту в тій чи іншій формі.

- Мета ПРОЕ ‒ оптимізувати технічну ефективність та досягти найвищого з усіх можливих рівня достатку в умовах стабільності планети, безпосередньо намагаючись задовольнити людські потреби.

Зазначивши це, варто наголосити: є чимало припущень, міфів і суперечностей, які з цього виникають і які варто розглянути передусім. Приміром, існує думка, що ця модель є «централізовано плановою». Мається на увазі, що, базуючись на історичних прецедентах, елітна група людей прийматиме економічні рішення від імені й для всього суспільства.

ПРОЕ не є централізовано плановою. Це система співробітницького проектування (ССП). Вона повністю ґрунтується на громадській взаємодії, а її роботу спрощують програмовані системи з відкритим доступом, які уможливлюють постійний динамічний обмін зі зворотним зв’язком, що буквально дозволяє громадськості робити внесок у будь-яку відповідну індустріальну справу незалежно від того, є вона особистою чи соціальною.

Враховуючи це, з’являється ще один контраргумент: «А хто ж програмуватиме систему?». Цей протест, по суті, ґрунтується на припущенні, що посередницькі комп’ютерні програмами можуть працювати також на задоволення інтересів еліти (про що більш докладно йтиметься далі). Як дивно це не звучало б, відповіддю на сумніви є «всі й ніхто». Об’єктивною системою посилань є реальні правила законів природи, оскільки вони стосуються екологічної стійкості й інженерної ефективності. Певні нюанси якоюсь мірою можуть змінюватися з плином часу, але загальні принципи ефективності й стійкості залишаються, оскільки вони походять із базової фізики та кількох тисяч років писаної історії, упродовж якої ми могли розпізнавати фундаментальні, проте критичні моделі в природі.

Окрім того, фактичне програмування, що використовується в цій інтерактивній системі, буде доступним на платформі з відкритим доступом для внесення вхідних даних і перегляду громадськістю. По суті, система повністю ґрунтується на інтелекті «колективного розуму», а відкрите джерело й ефективність спільного використання необмеженого доступу винесуть усі життєздатні інтереси на розгляд громадськості в абсолютно прозорій формі.

Ще одна помилка стосується концепції, яка для багатьох уособлює головну різницю між капіталізмом і більшістю інших історично відомих соціальних моделей. Вона пов’язана з відповіддю на питання: є «засоби виробництва» у приватній власності чи ні? Коротко кажучи, засобами виробництва є матеріальні форми активів, що забезпечують створення товарів: техніка, інструменти, фабрики, офіси тощо. У капіталізмі, за історичним визначенням, капіталіст володіє засобами виробництва.

Упродовж століття усталеним було твердження, що будь-яка система, у якій засобами виробництва не володіють як формою приватної власності, використовуючи валюту як інформаційний механізм, не є достатньо ефективною економічно. Як доказ наводили факт, що причиною цього є використання цінового механізму⁷⁹².

Заслугою ціни, з іншого боку, є те, що вона може забезпечити мінову вартість майже будь-якого товару в асортименті завдяки своїй подільності. Це створює механізм зворотного зв’язку, який щільно з’єднує всі ланки ринкової системи. Ціна, власність та гроші працюють разом для того, щоб втілити суб’єктивний попит у напівоб’єктивній міновій вартості. Префікс «напів» тут використаний через те, що мінова вартість є лише культурно відносним мірилом, де майже немає якогось фактора, що надавав би якісну технологічну характеристику певним матеріалу, товару чи процесу.

Можна стверджувати, що єдина відчутна технічна інформація, зосереджена в ціні, стосується, грубо кажучи, ресурсного «дефіциту», «трудової енергії» і «складності», які вкладаються в конкретний товар. Зверніть на це увагу, оскільки пізніше вартісні змінні стануть об’єктом більш детального аналізу в цьому есе у контексті калькуляції, неорієнтованої на ціну.

Зважаючи на все вищесказане, постає вагоме питання: чи взагалі можливо створити систему, яка здатна більш ефективно сприяти зворотному зв’язку, інформуючи про вподобання споживача, попит, трудову вартість і ресурси або компонентний дефіцит, без цінової системи, суб’єктивної майнової вартості або ринкового обміну? Відповідь ‒ так. Сучасним рішенням стало б виключення обміну й забезпечення прямого контролю та зворотного зв’язку між споживачем і самими засобами виробництва. Споживач фактично був би частиною засобів виробництва, а індустріальний комплекс загалом ‒ інструментом, до якого громадськість має доступ, аби при бажанні створювати товари.

Щоб проілюструвати це, наведемо такий приклад: більшість людей сьогодні, імовірно, мають простий принтер, що друкує на папері й підʼєднаний до домашнього комп’ютера. Коли користувач надсилає файл із комп’ютера на принтер, він, по суті, здійснює контроль мініатюрної версії засобів виробництва. Ба більше ‒ сьогодні в деяких містах існують лабораторії 3D-друку, куди люди відповідної спільноти можуть надсилати свій 3D-дизайн і використовувати принтери для друку того, що бажають отримати у фізичній формі.

Модель, представлена тут, втілює схожу ідею. Наступним кроком у такому більш масштабному процесі є створення стратегічно автоматизованого індустріального комплексу, який у міру сил буде локалізованим і який створюватимуть для виробництва шляхом застосування автоматизованих засобів усередненої кількості всього, на що є попит у конкретному регіоні. Далі Ви детальніше довідаєтеся про те, що це цілком можна реалізувати, зважаючи на поточний стан технологій та актуальні тенденції ефемеризації.

Уявіть, приміром, магазин одягу, але який був би обладнаний зовсім не як «магазин» у сучасному розумінні цього слова. Це була би багатоцільова текстильна друкарня. Ви в режимі он-лайн знаходите цікавий для Вас дизайн разом із матеріалами, яким Ви надаєте перевагу, на власний розсуд обираєте налаштування для виготовлення продукту, а потім друкуєте бажану модель одягу «на замовлення», застосовуючи доступні виробничі потужності. Задумайтеся на мить, скільки місць для зберігання й транспортної енергії вдасться заощадити, а відходів перевитрат уникнути завдяки цьому методу, якщо майже все можна створити на замовлення за допомогою автоматизованих систем, що здатні безперервно виробляти більше різноманітних товарів, вдаючись до щоразу менших виробничих конфігурацій.

По суті, справжньою помилкою такого захисту «приватного володіння засобами виробництва» є культурний лаг. Сьогодні в індустрії можна простежити поєднання засобів виробництва, споживчих товарів і робочої сили. Машини фактично виконують людську роботу, стаючи засобами виробництва і водночас постійно зменшуючись, перетворюючись на споживчі товари. Результатом є щоразу менші за розмірами і все більш оптимізовані індустріальні комплекси, які можуть продукувати більше й більше, використовуючи все менше й менше вихідних матеріалів.

Також варто зазначити, що сьогодні автоматизація праці робить історично знакову «трудову теорію вартості»⁷⁹³ все більш суперечливою. Трудова енергія, яку вкладають у виробництво певного товару, досі залишається фактором визначення рівня технічного процесу, однак більше не має кількісного взаємозв’язку. Сьогодні машини проектують і створюють машини. Водночас, якщо раніше конструювання і створення машин принаймні на початку залежало від людей, то з плином часу потреба в їхній участі постійно зменшується.