Імперська війна: ілюзії

«Імперіалізм» визначають як «політику, практику або пропаганду поширення влади та володінь нації, особливо шляхом прямого територіального захоплення або отримання непрямого контролю над політичним чи економічним життям інших регіонів»³⁹⁴.

У той час, як традиційна культура назагал вважає імперську війну варіацією війни як такої, беручи до уваги інші форми озброєних національних конфліктів, тут йтиметься про те, що насправді основний базис всіх національних війн є імперським за своєю природою. Тисячі війн, що зафіксовані в людській історії, переважно були пов’язані з загарбанням ресурсів або територій, де одна група або намагалася збільшити свою владу та матеріальне багатство, або робила спроби захистити себе від інших, завойовуючи та абсорбуючи їхню владу й багатство.

Навіть чимало історичних конфліктів, які на перший погляд виглядають суто ідеологічними, насправді часто мають приховані імперіалістичні економічні мотиви. Християнські хрестові походи ХІ століття, наприклад, часто трактують як суто релігійні конфлікти або як прояв ідеологічного завзяття. Проте більш глибоке дослідження розкриває потужний підтекст розширення торгівлі та захоплення ресурсів під виглядом «релігійної» війни³⁹⁵. Це не означає, що історично релігія не була джерелом величезних конфліктів, але показує, що в багатьох історичних текстах часто відбувається надмірне спрощення, де упускають або ігнорують економічну значимість. Незважаючи на це, поняття «доброчесних» хрестових походів як форми прикриття національного економічного імперіалізму продовжує існувати до сьогодні³⁹⁶.

По суті, впродовж історії простежується глибоко примусова тенденція, коли йдеться про отримання підтримки суспільства для актів національної війни. Наприклад, навіть поверхневий огляд історії дає змогу побачити, що ініційовані політичною владою «наступальні» акти війни, що означають початок війни з будь-яких причин (а не як відповідь на пряме вторгнення), беруть свій початок у колі членів та соратників урядового органу, а не серед населення країни. Війни мають тенденцію починатися з оголошення певних пропозицій, яке робить державна влада; потім їх підживлюють ЗМІ, які фінансують держава та корпорації³⁹⁷; таким чином громадянське населення повільно налаштовується на схвалення цієї пропозиції. Це також робить державі велику послугу в тому сенсі, що, якщо з’явиться певна форма емоційно зарядженої провокації, нею можна зманіпулювати для подальшого виправдання намірів війни³⁹⁸.

Така тактика маніпуляції громадськістю може набувати різних форм. Використання страху, честі (помсти), патріотичного патерналізму³⁹⁹, моральності та «всезагального захисту» – ймовірно, найбільш поширені виверти. По суті, всі без винятку акти війни виправдовуються «захистом» у сфері громадськості, навіть якщо для громадянського населення немає ніякої раціональної, відчутної загрози. Проте дійсно є певна правда щодо такого поняття, як «оборонна» війна⁴⁰⁰, оскільки акти імперської мобілізації базуються на достатньо реальних, хоч і прихованих формах економічного та/або політичного страху – страху втратити контроль або владу. Іншими словами, в той час як, можливо, і немає безпосередньої загрози для нації, яка виступає в ролі агресора, довготермінова конкурентна потреба постійно перестраховувати свою владу від можливої її втрати в майбутньому дуже реальна й заснована на страху. Отже, така «оборона» насправді означає елітарне самозбереження вищих класів, а тому, зазвичай, не може бути морально виправдана перед суспільством. Відтак, замість пояснення справжніх причин війни використовують всі ці виверти задля того, щоб отримати схвалення громадськості⁴⁰¹.

Економіст та соціолог Торстейн Веблен у своїй відомій роботі 1917 року «Дослідження природи миру та умов його підтримки» писав про способи переконування громадськості так: «Щоб успішно розпочатися, будь-яка воєнна кампанія повинна мати офіційне моральне схвалення суспільства або ефектної більшості в суспільстві. Як наслідок, перше, про що турбуються воєнні державні діячі, – це проштовхнути моральну силу для авантюри, над якою вони зосереджують свої зусилля. Існують дві головні лінії мотивації… збереження або підтримка матеріальної зацікавленості суспільства – реальної чи вигаданої – та захист національної честі. До цього, можливо, варто додати третю лінію – просування і збереження культури нації»⁴⁰².

Цей останній пункт щодо увіковічування культури нації найкраще можна проілюструвати на прикладі сучасних загальнопоширених західних імперських заяв про поширення «свободи і демократії». Ці заяви займають патерналістичну позицію, виставляючи в якості аргументу ідею, що чинний політичний клімат певної нації дуже негуманний і що втручання заради «допомоги» її громадянам стає «моральним обов’язком» влади, яка здійснюватиме таке вторгнення.

Веблен продовжує цю думку: «Будь-який патріотизм служитиме шляхом та засобом для воєнної компанії під правочинним керівництвом, навіть якщо [люди] зазвичай не схильні до войовничого настрою. Правильно направлені, звичайні патріотичні почуття можуть бути дуже легко мобілізовані для воєнної авантюри будь-якою достатньо спритною та цілеспрямованою групою державних діячів – чому є достатньо прикладів»⁴⁰³. «…можна [також] цілком сміливо узагальнити, що з моменту, коли ворожість було цілком впроваджено зацікавленими державними діячами, можна впевнено розраховувати на патріотичні почуття нації для прикриття кампанії, незалежно від суті конфлікту»⁴⁰⁴.

В Америці фраза «я проти війни, але підтримую війська»⁴⁰⁵ загальнопоширена серед тих, хто виступає проти певного конфлікту, але хоче, щоб його вважали таким, хто ставиться шанобливо до своєї країни загалом. Ця фраза унікальна, оскільки вона насправді нелогічна. Логічно «підтримувати війська» означає схвалювати роль, пов’язану з існуванням «військ», а отже – і ті акти, які передбачає ця роль. Прихований жест тут, звісно, в тому, що хтось підтримує потребу у війні, а отже підтримує чоловіків та жінок збройних сил, які допомагають задовольнити цю потребу. Проте, саме це твердження є цілком суперечливим та існує як форма «подвійного мислення»⁴⁰⁶, оскільки не погодитися з веденням певної війни означає повністю не погодитися з діями тих, хто нею займається. Це те саме, що казати «я проти того, щоб рак убивав людей, але я підтримую право раку на життя».

Збройні сили історично мали високу повагу в очах громадськості, а уряд постійно прославляв їх до такої міри, що уявлення про «честь» почало жити власним нераціональним життям. По суті, воно психологічно посилювалося церемоніальністю. Честь формується з нагород, медалей, парадів, «віддавання честі» та інших прикрас, які вражають публіку, нібито надаючи цінності діям солдатів, а отже – інститутові війни. Це ще більше посилює культурне табу, де образа будь-якого елементу воєнного апарату розглядається як неповага до жертв збройних сил.

З точки зору справжнього захисту та вирішення проблем, як це буває у випадку, коли пожежники рятують дитину з палаючого будинку, таке захоплення було б виправданим. Самовіддана, альтруїстична позиція – ризикувати своїм життям заради інших – є, звісно, шляхетним вчинком. Тим не менше, в контексті історичної війни, персональний альтруїзм солдата не виправдовує широких актів національної, імперської агресії, незалежно від того, наскільки благими можуть бути наміри солдатів.

Більше того, утримування влади, орієнтоване на залякування зі сторони устояного урядового апарату, також природно породжує «під-війну» проти свого ж громадянського населення, що майже завжди посилюється під час війни. Тих, хто кидає виклик або виступає проти відповідного національного конфлікту, історично гноблять або ж публічно ображають. Загальнопоширені, але при цьому двозначні порушення закону, що полягають у «державній зраді»⁴⁰⁷ та «заколоті»⁴⁰⁸, є історичними прикладами цієї тактики – нарівні з тимчасовим позбавленням громадянських прав під час війни, а інколи навіть обмеженням свободи слова⁴⁰⁹.

У соціальному плані використання «патріотизму», як уже зазначалося, є також загальнопоширеним задля досягнення ефекту, коли тих, хто не підтримує війну, часто відкидають як таких, що не підтримують національну громадськість наче щось само собою зрозуміле, створюючи таким чином відчуження. Останнім часом тих, хто налаштований опозиційно та, можливо, залучений до протестних акцій, держава розглядає як «терористів»⁴¹⁰. Далі щодо цих людей починається потужне інкримінування із суворими легальними наслідками у випадку, якщо органи влади вважатимуть це правильним.

Тим не менше, в цій «під-війні» можна розгледіти ще глибший механізм – його можна назвати певним видом соціального контролю задля підтримки імперських намірів. В багатьох країнах примус або підштовхування до служби в армії через обов’язок від народження⁴¹¹ або шляхом переконування підписати юридично зобов’язуючі контракти⁴¹² уже є маніпулятивним на багатьох рівнях. Загальнопоширеними є рекламні тактики на зразок «грошей для коледжу» або «персонального досягнення», які, вірогідно, орієнтовані на нижчі сходинки економічної ієрархії⁴¹³. Сполучені Штати Америки сьогодні офіційно витрачають мільярди доларів на рік ($4,7 мільярдів у 2009 році) на зв’язки з громадськістю на глобальному рівні задля підтримки публічного іміджу та набору новобранців⁴¹⁴.