Власність проти доступу

Традиція приватної власності стала головним елементом сучасної культури з невеликою кількістю фінансових стимулів для застосування системи спільного користування або доступу. Тоді як сьогодні існують деякі приклади спільного користування товарами³⁰², загальні моральні уявлення про «володіння», а також притаманна самому майну цінність та його інвестиційні характеристики роблять такий підхід для користувача на довгу перспективу більш дорогим, порівняно з безпосередньою купівлею.

З погляду ринкової ефективності, це добре, оскільки що більше товарів купується, то краще. Загалом кажучи, якщо 100 осіб бажають мати свій власний автомобіль, то продаж цих 100 автомобілів є більш «ефективним» для ринку, ніж якби ці 100 осіб ділили між собою 20 автомобілів в системі стратегічно спроектованого доступу, що дозволяє їх використання, ґрунтуючись на часі фактичного користування.

Якщо ми проаналізуємо модель фактичного використання будь-якого середньостатистичного товару, то побачимо, що багато видів продукції використовуються лише періодично. Транспортні засоби, оздоровче устаткування, будівельне обладнання та багато інших типів товарів, якими зазвичай користуються з відносно великими інтервалами часу, роблять володіння ними не лише до якоїсь міри незручним, враховуючи потребу ці речі зберігати у себе, але також неефективним у контексті справжньої економічної цілісності, яка постійно намагається зменшити марнотратство.

Щороку незліченна кількість книг в усьому світі береться з бібліотек фактично задарма, і потім повертаються, не лише зберігаючи величезну кількість матеріальних ресурсів впродовж довгого часу, але й полегшуючи доступ до знань для тих, хто інакше не міг би їх отримати. Знову ж таки, така практика є рідкісним винятком в сучасному світі, який керується ринковою ефективністю, оскільки очевидним є те, що для ринку є невигідним, щоб щось ставало доступним без прямої купівлі на персональному рівні³⁰³.

І все ж, давайте гіпотетично розширимо цю ідею обміну знаннями до спільного користування (дозволеного доступу) матеріальними благами. З погляду ринкової ефективності, це було б украй неефективним. Тоді як у капіталістичній моделі прибуток все ще міг би створюватися через надання людям у позику деяких речей на підставі їхніх потреб, він був би вкрай непропорційним порівняно з показниками прибутку та споживання в суспільстві, яке ґрунтується на окремому, персональному володінні будь-яким товаром.

Проте з іншого боку, технічна ефективність була би вищою. Тут не лише треба буде використовувати менше ресурсів (а також менше робочої сили), оскільки потрібно буде виробляти меншу кількість кожного товару, щоб задовольнити термін його використання всіма громадянами, але й доступність таких товарів може дуже легко поширитись на тих багатьох, хто інакше не мав би можливості дозволити собі насамперед їх купівлю, а тільки «орендну» плату (якщо все ще припускати наявність ринкової системи). У зв’язку з цим технічна ефективність має два рівні – екологічний та соціальний. З екологічного погляду, відбувається різке скорочення використання ресурсів; з соціального погляду (при рівних умовах), відбувається збільшення рівня доступу до таких товарів.

Отже, з погляду технічної ефективності, жертвуючи ринковою ефективністю, суспільство, орієнтоване на спільний доступ, а не на універсальну власність, стало би незвично стійкішим та мало би більше переваг. Звісно, така практика кидає виклик деяким глибоким вартісним орієнтирам, засвоєним в сьогоднішній «власницькій» культурі³⁰⁴.