Непотрібна застарілість: конкурентна та запланована

Під час роздумів про застарілість ми часто маємо можливість спостерігати за швидкими технологічними змінами, які відбуваються в сучасному світі. Здається, кожні декілька років наші пристрої зв’язку та опрацювання інформації, тобто комп’ютерні технології, зазнають стрімкого розвитку. Наприклад, «Закон Мура», який по суті вказує на те, як обчислювальна потужність подвоюється кожні 18-24 місяці, поширює своє застосування на інші подібні використання технологій, проливаючи світло на потужні тенденції наукового прогресу загалом²⁹⁷.

І все ж, коли мова заходить про товарне виробництво, сьогодні є дві форми (можливої) застарілості, які ґрунтуються не на природній еволюції технологічних можливостей, а радше є наслідком (а) вигаданої, конкурентної структури правил ринкової системи, а також (б) ринкової «ефективності», яка стимулює пришвидшення товарообороту та збільшення прибутку.

Першу (а) можна назвати «конкурентною (або внутрішньою) застарілістю». Ця застарілість є наслідком, який логічно випливає з природи конкурентної економіки, оскільки кожна виробнича організація працює над тим, щоб отримати характерні переваги над іншою, знижуючи витрати на виробництво для того, щоб утримати низьку «конкурентоздатну» ціну для споживача. Цей механізм традиційно називають «ефективністю витрат» і його наслідком є продукти, які мають відносно низьку якість на момент їх виробництва. Ця конкурентна необхідність пронизує кожен крок виробництва, що, по суті, веде до зниження технічної ефективності через використання дешевших матеріалів, засобів виробництва та дизайну.

Уявіть собі, гіпотетично, якщо ми взяли б до уваги всі вимоги до матеріалів для, скажімо, створення автомобіля, намагаючись максимізувати його ефективність, міцність та якість стратегічно найбільш оптимізованим методом, заснованим на самих матеріалах, а не на їх вартості²⁹⁸. Життєвий цикл автомобіля в такому разі визначався би лише його природним зношуванням, а найбільша увага приділялась би продуманому дизайну атрибутів автомобіля, які будуть підлягати модернізації, коли вийдуть з ладу чи будуть пошкоджені в умовах природного використання.

Результатом стало би виробництво продуктів, що розроблені для тривалого використання, яке, отже, зменшить марнотратство та неминуче підвищить рівень корисності. Можна з упевненістю припустити, що багато хто в сучасному світі вірить, що це саме те, що зараз відбувається при розробці та виробництві товарів, але насправді це не так. Для будь-якої конкуруючої компанії є математично неможливим виробляти стратегічно найкращі товари на ринку з технічного погляду, оскільки механізм «ефективності витрат» гарантує виробництво на рівні нижчому за оптимальний.

Друга форма (b) застарілості відома як «запланована застарілість», і такий метод виробництва забезпечує циклічність споживання, до якого почали виявляти зацікавлення на початку ХХ століття, коли індустріальний розвиток набирав ефективності швидкими темпами, виробляючи кращі товари швидше. Справді, в той момент виникла потреба не лише в тому, щоб підвищити обсяги купівлі населення²⁹⁹. Через те, що збільшився життєвий цикл та загальна ефективність товарів, виникла проблема, яка полягала у сповільненні темпів споживання. Знову ж таки, внаслідок цього дуже швидко почало страждати таке явище, як «створення більше з меншого».

Замість того, щоб дозволити визначення життєвого циклу товару його природною здатністю, з логічним природним наміром збільшити його настільки, наскільки це можливо, враховуючи обмежену кількість ресурсів на обмеженій планеті, та проявити природний інтерес до збереження енергії, як матеріальної так і людської, корпорації вирішили, що замість цього було би краще створити свій власний «життєвий цикл» товарів, навмисне перешкоджаючи ефективності для того, щоб відбувалися повторні покупки³⁰⁰.

У 1930-х роках дехто навіть хотів зробити це легально обов’язковим для всіх галузей виробництва, щоб життєвий цикл визначався не природним станом технологічної здатності, а лише постійною потребою в робочих місцях та посиленням споживання. Фактично найвизначнішим історичним прикладом цього періоду є електричні лампи картелю Phoebus в 1930-х роках: хоч електричні лампи могли працювати близько 25 000 годин, картель змушував кожну компанію обмежувати життя електричних ламп до менш ніж 1000 годин для того, щоб відбувалися повторні покупки³⁰¹.

Сьогодні кожен великий виробник будує стратегію обмеження життєвого циклу товару, ґрунтуючись на ринковій моделі циклічного споживання. Наслідком цього є не тільки варте осуду спустошування обмежених ресурсів, а й постійне марнування людської праці та енергії. Якщо не брати до уваги динаміку ринкової економіки, то надзвичайно важко виступати проти потреби в оптимальному проектуванні товарів. На жаль, природа ринкової ефективності за замовчуванням не дозволяє досягти такої технічної ефективності.