Розквіт «соціалістів»

Соціалізм, як і капіталізм, не має універсального загальноприйнятого визначення для широких публічних дискусій, але часто він технічно визначається як «економічна система, яка характеризується суспільною формою власності на засоби виробництва та кооперативним управлінням економікою»²⁴⁰.

Витоки соціалістичної думки беруть свій початок у Європі XVIII століття, що пов’язано зі складною історією «реформаторів», які кидали виклик зародженню капіталістичної системи. Гракх Бабеф (1760-1797) є відомим теоретиком у цій сфері завдяки своїй «Змові рівних», яка намагалась повалити французький уряд. Він заявляв: «Суспільство повинно функціонувати таким чином, щоб викорінити раз і назавжди бажання будь-якої людини стати багатшою, мудрішою чи могутнішою за інших»²⁴¹. Французький соціаліст-анархіст П’єр Жозеф Прудон (1809-1865) став відомим проголосивши, що «власність – це крадіжка» у своєму памфлеті «Дослідження про принцип права і влади».

На початку ХІХ століття соціалістичні ідеї швидко набирали обертів, зазвичай як відповідь на відчутні моральні та етичні проблеми, властиві капіталізму, такі, як, наприклад, класовий дисбаланс та експлуатація. Список впливових мислителів є великим і складним, тому тут обговорюватимемо лише трьох осіб, звертаючи увагу на їхні найдоречніші внески: Вільяма Томпсона, Карла Маркса та Торстейна Веблена.

Вільям Томпсон (1775-1833) мав потужний вплив на соціалістичну думку. Він підтримував ідею «кооперативів», яка стала відомою завдяки Роберту Оуену як альтернатива капіталістичній бізнес-моделі і у філософському плані набувала утилітарної перспективи, коли йшлося про поведінку людини. Він перебував під значним впливом Бентама, але його застосування та інтерпретація утилітаризму радше відрізнялися. Наприклад, він вірив, що якби до всіх членів суспільства ставитися однаково, а не займатися класовою боротьбою та експлуатацією, то всі вони мали би рівні можливості, щоб зазнати щастя²⁴².

Він докладно аргументував ринковий соціалізм у своїй роботі «Дослідження найсприятливіших для щастя людини принципів розподілу багатств», де переважали егалітаризм та рівноправність. Він ясно дав зрозуміти, що капіталізм був системою експлуатації та ненадійності, зазначаючи: «Тенденція існуючого стану справ щодо багатства полягає в збагаченні небагатьох за рахунок маси виробників, що робить бідність незаможних ще безнадійнішою»²⁴³. І все ж, він продовжував визнавати, що навіть якщо такий гібрид капіталізму та соціалізму з’явився би, основні передумови конкуренції все ще залишатимуться серйозною проблемою. Він детально писав про проблеми, властиві природі ринкової конкуренції, підкреслюючи п’ять суперечливих питань, які стали поширеною риторикою соціалістичної думки з тих пір.

Першою проблемою було те, що кожен «працівник, ремісник і торговець (бачив) конкурента та суперника в кожному іншому… (і цей кожен бачив те саме); другий тип конкуренції та суперництва виникає між… (його чи її професією) та громадськістю»²⁴⁴. Він продовжував стверджуючи, що «в інтересах всіх медиків було те, щоб хвороби існували та поширювались, інакше їхня торгівля зменшилась би в десять або сто разів і припинилась би»²⁴⁵.

Другою проблемою було характерне гноблення жінок та перекошування сімей, беручи до уваги, що поділ праці та переважаюча етика конкуруючого егоїзму призводила би до тяжкої праці жінок в домашньому господарстві та гендерної нерівності²⁴⁶.

Третьою проблемою, пов’язаною з конкуренцією, була властива економіці нестабільність, генерована в ній самій. Він зазначав: «Третім злом тут, яке приписують самому принципу індивідуальної конкуренції є те, що вона може іноді приводити до неприбуткових чи нерозсудливих способів індивідуальних зусиль… кожна людина повинна судити сама про можливість успіху того роду занять, яким вона займається. Тож якими є її засоби оцінювання? Кожен, хто має успіх у своїй професії, зацікавлений приховувати свій успіх, щоб конкуренція не могла зменшити його прибуток. Хто може судити чи ринок, який часто знаходиться на великій відстані, інколи навіть в іншій півкулі, є переповнений, або близький до того, товаром, спад кількості якого може привести людину до його виробництва?... і які будуть наслідки якщо помилка в такому судженні… приведе її до маси непотрібних, а отже неприбуткових зусиль? Проста помилка в такому рішенні… може закінчитися страшним лихом, якщо не повним розоренням. Такі випадки здаються неминучими при схемі індивідуальної конкуренції в її найкращій формі»²⁴⁷.

Четвертою відомою проблемою є те, що егоїстична природа конкурентного ринку представляє небезпеку для підтримки базового життєзабезпечення, як, наприклад, забезпеченість людей похилого віку, хворих або постраждалих від нещасних випадків²⁴⁸.

П’ятою проблемою, яка була помічена Томпсоном стосовно ринкової конкуренції було те, що вона сповільнює розвиток знань. «Отже індивідуальну конкуренцію супроводжує приховування від конкурентів того, що є новим та ефективним… тому що найсильніший персональний інтерес є протилежним до принципу доброзичливості»²⁴⁹.

Карл Маркс (1818-1883) разом з усіма іншими перебував під впливом робіт Томпсона і є, мабуть, одним із найвідоміших економічних філософів сьогодні. Хоча його ім’я часто використовують у зневажливий спосіб, вказуючи на небезпеку радянського комунізму чи «тоталітаризму», Маркс також є, можливо, найбільш неправильно зрозумілий з усіх популяризованих економістів. Хоча широкому загалу найбільше відомі його соціалістично-комуністичні ідеї, насправді більшість свого часу Маркс присвятив дослідженням капіталізму та особливостей його функціонування.

Його внесок у розуміння капіталізму є більшим, ніж багато хто може собі уявити. Багато загальноприйнятих економічних термінів та фраз, які сьогодні використовуються в розмовах про капіталізм, насправді беруть свій початок в літературних трактатах Маркса. Його погляди були значною мірою історичними та характеризуються надзвичайно детальною обізнаністю щодо еволюції економічної думки. Через значний обсяг його робіт, тут ми будемо розглядати лише деякі важливі питання.

Одне з таких вартих уваги питань стосується його обізнаності щодо того, як така характерна риса капіталізму, як «обмін», була принциповою та виступала основною підставою для соціальних відносин. У своїх «Основах критики політичної економії» (нім. Grundrisse) він зазначав: «Справді, оскільки товар чи праця розглядаються виключно як мінова вартість, а відносини, при яких різні товари між собою контактують, розглядаються як обмін цими міновими вартостями… то окремі особи… розглядаються лише як просто обмінювачі. Допоки до уваги не береться їхній формальний характер, між ними немає абсолютно ніякої різниці… Тому, як суб’єкти обміну, вони є рівними у своїх відносинах»²⁵⁰.

«Незважаючи на те, що індивід А відчуває потребу в товарі індивіда В, він не привласнює його силою, і навпаки. Вони радше взаємно розглядають один одного як власники… Ніхто не захоплює чужого силою. Кожен позбувається своєї власності добровільно»²⁵¹.

Знов-таки, як зазначалося раніше щодо людських стосунків та класових припущень (або заперечень), Маркс наголошував на тому, що можна розглядати у якості трьох основних помилок: ілюзія свободи, рівності та соціальної гармонії, які зводилися до надзвичайно вузьких асоціацій з ідеєю «взаємовигідного обміну», який повинен був бути єдиним реальним видом економічних відносин, за допомогою якого оцінювалось би ціле суспільство.

«Характерним для грошових відносин – оскільки до цього моменту вони проявлялися в усій своїй чистоті, – не беручи до уваги більш складні виробничі відносини, є те, що всі протиріччя, властиві буржуазному суспільству, розчиняються в грошових відносинах, які сприймаються у простій формі; і буржуазна демократія знаходить собі притулок в цьому аспекті навіть більше, ніж буржуазні економісти… для того, щоб створити апологетику для існуючих економічних відносин»²⁵².

У своїй роботі «Капітал: критика політичної економії» Маркс докладно аналізував багато факторів капіталістичної системи, а саме: природу самих товарів, динаміку між вартістю, споживчою вартістю, міновою вартістю, теорію праці та корисності, разом з глибоким дослідженням того, що означає «капітал», як система еволюціонувала і, зрештою, природу ролей в межах цієї моделі. Важливою темою, на яку варто звернути увагу, є його погляди на «додаткову вартість», яка показана в «трудовій теорії вартості» Рікардо і являє собою присвоєну вартість, привласнену капіталістами у формі прибутку, котрий є надлишком над вартістю (витратами), яка стосується самої праці та виробництва.

Для спростування виникнення цього «надлишку» при обміні він заявляє: «Як не крути, але факт залишається незмінним. Внаслідок обміну рівноцінних величин не виникає ніякої додаткової вартості. В процесі обміну нерівноцінних величин додаткова вартість також не виникає. Кругообіг чи обмін товарів не породжує вартості»²⁵³. Потім він коротко аргументує різницю між «працею» та «робочою силою», остання з яких складається зі «споживчої вартості» та «мінової вартості», а також те, що робітник отримує компенсацію лише задля задоволення потреб існування, що представлена його зарплатою, тоді як все, що понад вартість, є надлишком, який теоретично переходить в «прибуток», створюваний капіталістом, і який зрештою проявляється як «націнка» при ринковому обміні²⁵⁴.

Це твердження, яке він надалі розширює в контексті та динаміці, що стосуються кругообігу та застосування різних форм капіталу (капітал все ще визначається як засоби виробництва, але в цьому випадку виражений здебільшого в грошовій формі), приводить до висновку, що експлуатація робітників є неминучою при створенні «додаткової вартості» або «прибутку». Іншими словами, тут мається на увазі, що в систему капіталізму вбудована форма фундаментальної нерівності, і поки одна маленька група «власників» контролює додаткову вартість, яка створюється робочим класом, завжди будуть існувати багаті та бідні, багатство та бідність.

Пізніше Маркс розширює цю ідею до переоцінки поняття «власності», яка тепер по суті була легальним фундаментом самого «капіталу», що дозволяв відкриту примусову експропріацію «додаткової праці» (тієї частини праці, яка створює додаткову вартість). Він стверджує: «Спочатку здавалося, що право власності ґрунтується на власній праці людини. Принаймні, ми повинні були прийняти це припущення, оскільки лише власники товарів з рівними правами протистояли один одному, а єдиним способом, за допомогою якого людина могла стати власником чужого товару. було відчуження (відмова) від свого власного товару, який міг бути створений лише завдяки праці. Однак тепер виявляється, що власність перетворюється на право капіталіста привласнювати чужу неоплачену працю (додаткову працю) або її продукт, а для робітника це перетворюється на неможливість привласнювати собі свій власний продукт. Відокремлення власності від праці є неминучим наслідком закону, який, як здавалося, брав свій початок в їхній тотожності»²⁵⁵.

Маркс інтенсивно розвивав такого роду аргументи у своїх роботах, включно з ідеєю про те, що праця робочого класу не може бути «добровільною» в цій системі, а лише примусовою, оскільки прийняття остаточних рішень щодо застосування найманої праці було в руках капіталістів. Він зазначав: «Тому робітник тільки поза працею почуває себе самим собою, а в процесі праці він почуває себе відірваним від самого себе. Собою він є тоді, коли не працює; а коли працює – уже не є собою. Через це його праця не добровільна, а вимушена: це – примусова праця. Тому це не задоволення потреби в праці, а лише засіб для задоволення інших зовнішніх потреб»²⁵⁶.

Зрештою, його турбувала саме складна багатогранна деградація, експлуатація та дегуманізація середнього робітника, що й штовхало його до реформ. Він навіть придумав вислів «закон зубожіння», щоб описати, як загальне щастя робочої верстви населення було протилежністю до багатства класу капіталістів. Зрештою, Маркс був переконаний, що властивий системі тиск штовхатиме робітничий клас до повстань проти капіталістичного класу, що зробить можливим новий «соціалістичний» метод виробництва де, зокрема, робочий клас працюватиме задля власної вигоди.

Торстейн Веблен (1857-1929) буде останнім так званим «соціалістом», чиї впливові ідеї щодо розвитку та недоліків капіталізму будуть тут розглядатися. Так само як і Маркс, він провів багато часу над вивченням історії економіки. Веблен викладав свого часу економіку в багатьох університетах, видаючи багато літератури на різноманітні соціальні теми. Веблен був дуже критичним до неокласичних економічних припущень, особливо щодо застосовуваних утилітарних уявлень про «людську природу», бачачи ідею, що вся людська економічна поведінка мала бути зведена до гедоністичної взаємодії само-максимізації та збереження абсурдно спрощеною²⁵⁷. Можна сказати, що він мав «еволюційний» погляд на історію людства, з деякими відхиленнями від того загальноприйнятого, що переважав у соціальних інститутах. Щодо тогочасного стану (який він називав «матеріалістичним») він констатував наступне:

«Як і всі людські культури ця матеріальна цивілізація є системою інститутів – інституційної структури та інституційного розвитку… Розвиток культури є накопиченою послідовністю звикань, а шляхами та засобами для цього є звичайна реакція людської природи на гострі потреби, які постійно та в сукупності змінюються, але щось у такій відповідній послідовності в сукупних змінах залишається і надалі; постійно, тому що кожен новий крок створює нову ситуацію, яка викликає наступні нові зміни у звичний спосіб відповіді; в сукупності, тому що кожна нова ситуація є варіацією того, що було до цього та втілює в собі як причинний фактор все те, що було здійснено раніше; відповідно, тому що основні характеристики людської природи (схильності, здібності та протилежне їм) через які відбувається реакція і на основі яких формуються звички, залишаються по суті незмінними»²⁵⁸.

Веблен кидав виклик фундаментальним підвалинам капіталістичного методу виробництва, піддавши сумніву багато факторів, які були по суті «даними» або вважалися емпіричними впродовж століть економічних дебатів. Тепер застарілі інститути «зарплати», «ренти», «права власності», «вигоди» та «праці» були порушені у своїй гаданій простоті думкою, що жоден з них не можна вважати інтелектуально життєздатним поза межами чисто категоріальних зв’язків з екстремальними межами застосування. Він жартував стосовно того, як «група алеутських острів’ян, які бовтаються у водоростях та прибоях з граблями та магічними заклинаннями для ловлі молюсків, розглядається з погляду таксономічних реалій як така, що має стосунок до гедоністичної рівноваги ренти, зарплати та вигоди. І що нібито все це є для них характерним»²⁵⁹.

Він розглядав виробництво й саму промисловість як соціальний процес з розмитими межами, оскільки він незмінно має в собі спільне використання знань (узуфрукт) та вмінь. З багатьох поглядів він розглядав категоріальні характеристики капіталізму як такі, що були властиві лише капіталізму, а не фізичній реальності, тобто як такі, які були переважно вигадкою. Він помітив, що панівні неокласичні теорії існували частково для того, щоб затьмарювати фундаментальну класову війну та властиву їй ворожість і для того, щоб і надалі оберігати інтереси тих, кого він називав «привілейованими колами» або «відсутніми власниками» (тобто капіталістами)²⁶⁰.

Він відкидав ідею про те, що приватна власність була «природним правом», як вважав Локк, Сміт та інші, часто жартуючи про абсурдність думки, якою керуються «відсутні власники», що проголошують «власністю» товари, які насправді вироблені працею «звичайного робітника», та вказуючи на абсурдність давнього принципу, що власність походить із праці²⁶¹. Далі він описує властиву виробництву соціальну природу і те, як справжня природа накопичення знань та вмінь повністю позбавляла чинності припущення про право власності. Він зазначав:

«Ця теорія про природне право власності перетворює творчі зусилля ізольованого самостійного індивіда основою власності, яка закріплена за ним законом. При цьому випускається з уваги той факт, що ізольованого самостійного індивіда не існує… Виробництво відбувається тільки в суспільстві і тільки через співпрацю промислової спільноти. Така промислова спільнота може бути великою або маленькою…але у ній завжди є досить велика група людей, що зберігає та передає традиції, інструменти, технічні знання та звичаї без яких не може бути ніякої промислової організації і ніяких економічних стосунків індивідів один з одним чи з оточенням… Не може бути виробництва без технічних знань; отже ні накопичення, ні багатства не мають бути привласнені одноосібно чи якось інакше. Немає ніякого технічного знання окремо від промислової спільноти. Оскільки немає ніякого індивідуального виробництва і ніякої індивідуальної продуктивності, упередженість щодо природності такого права…зводиться до абсурду, навіть в межах логіки своїх власних припущень²⁶².

Так само як і Маркс, він не бачив іншого способу розрізняти два найголовніші класи суспільства ніж як тих, хто працює і тих, хто експлуатує цю працю²⁶³ для прибутку, створюючи частину капіталізму («бізнес»), яка повністю відокремлена від самого виробництва («промисловості»). Він проводить межу між бізнесом та промисловістю, вказуючи на те, що перший функціонує як засіб для «саботажу» промисловості. Він бачив абсолютне протиріччя між моральними намірами суспільства забезпечувати ефективне виробництво й надавати якісний сервіс та законами приватної власності, які мали можливість керувати виробництвом виключно заради одного лише прибутку, послаблюючи цю ефективність та наміри. Термін «саботаж» в цьому контексті визначався Вебленом як «свідоме перешкоджання ефективності»²⁶⁴.

Він зазначав: «Промислове обладнання все частіше простоює або працює в режимі очікування, використовуючи не повною мірою свою виробничу потужність. Робітників звільняють… І весь цей час ці люди відчувають велику потребу в усіх видах товарів та послуг, які ці непрацюючі заводи та звільнені робітники могли би виробляти. Але з міркувань бізнесової доцільності неможливим є дозволити цим непрацюючим заводам та незайнятим робітникам працювати – тобто з міркувань недостатнього прибутку бізнесменів, які в ньому зацікавлені, або іншими словами, через недостатній дохід осіб, зацікавлених в отриманні фінансової вигоди»²⁶⁵.

До того ж, Веблен, на відміну від більшості сучасників, які засуджують акти «корупції» з етичних міркувань, не розглядав проблеми зловживань та експлуатації як питання «моралі» чи «етики». Він розглядав ці проблеми як такі, що вбудовані в саме єство капіталізму, властиві йому. Він зазначав: «Непристойним є не те, що ці капітани великого бізнесу користуються цією спасенною крихтою саботажу у виробництві. І не те, що вони націлені на скорочення людського життя або збільшення людського дискомфорту, замишляючи збільшення злиднів серед своїх ближніх… Питання не в тому, чи цей рух до злиднів гуманний, а в тому, чи це здорове управління бізнесом»²⁶⁶.

Щодо природи уряду, бачення Веблена була дуже чітким. Уряд згідно із самою своєю політичною структурою є для того, щоб захистити існуючий соціальний порядок і класову структуру, зміцнюючи закони приватної власності та, як прямий наслідок, підкріплюючи непропорційність владного (правлячого) класу. Як він зазначав: «Законодавство, поліцейський нагляд, адміністрування судів, армія та дипломатична служба – переважно всі вони пов’язані з бізнес-відносинами, фінансовими інтересами, і мають не більш ніж випадковий стосунок до інших людських інтересів»²⁶⁷.

На його погляд, ідея демократії була також сильно спотворена капіталістичною владою, він зазначав, що «конституційний уряд є бізнес-урядом»²⁶⁸. Тоді як Веблен був знайомий з явищем «лобіювання» та «купування» політиків, що зазвичай сьогодні можна спостерігати у формі «корупції», він не розглядав їх як справжню сутність проблеми. Радше державний контроль з боку бізнесу аж ніяк не був чимось ненормальним. Уряд просто зображувався таким за своїм задумом²⁶⁹. За самою своєю природою, як інституціалізований засіб соціального контролю, уряд завжди захищав «багатих» від «бідних». Оскільки «бідні» завжди переважали за кількістю «багатих», жорстка законодавча структура, яка була прихильною до багатих («заможних осіб»), мала існувати, щоб зберігати класовий поділ та непорушність вигод капіталістів²⁷⁰.

Крім того, він також визнавав, наскільки важливим було для уряду капіталістичної держави утримувати соціальні цінності на рівні своїх інтересів – це те, що Веблен назвав «грошовою культурою». Тому хижі, егоїстичні та суперницькі риси, типові для «успіху», що є основою соціальної боротьби, яка властива капіталістичній системі, цілком природно за замовчуванням підтримували ці цінності. В цьому контексті, бути щедрим та вразливим не допомагало «успішності», оскільки лише безжальні та конкурентоспроможні були втіленням соціального успіху²⁷¹.

В широкому розумінні Веблен працював над критичним аналізом основної структури та цінностей капіталістичної моделі, викладаючи те, що було суперечливим, як дуже ґрунтовні, соціологічно прогресивні висновки, що стосувалися протиріч, технічної неефективності та розладу цінностей, які були властиві даній моделі. Його робота рекомендована для вивчення всім, хто цікавиться історією економічної думки, а особливо тим, хто ставиться скептично до передумов вільного ринку.