Мальтус і Рікардо

Томас Мальтус (1766-1834) і Давид Рікардо (1772-1823) були добре відомими провідними теоретиками політичної економіки початку XIX століття. Між ними було «дружнє суперництво» на певному рівні, але їхні загальні погляди на історію практично однакові та тісно пов’язані з Адамом Смітом.

Пізня революція в Європі та Америці була періодом величезних конфліктів між працівниками та власниками капіталу. Численні повстання та страйки у відповідь на негідні та образливі умови праці не лише для чоловіків, але й для жінок та дітей були загальнопоширеними.

Це стало поштовхом до швидкого зростання поширених сьогодні трудових спілок, а загальна боротьба між «робітниками та власниками» триває ще й досі. Доказом посилення цієї класової війни є прийнятий в Англії Акт про об’єднання 1799 року, який в головно забороняв будь-які об’єднання робітників в групи для отримання влади, щоб, по суті, здійснювати вплив чи перешкоджати інтересам своїх роботодавців²¹⁵.

Історик Поль Манту, який писав про цей період, наголошував на «абсолютній та безконтрольній владі капіталістів. У цю героїчну епоху великих починань її було прийнято, схвалено і навіть проголошено з брутальною простотою. Цей бізнес належить лише роботодавцю, він діє так як хоче і не вважає за потрібне виправдовувати якимось чином свою поведінку. Він повинен платити зарплату своїм робітникам, і поки вона виплачується, люди не повинні мати до нього жодних претензій»²¹⁶. Саме в цей час Мальтус і Рікардо постійно контекстуалізували свої економічні та соціальні погляди.

Почнемо з Мальтуса та його класичної роботи «Досвід про закон народонаселення», яка по суті орієнтувалася навколо двох припущень. Перше – це те, що класова структура багатих власників та бідних робітників з’явиться неминуче, незалежно від того, які реформи будуть прийняті²¹⁷. Він розглядав це як закон природи. Друга ідея випливала з першої і означала, що бідність та страждання, а отже й економічний поділ були неминучими наслідками закону природи²¹⁸.

Його теза про народонаселення ґрунтується на дуже простому припущенні, що «народонаселення за відсутності контролю зростає у геометричній прогресії. Засоби ж існування зростають лише в арифметичній прогресії»²¹⁹. Тож, якщо стандарт життя кожного члена суспільства підвищити, то це призведе до того, що кількість дітей у більшості людей теж зросте. Своєю чергою, через те, що зростання народонаселення почне випереджати виробництво засобів існування, це дуже швидко призведе до збіднення народонаселення. Це було лише питанням «моральної стриманості»²²⁰, соціальною рисою, яка, як він вважав, стосується лише більш гідного вищого класу, де ця проблема контролюється поведінкою. Очевидно, різниця між багатими та бідними була у вищих моральних характеристиках перших та низькій моральності других²²¹.

Знову ж таки, як зазначалося раніше в цьому есе, підсвідомий культурний стан мав багато спільного з превалюючими передумовами мислення, що скерували економічні процеси в сьогоднішній день. Тоді як багато хто може ігнорувати Мальтуса та ці явно застарілі ідеї, їхні паростки глибоко проросли в економічних вченнях, цінностях та класових стосунках, що існували впродовж та після цього часу. Фактично люди з більш «консервативним» способом мислення досі повсюдно цитують варіації його теорії народонаселення, коли мають справу з економічно менш розвинутими країнами. Мальтус, разом з Локком та Смітом, теж дотримувався глибоких християнських переконань у своїх поглядах, незалежно від того, чи були вони взяті зі священних писань, чи ґрунтувалися на власних інтерпретаціях. Мальтус cформував свої «моральні обмеження», розраховуючи, що справжній християнин буде справедливо осуджувати основні пороки і схвалюватиме неминучі страждання, необхідні для того, щоб утримувати населення від переважаючого ресурси виробництва засобів існування. Подібно до того, як сьогодні відбуваються грандіозні дебати щодо законів, які стосуються поняття та застосування «добробуту» чи «програм соціальної допомоги» для допомоги бідним²²², Мальтус, звичайно, так само, як і Давид Рікардо, був палким прихильником скасування того, що тоді називали «законами про бідних».

Щодо Рікардо, то він, по суті, схвалював теорію народонаселення Мальтуса і його висновки стосовно природи та причин бідності, але не погоджувався з деякими економічними теоріями, наприклад, з такими елементами теорії Мальтуса, як вартість, теорія надлишків та деякими класовими припущеннями. Оскільки детальний розгляд більшості цих відмінностей є зайвим у нашій дискусії (і, ймовірно, вони загалом застаріли), ми сфокусуємося тут на найвидатніших внесках Рікардо в економічну думку.

У 1821 році Рікардо завершив третю редакцію своєї впливової роботи «Принципи політичної економії та оподаткування». В передмові він стверджує наголошує на своїй меті: «Продукти землі…все, що походить з її поверхні через об’єднане застосування праці, устаткування та капіталу розділяється між трьома класами суспільства, а саме: власником землі, власником основного капіталу для її обробітку та робітниками, працею яких вона обробляється. Визначення законів, які регулюють цей розподіл, є основною проблемою в політичній економії»²²³.

Критикуючи деякі аспекти трудової теорії вартості Адама Сміта, він все ще підтримує її основні характерні ознаки, стверджуючи: «Володіючи корисністю, товари одержують свою взаємозамінну вартість з двох джерел: від рівня їх дефіциту та від кількості праці, необхідної для її отримання»²²⁴. Так само як і Сміт, він розвиває цю ідею: «Якщо кількість праці, реалізована в товарі, регулює його взаємозамінну вартість, то кожне збільшення частки праці повинно супроводжуватися підвищенням вартості товару, для виготовлення якого ця праця застосовувалася, так само, як кожне зменшення частки праці повинно цю вартість знижувати»²²⁵.

Отже, Рікардо розглядає суспільство та класовий поділ свого часу з ракурсу праці, яка цілком логічно приводить до протиріччя між інтересами робітників та капіталістів. «Якщо зарплати виростуть», як він часто зазначав, «тоді…прибуток обов’язково впаде»²²⁶. Проте, хоча ця дисгармонія пов’язана з основним інтересом кожного класу, який полягає в отриманні переваг над іншим класом заради прибутку, що часто призводить до загального дисбалансу більшою мірою через можливість капіталістів контролювати працю (та формувати свою політику) в поєднанні з розвитком механізації (застосуванням машин), яка систематично зменшила потребу в людській праці в ужиткових галузях, він посилається на переконання, що теорія капіталізму при правильному застосуванні повинна в кінцевому результаті завжди створювати повну зайнятість.

Щодо питання застосування машин з метою витіснення людської праці задля збільшення прибутку виробників, він зазначає: «Виробник…який…може скористатися машинами, які…[знижують витрати] на виробництво його товарів, буде мати виняткові переваги за умови, якщо він утримає незмінними ціни на свої товари; але він…змушений буде знизити ціни на товари, інакше капітал буде надходити в його торгівлю, доки прибуток не опуститься до загального рівня. Ось так громадськість отримає вигоду від машинізації»²²⁷. Проте тут, як і в інших аспектах його робіт, присутнє протиріччя. Тоді як він висловлював основну ідею, що громадськість загалом матиме вигоду від витіснення людської праці машинами, виходячи з припущення, що ринкові ціни почнуть неодмінно знижуватись, а заміщені робітники завжди зможуть спокійно змінити місце роботи, в третьому виданні своїх «Принципів…» Рікардо починає 31 розділ, зазначаючи: «Відтоді як я вперше звернув свою увагу на питання політичної економії, я дотримувався думки, що… застосування машин у будь-якій галузі виробництва повинно мати ефект зниження необхідності праці, що загалом було би добре… але заміна людської праці машинами часто є дуже шкідливою стосовно інтересів класу робітників»²²⁸.

Пізніше він перетрактовує свій аргумент, заявляючи: «Я сподіваюсь, мої твердження не приведуть до висновку, що устаткування не повинно заохочуватись. Щоб роз’яснити цей закон, я засвідчую, що вдосконалене устаткування буде з’являтися раптово і застосовуватися повсюдно. Але правда полягає в тому, що такі винаходи є поступовими, і означають радше підвищення задіяності капіталу, який при цьому зберігається та накопичується, аніж перешкоджання його фактичному використанню»²²⁹.

Його загальне розкриття проблеми витіснення людської праці машинами, назване пізніше «технологічним безробіттям», прослідковується загалом в працях багатьох інших економістів, що йшли за ним, включаючи Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946), твердження якого збігалися з загальним припущенням Рікардо щодо «адаптації»: «Ми піддаємося новій хворобі, назву якої деякі читачі могли навіть і не чути, а саме – технологічному безробіттю. Воно означає безробіття, викликане винайденням нових засобів економного використання праці, які розвиваються швидше, ніж ми можемо знайти альтернативне застосування людській праці. Але такі труднощі адаптації є лише тимчасовою фазою. В кінцевому результаті все це означає, що людство вирішує свої економічні проблеми»²³⁰.

Це питання порушується тут лише для того, щоб звернути на нього увагу, оскільки більш детально ми розглянемо його в Частині III цього тексту, де буде представлено контекст технологічних застосувань, які є очевидно нереалізованими або ігноруються більшістю економічних теоретиків сучасної історії, часто скутих обмеженим мисленням.

На завершення, що стосується Рікардо, то йому також приписують вклад в міжнародну «вільну торгівлю». Особливо це стосується теорії порівняльних переваг, разом з увічненням фундаментального уявлення про «невидиму руку» Адама Сміта. Рікардо зазначає: «В умовах системи абсолютно вільної торгівлі кожна країна, природно, пропонує свій капітал та працю тим заняттям, які є найприбутковішими для кожної з них. Це прагнення індивідуальних вигод дивним чином поєднується з універсальним благом загалом. Стимулюючи промисловість, винагороджуючи майстерність та використовуючи найуспішніше специфічні сили, дані природою, воно розподіляє працю найбільш ефективним та економічним чином: збільшуючи загальну масу виробництва, воно поширює загальне благо і скріплює спільними узами інтересу та суспільних зв’язків світову спільноту в усьому цивілізованому світі»²³¹.