Розумовий замок

У класичній праці авторів Коена і Нагеля «Вступ до логіки та наукового методу» досить добре висвітлене питання логічної оцінки та її незалежності від людської психології.

«Сукупність доказів – саме по собі не тимчасове явище, а співвідношення сенсу між певними класами або типами тверджень… Звісно, мислення є необхідним для розуміння такого сенсу… однак це не робить фізику відгалуженням психології. Усвідомлення того, що логіка не може стримуватися психологічним явищем, допоможе нам розрізняти науку та риторику, сприймаючи останню як мистецтво переконування або суперечки з метою здобути відчуття впевненості. Наші емоційні схильності роблять дуже складним прийняття певних тверджень, незалежно від того, наскільки сильними є докази на їх користь. А оскільки всі докази залежать від прийняття певних тверджень в якості правди, жодне твердження не може бути перевірене на правдивість для тих, хто для себе вже вирішив не вірити в нього»⁵⁸.

Термін «розумовий замок» запровадили філософи⁵⁹ на позначення явища, що визначається як «стан, при якому чиясь точка зору стає самоорієнтацією, в закритому вузлі логіки». Очевидно, що емпіричні припущення формують та захищають чийсь світогляд, тож усе суперечливе, що приходить зовні, може блокуватися або відхилятися, часто навіть підсвідомо. Така реакція може бути пов’язана з загальним психічним рефлексом захищати себе від стороннього об’єкта, який рухається в напрямку Вашої персони, однак за таких умов це «рефлекс» захисту чиїхось вірувань, а не тіла. У той час як фрази на кшталт «мислити поза рамками» можуть бути поширеною риторикою в активістських спільнотах, вони рідко є фундаментом нашого способу мислення, яке кидає виклик недоторканості наших найбільш устояних інститутів. Вони здебільшого приймаються як «даність» і вважаються такими, що не піддаються змінам. Наприклад, у так званих демократичних країнах світу «президент» або його еквівалент є загальною точкою сфокусованості щодо якості управління країною. Велику увагу приділяють його особистості, його поглядам і діям. Проте дуже рідко хто відступає на крок назад і запитує себе: «Для початку – для чого нам взагалі потрібен президент?» або «Яким чином його/її влада в якості інституційної фігури виправдовує себе як оптимізована форма соціального управління?», або ж «Чи немає протиріччя термінів, коли суспільство називають демократичним, хоча громадськість, фактично, не має права голосу щодо дій президента після того, як він оголошується обраним?».

Такі запитання виникають дуже рідко, оскільки людям властиво адаптуватися до своєї культури без заперечень, вважаючи, що «все просто є так, як повинно бути». Така статична орієнтація майже завжди є результатом культурних традицій і, як зазначали Коен та Нагель, дуже складно передавати нові складні ідеї тим, хто абсолютно визначився для себе не вірити в них.

Такі традиційні припущення, що сприймаються в якості емпіричних, виступають первинним джерелом персональної та соціальної відсталості в сучасному світі. Це явище, поєднане з системою освіти, яка постійно фіксує такі устояні поняття через «академічні» інститути, дедалі посилює культурне гальмування й перешкоджає впровадженню відповідних змін⁶⁰.

У той час як спектр цієї тенденції залишається широким щодо дебатів, існують дві поширені аргументаційні помилки, які варто тут згадати, оскільки вони виникають постійно і стосуються набору застосувань та ходу думок, який відстоює рух «Zeitgeist». Виражені у барвистих термінах, такі тактики містять у собі те, що можна назвати «війною цінностей»⁶¹, яку (свідомо чи ні?) ведуть ті, хто має емоційний чи матеріальний інтерес зберегти порядок речей незмінним, протистоячи змінам.