3. Аналіз існуючих методик оцінювання кризових станів підприємства.

Діагностика банкрутства передбачає здійснення наступних процедур:

- моніторинг фінансового стану підприємства з метою раннього виявлення ознак його кризового розвитку;

- виявлення та оцінювання впливу основних факторів, що призводять до порушення економічної рівноваги;

- розробку варіантів управлінських рішень щодо усунення негативних факторів і створення умов для розвитку позитивних.

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованості діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його курівництва на фінансові відносини, що виникають у середині підприємства та між підприємством i навколишнім середовищем.

Розрізняють три види кризи (банкрутства), між якими існують тісні причинно-наслідкові зв’язки: криза бізнесу, криза власника, криза виробництва. Кожна з цих видів кризи зумовлена певними факторами, перелік яких надано на рис. 5.2.

Криза бізнесу викликана неефективним управлінням та нераціональним використанням ресурсів. Криза власника пов’язана, в першу чергу, з нестачею у власника ресурсів на здійснення простого та розширеного відтворення. Криза виробництва виникає, коли під впливом перших двох видів криз або в силу використання застарілого обладнання та технологій, чи через неефективне використання трудових ресурсів підприємство не може конкурувати на ринку і цей стан практично неможливо усунути шляхом зміни керівного складу або вливання додаткового капіталу без часткового або повного перепрофілювання виробництва і стимулювання працівників.

У науковій літературі виділяються декілька стадій фінансової кризи, що вирізняються як ознаками, так і особливостями проведення діагностичних процедур на кожній з них.

Перша стадія кризи часто прихована і пов’язана з падінням ефективності використання капіталу, показників ділової активності, зниженням рентабельності та обсягів діяльності, внаслідок чого погіршується фінансовий стан підприємства, скорочуються джерела та резерви розвитку. Антикризове рішення цих проблем може лежати як в сфері перегляду стратегії розвитку підприємства, так і його тактики, що веде до скорочення витрат, штату управлінського апарату, підвищення продуктивності праці тощо.

Друга стадія кризи - поява збитковості виробництва. Дана проблема вирішується засобами стратегічного управління і реалізується за допомогою добровільної реструктуризації підприємства.

Третя стадія означає практичну відсутність власних коштів і резервних фондів у підприємства. Це негативно впливає на перспективи його розвитку і спричиняє значне скорочення виробництва, бо левова частка оборотних коштів спрямовується на погашення збитків і обслуговування зростаючої кредиторської заборгованості. Тому реструктуризація підприємства і програма стабілізації його фінансово-економічного стану вимагають екстрених заходів щодо пошуку коштів для їх здійснення. Наприклад, реалізація частини виробничих запасів, незавершеного виробництва нижче їх собівартості в інший період була б не виправдана, а в даній ситуації дієва, екстрена міра. У разі неприйняття таких оперативних заходів наступає криза ліквідності та банкрутство (результат регресії четвертої стадії).

Рис. 5.2. Класифікація видів фінансової кризи та факторів, що її обумовлюють

Четверта стадія - стан гострої неплатоспроможності. У підприємства немає можливості фінансувати навіть скорочене відтворення та здійснювати платежі за попередніми зобов'язаннями. Виникає реальна загроза припинення виробництва, а потім і банкрутства. У цій ситуації діагностика з використанням коефіцієнтів ліквідності, забезпеченості власним оборотним капіталом, відновлення платоспроможності дозволяє встановити наявність факту фінансової неспроможності та можливість її нейтралізації через процедуру банкрутства.

Таким чином, дослідження факторів прояву окремих стадій фінансової кризи дає можливість стверджувати, що перша, друга і частково третя стадії складають зміст кризи для його власників. Четверта стадія являє собою загрозу для кредиторів. Тому в системі економічної безпеки три перші стадії фінансової кризи розглядаються як внутрішня загроза, а четверта - як одна із основних зовнішніх загроз.

Для діагностики ймовірності банкрутства в практиці вітчизняних підприємств використовується: однофакторні моделі діагностики банкрутства та багатофакторні моделі діагностики банкрутства.

В основу однофакторного дискримінантного аналізу покладено дослідження окремих показників діяльності та класифікація підприємств за принципом їх відповідності статусу фінансово “здорового” чи ”хворого”. Віднесення підприємств до цих категорій здійснюється шляхом порівняння фактично досягнутих показників діяльності, що включені у спеціальну систему з їх граничними значеннями.

Найбільш відомими моделями однофакторного аналізу в Україні є методики розроблені У. Бівером та офіційна методика проведення поглибленого аналізу фінансового стану неплато-спроможних підприємств розроблена Агентством з питань упередження банкрутства в Україні.

В основі досліджень американського економіста У. Бiвера лежить така теза: якщо фінансові показники використовуються для цілей прогнозування банкрутства, то їхні значення у потенційно фінансово стійких та фінансово неспроможних підприємств ще перед настанням фінансової кризи будуть суттєво відрізнятися. Бiвер вибрав найтиповіші показнику, що характеризують фінансовий стан підприємства, які склали його систему прогнозування, до якої увійшли:

1) коефіцієнт співвідношення чистого грошового потоку до залученого капіталу (коефіцієнт Бівера);

2) коефіцієнт співвідношення чистого прибутку до валюти балансу (рентабельність активів);

З) коефіцієнт співвідношення залученого капіталу до валюти балансу (коефіцієнт концентрації залученого капіталу);

4) коефіцієнт співвідношення оборотних активів до поточних зобов’язань (коефіцієнт поточної ліквідності);

5) коефіцієнт співвідношення робочого капіталу до валюти балансу (коефіцієнт забезпеченості власним оборотним капіталом).

Проаналізувавши 158 американських підприємств, серед яких половина були фінансово неспроможними, У. Бiвер розробив шкалу граничних значень для кожного з наведених показників. 1. Для фінансово стабільних підприємств:

Кбівера = 0,4 - 0,45; Кра = 0,06 - 0,08; Ккзк < 0,37; Кпл >3,2; Кзб = 0,4.

2. Для підприємств, що збанкрутували протягом п’яти років:

Кбівера =0,17; Кра = 0,04; Ккзк >0,5; Кпл > 1; Кзб < 0,4; .

3. Для підприємств, що збанкрутували протягом року:

Кбівера = - 0,15; Кра = - 0,22; Ккзк >0,8; Кпл <1; Кзб = 0,06;

Відповідно до Методичних рекомендацій щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, структура балансу підприємства визнається незадовільною, а підприємство неплатоспроможним за наявності однієї з умов:

- коефіцієнт поточної ліквідності на кінець звітного періоду має значення нижче 2;

- коефіцієнт забезпечення власним оборотним капіталом на кінець звітного періоду має значення нижче 0,1.

При незадовільній структурі балансу для перевірки реальної можливості підприємством відновити свою платоспроможність розраховують коефіцієнт відновлення платоспроможності за період, що дорівнює 6 місяцям. При цьому використовують формулу: Квп =(Кплк + 6 : Т х (Кплк – Кплп)) : 2, ( 5.1 )

де Квп – коефіцієнт відновлення платоспроможності;

Кплк та Кплп - фактичні значення коефіцієнта поточної ліквідності на кінець та початок звітного періоду;

Т – звітний період ( кількість місяців);

2 – нормативне значення коефіцієнта поточної ліквідності.

Якщо значення коефіцієнта відновлення платоспроможності менше 1 – у підприємства немає реальної можливість відновити платоспроможність протягом 6 місяців, якщо значення цього коефіцієнта більше 1, то у підприємства є можливість відновити свою платоспроможність найближчим часом.

При задовільній структурі балансу для перевірки стійкості фінансового положення розраховують коефіцієнт втрати платоспроможності за період, що дорівнює 3 місяцям. При цьому використовують формулу: Куп =(Кплк + 3 : Т х (Кплк – Кплп)) : 2, ( 5.2 )

де Куп – коефіцієнт втрати платоспроможності.

Якщо коефіцієнт втрати платоспроможності має значення нижче 1, це свідчить про наявність у підприємства тенденцій до погіршення фінансового стану в найближчі 3 місяці, якщо значення даного коефіцієнта перевищує 1, то діяльність підприємства буде фінансово стабільною.

Незважаючи на простоту та пристосованість методик першої групи до вітчизняної практики, вони мають певні недоліки з точки зору їх застосування в системі економічної безпеки з наступних причин:

1. Важко отримати комплексну оцінку ймовірності виникнення банкрутства, тому що інтегрований показник не розраховується, а аналізуються лише значення окремих індикаторів. У зв'язку з цим складно оцінити динаміку фінансового стану підприємства при зміні значень окремих індикаторів у протилежних напрямках;

2. Величини окремих індикаторів оцінюються у встановлених, досить значних інтервалах. Наприклад, у Методичних рекомендаціях щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства зазначається, що незалежно від того, дорівнює коефіцієнт поточної ліквідності 0 чи 1,99, структура балансу підприємства все одно визнається незадовільною.

До найбільш розповсюджених багатофакторних моделей діагностики банкрутства слід віднести математичні моделі, розроблені Е. Альтманом та колективом авторів Іркутської академії.

Двофакторна модель Альтмана базується на двох основних показниках: коефіцієнті поточної ліквідності та частці залученого капіталу в пасивах підприємства (коефіцієнт концентрації залученого капіталу), від яких, на думку Е. Альтмана, залежить імовірність настання банкрутства. Ці показники помножують на їх вагові значення, визначені емпіричним шляхом і отримують результат (Z –рахунок), використовуючи формулу:

Z = - 0,3877 - 1, 0736 Х1 + 0,0579 Х2, ( 5.3 )

де Х1 – коефіцієнт поточної ліквідності, Х2 – коефіцієнт концентрації залученого капіталу.

Якщо результат є від’ємним, то імовірність банкрутства незначна, тоді як позитивна величина Z –рахунку вказує на високу імовірність банкрутства.

Як показує досвід її використання на підприємствах США, Канади, Бразилії, Японії, точність прогнозування банкрутства з допомогою цієї моделі становить: за один рік до банкрутства – 95%, за два роки до банкрутства – 83%, за три роки – близько 50%.

На думку Е. Альтмана, використання його методики дозволяє встановити факт банкрутства на один рік з точністю до 90%.

Разом з тим надані у табл. 5.5 результати обстежень фінансового стану підприємств заперечують безапеляційність висновку Е.Альтмана, і показують, що збереження платоспроможності підприємства при його фактичному банкрутстві можливе в 6% випадків, а банкрутство при фактичному збереженні платоспроможності - в 3% випадків.

Як засвідчують результати аналізу надані в табл. 5.5, «підприємство 3», що мало досить високий показник поточної ліквідності (2,4) та незначну частку залученого капіталу (0,4), і яке за методикою Е. Альтмана отримало від’ємну величину Z –рахунку фактично виявилося банкрутом. Тоді як «підприємство 5» при нижчому ніж у «підприємства 3» показнику поточної ліквідності та вищій концентрації залученого капіталу не збанкрутувало. Це ще раз підтверджує висновок, що використання в ролі індикаторів стійкості фінансового стану підприємства лише двох коефіцієнтів є досить умовним.

Таблиця 5.5