Тема 4. Західноєвропейська філософія Нового часу та доби Просвітництва. Німецька класична філософія.

План семінару:

1. Загальна характеристика філософії Нового часу: основні ідеї та представники.

2. Порівняльна характеристика емпіризму в філософії Ф.Бекона (програма «великого відновлення наук»; концепція «ідолів»; індуктивний метод) і раціоналізму в філософії Р.Декарта (принцип методичного сумніву; теза «мислю - отже, існую»; учення про «вроджені ідеї»; дуалізм; дедуктивний метод).

3. Антропологічний характер філософії Просвітництва та французького матеріалізму.

4. Загальна характеристика Німецької класичної філософії.

5. Теорія пізнання та етика І. Канта.

6. Метод та система Г.В.Ф. Гегеля.

Основні поняття:

Емпіризм, раціоналізм філософії Нового часу, індуктивний метод пізнання, дедуктивний метод пізнання, деїзм, механіцизм, концепція ідолів Бекона, категоричний імператив, антиномії, агностицизм, діалектичний метод, абсолютна ідея, абсолютний дух, «річ в собі», ноумен, феномен, апріорне знання.

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання – головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Засновником емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626 pp.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію "природної" філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці "Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи" Бекон проголошує принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати природу. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а осягаючи причини і закони, що діють в ній.

Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650 pp.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого – на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження «мислю, отже існую». Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога – найдосконалішої істоти, – ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.

Класична німецька філософія – розвиток німецької філософії, що охоплює період кінця XVIII – першої половини XIX ст. Для неї характерні такі основні риси:

– відродження діалектичної традиції;

– перехід від суб'єктивного ідеалізму до об'єктивного на основі діалектичної методології;

– критика традиційної метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання;

– звернення до історії як філософської науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні історії.

Головними представниками класичної німецької філософії були І. Кант (1724–1804), Й. Фіхте (1762-1814), Ф. Шеллінг (1775–1854), Г. Гегель (1770-1831), Л. Фейєрбах (1804–1872).