2. Жанрова різноманітність творів для дітей.

2.1. Огляд віршів і.Франка («Дрімають села», «Дивувалася зима», «у долині село лежить», «Червона калина, чого в лузі гнешся?»).

2.2. Збірка казок "Коли те звірі говорили". Фольклорна основа казок. Яскраві образи тварин, швидкий розвиток дій. Гумор і сатира у казках. Виховний момент казок: «Фарбований лис», «Осел і Лев», «Вовк війтом», «Три міхи хитрощів», «Мурко і Бурко». "Ріпка» - новий варіант народної казки. Конкретизація образів у казці.

І.Я.Франко у своїх творах для дітей широко використовує усну народну творчість. Він переробив відому народну пісеньку "Киця" та казку "Ріпка". Сюжет зробив більш динамічним, дійовим особам надав імена /дід Андрушка, баба Марушка/. В казці відтворено ряд побутових подробиць, дається зображення процесу праці, згада­но ряд знарядь праці. Казка насичена гумором, дотепними порівня­ннями і характеристиками.

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ КАЗКИ ФРАНКА "РІПКА"

1. Переказ народної казки.

2. Виразне читання фрагментів казки І,Франка.

3. Художні особливості казки:

• ритмічність мови,

• надання імен дійовим особам,

• насичення казки побутовими подробицями,

• докладне зображення знарядь праці,

• конкретизація образів.

Визначним явищем в українській дитячій літературі був вихід збірки казок "Коли ще звірі говорили", сюди увійшло 20 казок за мо­тивами казок різних народів світу.

У передмові до збірки автор пише: "Бажаючи вибрати для наших дітей книжечку щонайкращих казок різних часів і народів, я зупинивсь перед усього на тих, де оповідається про самих звірів. Вони най­більше відповідають смакові дітей від шести до дванадцяти літ, заставляють їх сміятись і думати, розбуджують їх цікавість та уяву до явищ природи".

Літературну казку І.Франко вважав могутнім засобом критики су­часного ладу і прекрасним виховним матеріалом для дітей. Він дає юним читачам цікаві і повчальні розповіді про життя звірів, виховує в них моральні та естетичні смаки.

Казка "Заєць та Їжак" змальовує два різні характери: скромний і розумний Їжак та хвалькуватий і самозакоханий Заєць. Цей Заєць з погордою дивиться на їжака, не відповідає на його дебрі привітання, глузує з його кривих ніг. Їжак знайшов спосіб провчити цього хваль­ка. Казка закінчується мораллю: "А для вас, небожата, відси така наука: ніколи не піднімайте на сміх бідного чоловіка, хоч би се був простий, нерепаний Їжак".

Особливе місце серед творів І.Я.Франка займає велика віршова­на казка "Лис Микита", призначена для дітей середнього та старшого шкільниго віку.

В казці "Лис Микита" Франко використовує поширений у фольклорі і літературі різних народів сюжет, але надає йому сучасного звучання: нової ідеї, спрямованості, а також українського національ­ного колориту.

Сюжет казки розгортається динамічно, в ній багато гострих і напружених епізодів, що викликають найрізноманітніші почуття - від веселого сміху до гніву.

Національній колорит казки виявляється у використанні суто українських назв тварин /ведмідь Бурмило, вовк Неситий, кіт Мурлатас/_, широкому зображенні картин побутового характеру, вживанні понять по­бутової лексики /жупан, сап’янці, війт тощо/.

2.3. Майстерне змалювання психології малої дитини в оповіданнях І.Франка («Малий Мирон», «У кузні», «Мій злочин», «Грицева шкільна наука», «Красне писання», «Олівець», «Отець-гуморист»). Засоби виразності у творенні дитячих образів.

Іван Франко дуже любив дітей, особливо селянських."Не можу тут не згадати пре те, - писав Агатангел Кримський, - з якою любов’ю від­носився Іван Франко до дітей. Це була любов, зіткана з самих, ніаних людських почуттів. Де б він не зустрічав дітей, він знаходив час з ними поговорити, послухати їх розповіді".

"Життя,- говорив Франко,- мені мало всміхалось, а діти буди тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце".

Звичайно, ці слова стосувались і його власних дітей - трьох синів і дочки, яких він любив трепетною батьківською любов’ю. Спеціально для них написав свого знаменитого «Лиса Микиту» /тому, мабуть, і був для нього цей твір найулюбленішим/. Батько був для дітей живою енциклопедією. "Ми, діти, вічно питали тата про всяку дрібницю: рос­лину, комаху, камінчик, назву гриба чи риби. Тато на все давав точну і ясну відповідь і непомітне зводив розмову на те, ао треба всім фі­зичне працювати, і сам давав особистий приклад... І загартовані були всі, купалися в холодній воді... ходили босими за прикладом тата", - згадує Ганна Франко.

Створюючи ряд оповідань про дітей, Франко об'єднує їх у збірку "Малий Мирон і інші оповідання". У передмові до збірки він писав: "Оповідання, зібрані у цьому томику, в більшій мірі від інших мають автобіографічний характер. Вони показують у загальних нарисах хід виховання сільського хлопчика перед 40-30 роками, починаючи від пер­ших проблисків власного думання, а кінчаючи найвищими ступенями се­редньої школи. Матеріалом послужили всюди мої особисті спомини, які в оповіданнях «Отець-гуморист» та "Гірчичне зерно" переходять майже зовсім у мемуари. Та хоча і в інших оповіданнях цього томика автобі­ографічний елемент виступає досить живо, але їх не можна приймати без застережень як частини моєї автобіографії, бо в усіх, крім автобіогра­фічного елемента, маються також виразні артистичні змагання, не дома­галися певного освітлення автобіографічного матеріалу".

Отже, письменник широко узагальнював типові явища тодішньої дійсності. Питання народної освіти, навчання і виховання дітей у шко­лі і поза нею глибоко хвилювало письменника. В художніх творах і в публіцистичних статтях він викривав антинародну реакційну систему нав­чання і виховання молодого покоління Галичини в умовах подвійного гні­ту - цісарської монархії і польської шляхти. «Тогочасна школа, як писав Франко, не ставила своїм завданням "образувати народ. По кількалітній науці виходять наші діти з тих шкіл такими ж темними, як і були, або, що гірше, виходять з занозою в серці, погордою до всього, що своє",

У своїх автобіографічних оповіданнях-спогадах Франко реалістично відобразив антинародну політику в системі навчання й виховання в цісарській школі, яка калічила дитячі душі, створив хвилюючі об­рази своїх юних героїв.

У кількох оповіданнях автор змалював образи дітей, ті через бідність не могли здобути освіти. Ось малий Мирон /в однойменному оповіданні "Малий Мирон"/1879/, що виявляє великий інтерес до всього навколишього світу. Йому лише п’ять років, але він дивує читача своєю допитливістю. Дитина хоче знати про сонце, що світить з неба, про відображення у воді всього, що її оточує. Дитина хоче знати про те, яким чином люди бачать, чують, а у відповідь неосвічені батьки і сусіди тільки докоряють: хлопець-дурень, "туман вісімнадцятий", він думає не так, як люди. Малий Мирон любить зелені дай, устелені квітами, милується рибами, цікавиться їх життям. Він краще від сусід­ських стараих хлопців уміє рахувати. Але "який цвіт розів’ється з того пуп’янка?" - з сумом запитує автор.

Неможливо було в Галичині убогій дитині здобути освіту. Кра­щі таланти гинули у бідній селянській хаті. Батьки дбали про те, щоб здобути шматок хліба для дітей, а не про їх освіту. А коли батьки могли "потягнутися з останнього, щоб своїй дитині створити очі у світ" дитина здобуде освіту, "...перейметься правдами науки і забажає пере­вести їх у життя. І стане малий Мирон гарячим проповідником тих правд, понесе їх між темних і пригноблених, під рідні сільські стріхи..." Але й тоді сумна доля людини, бо її чекають "стіни тюремні, і всякі нори муки та насилля людей над людьми, а скінчить тим, що або згине десь у бідності, самоті та опущенню на якімось піддашшю, або з тюрем­них стін винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом затене його в могилу...".

В оповіданні "Олівець" /І879/ письменник змалював стравну і хви­люючу картину знущань учителя зі своєї жертви, беззахисного школрра, показав благородство душі хлопчика.

Розповідь ведеться від першої особи, в якій неважко пізнати іранка. Зимового ранку оповідач біля школи знайшов невеличкого олівпг. Ця знахідка великою радістю була для бідного хлопчика. Йому й на дум­ку не спало, що олівця міг загубити якийсь школяр. "Котрий тут у нас школяр губить олівці! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, - ну, певно, то він якимось дивним способом загубив той оловець". Недовго довелося радіти хлопцеві з своєї знахідки. На тре­тій годині була"страшна наука" - арифметика. П'яний кат-учитель, по­бачивши, що Степан Леськів не пише цифр, розлютувався, "...вхопив Сте­пана за волосся, перевернув його на крісло і почав щосили швякати різ­кою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тільки дужче дразнив оп"янілого професора". Учитель, катуючи хлопця, рриказував:" Аби ти знав на другий раз, як олівці губити!" Осатанілий учитель не пере­став сікти тіло дитини різкою і "..„кождий її свист, кождий ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав і здавлював тридцять дити­нячих сердець у класі, витискав новий крик болю і розпуки з груді Степана".

Батько Степана був бідний селянин. Він не міг забути великої шкоди - втрати олівця, за це і від нього дісталося хлопцеві.

Вражений чужим горем, Франко і через шістнадцять років не міг забути про нелюдську жорстоку розправу над селянською дитиною.

Франко різке засуджував фізичне покарання дітей,вважаючи, що воно не тільки затуманювало голови, а й виховувало сліпу покору, не­впевненість і боязливість.У цьому оповіданні, як і в цілому ряді ін­ших, письменник виявляє гуманність і співчуття до дітей і різкий осуд тодішньої системи освіти.

В оповіданні "Красне писання" /1879/ Франко описує своє навча­ння в другому класі нормальної вколи отців василіян у Дрогобичі.Він змальовує страшну картину навчання і виховання дітей у школі, де вчи­телями були отоі, "а тільки для науки писання вони наляж собі світ­ського чоловіка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька". "Красне писання" було для дітей найбільшою мукою. Вони при одній ли­ше згадці, що має прийти їх учитель, тремтіли.

Залякані, пригнічені діти втрачають рівновагу, не тямлять, що діють, з жахом вислуховуючи крики катованих своїх товаришів, очіку­ючи своєї черги бути покараним. Малий Мирон, який вперше прийшов до школи, став жертвою жорстокого учителя-економа. Відчувши біля себе учителя, Мирон незграбно взяв перо в руки "і поволік по папері, мов тура за роги". Валько ударив кулаком дитину в обличчя. Скривавлений хлопець знепритомнів і повалився на підлогу. Валько почав побоюватись за свій вчинок, але, довідавшись, що жертва - син нагуєвського селя­нина, заспокоївся: він знав, що "можна його бити і зобиджати, як хо­чеш, ніхто за хлопським сином не заступиться".

Так і сталось, ніхто не заступився за дитину, безслідно пройшов нелюдський вчинок учителя-економа. "Тільки в серці хлопського сина він не пішов гладко, устався першим насінням бурення, погорди і віч­ної ворожнеча/проти усякого неволення та тиранства".Цей учитель посі­яв у ньому на все життя глибоку огиду до всякого насильства людини над людиною.

У оповіданні "Грицева шкільна наука" /1883/ Франко осуджує ан­типедагогічну систему австрійської школи. Здібний сільський хлопчик, потрапивши до такої школи, як і більшість учнів, нічого не навчився.

«Метод» навчання, різка вчителя викликали лише відразу до школи. "І всі вони під час того шкільного року заєдно робили собі блискучі надії, як то буде гарно, коли вони увільняться від щоденних різок, позаушників, штурханів, "пац" /биття тростиною по долоні/ та "попідволосників" і як покажуться знову в повнім блиску своєї поваги на пасовищі".

І знову Гриць - пастух. Він з великим здивуванням почув від гусака "а баба галамага" - саме те, що рік вивчав у школі. "Гриць був зламаний, засоромлений! Гусак в одній хвилі переймив і повторив ту мудрість, що коштувала йому рік науки!"

У цьому оповіданні іранко висміює систему навчання часів інозем­ного панування в Галичині.

Неможливо було тоді пробитись дітям з народу до світла науки. Одні через шкільні умови змуше­ні були кидати кавчання, а інші, прагнучи вибитись з темряви, гинули в розквіті молодих сил.

В одному із кращих оповідань "Отець-гуморист" /1903/ письменник не тільки відобразив систематичне, масове дітовбивство в школі отців василіян, але й гідно оцінив справжніх учителів, які докладали багато зусиль до навчання і виховання дітей. «Справжніх учителів було мало, верховодили в школі, проводячи лінію германізації, - як пише Франко_{, -} отці-гумористи-кати.»

До Дрогобицької школи, де вчився оповідач у третьому класі, при­слано було отця Телесницького для викладання польської, української й німецької мов, арифметики та співів. Телесницький прославився як гумо­рист, хоче в нього не було жодної риси гумору. Його гумор - це їдка іронія, глибока ненависть і зневага до школярів. Знущання з дітей до­давало "йому гумору, апетиту й здоров"я. Він входив у клас, мов укротитель диких звірів у клітку, і гуляв поміж нами, як необмежений пан наших тіл і душ", - писав Франко. Чим більше діти були перелякані і заплакані, тим веселіший і "дотепніший" був учитель.Особливо любив він гострити свій дотеп на прізвищах своїх жертв. З "гумором" учитель доводить походження прізвищ слабосилого хлопчика Козакевича - від козаків. "Терпи, козаче, атаманом будеш!"- і тростина "знов почала свою педагогічну роботу". Але тому, що хлопець від болю кричав, учителі "жартуючи" робить другий висновок, що не від козаків його прізвище по­ходить, а від кози і дразнить: "козю-козю-козю-бе!"

До кожного прізвища він придумав примовки, які були тісно зв"язані з результатами побоїв.Ось учень "Волинський - осел дарданський", "Мороз - хтів би добре сісти, та не мож!".

Постійні знущання, щоденний страх бути покараним прикро відби­вались на навчанні.

"По кількох неділях такої практики довів клас до того, що діти спра­вді туманіли зо страху і поступи в науці були чимраз гірші". Біля доми діти втрачали мову, пам^’ять і були певні, що однаково дістанеться і тим, хто знає урок, і тому, що зовсім нічого не знає. Вони волі­ли зовсім не ходити до школи або приходити раз на тиждень, ніж бути катованим щодня. Від такої "науки" зникала у дітей веселість, вони ходили приголомшені, мов у тумані.

Дехто з батьків намагався захищати права своїх дітей перед ці­сарським судом, але суд завжди був на боці гнобителів, "биття вважало тоді в Дрогобичі неминучим складником педагогії, а особливо елементарної".

Жахливу картину змалював письменник - вбивство Телесницьким учня Волинського, який сидів на "ослячій" парті з оповідачем. Шкіль­на обстановка довела хлопця до такого стану, що він зовсім перестав сприймати те, що чув від учителя, не міг і слова сказати з вивченого уроку. А був це хлопець здібний, талановитий оповідач казок: "Він не запинався, не гикався, не повторяв поодиноких слів, як чинив, відпо­відаючи на питання професора. Його слова плили рівно, свобідно,бу­ли добірні та якісь такі мелодійні, що відразу хапали мене за серце".

З великою теплотою згадує оповідач пре чудові розповіді свого шкільного товариша, якого Телесницький довів до трагічної смерті. Отець Телесницький викликав Волинського до себе і різкими запитаннями затуманив голову так, що "бідний хлопець зовсім забув язика в роті". Отець "входив чимраз у ліпший гумор", звелів покласти і подивитись, "звідки йоги ростуть". Хлопець просив дарувати йому цей останній раз, а якщо ні, те щоб бив не по голому тілі. Прохання учня ще більше лю­тувало учителя. "І він сік, сік...Крик, виск, пищання нещасного хлоп­ця, ніше не зрушувало ката. Ось із-під вільхових сучків показалася кров, потекла струмком по білому тілі, на ееречщг, на дошки..."Учень знепритомнів, а холи де нього повернулася свідомість, отець з гумором запитує у нього, як спалось. Потім показав закривавлену палицю, краплі жрові на стіні і премовив:"Отже,знай, се кутя з маком! Ти бачив, як ш святий вечір кидають її на стелю і вона отакими бризками прилипне до стелі?" і тоді кажуть: "Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця!" Так само і в нас. Із отакого сім'я має вирости пильність, умілість, послух, покірність... і всяка інша пашниця".

Коли хлопець, сідаючи на парту, скрикнув, отець звелів усім сміятися. Діти зареготались силуваним сміхом. "Не правда, я вам не казав, що ви повинні тоді сміятися і тоді плакати, коли я вам ска­жу? ".

Проповідники релігії отці-монахи, які вислужувались перед цісарською реакцією і польською шляхтою, посіли пануюче місце в системі так званої народної освіти. Вони, щоб зробити з дітей покірних служак, вживали у них бажання до освіти, прищеплювали ненависть до школи, па­лицями вибивали інтерес дітей до всього світлого і прекрасного.

Реаліст Франко бачив і гідних свого покликання вчителів, які не мирились, протестували проти затуманеної системи освіти, які в пра­ктиці своєї роботи виховували в дітей свідоме сприймання наук, дозво­ляли радісний і веселий відпочинок під час перерви. Таким був викла­дач О.Красіцький. Він рішуче заступався за учнів, яких катував гумо­рист. Прийшовши до класу, в якому рік тому викладав свою дисципліну, він не пізнав дітей. Всі були сумні, нерадісні. Глянувши на дитячі понівечені спини, він був страшенно обурений на отця Телесницького: "Вам треба було йти» - сказав Красіцький, - на побійника, не на свя­щенника й учителя". Красіцький навіть не хотів руки подати на проща­ння, коли Телесницький переїздив до Добромиля. Він не міг тиснути ру­ку, "…сплямлену найтяжчим злочином - систематичного, масового дітовбивства".

У конфлікті з учителем-гумористом був і Білінський. Він довго працював народним учителем. Постарівши і втративши зір, позбувся по­сади, а значить, і шматка хліба. Тоді Білінський організував у себе на квартирі своєрідний пансіон для незаможних учнів. Там діти мали всебічний догляд, а основне, що Білінський готував їх до лекцій. Що­денно приходив він з школярами до школи і, сидячи на задній парті, прислухався до відповідей кожного свого вихованця. Завжди він дозво­ляв розумне дозвілля дітям під час перерви, ніколи не карав їх. Не тільки його вихованці, вся школа любила старого вчителя, порадника і захисника. Він намагався захистити своїх вихованців від катувань Телесницького, доводячи гумористові, що діти вночі не сплять, вдень тремтять від страху бути побитими. Але отець і на цей раз виявляє сво» дотепність. Він запитав, чи бачить захисник букви, коли ні, то, певне, бачить широкі двері на вихід зі школи і за цим виганяє старого учителя геть. Учням довелося зазнати ще гірших знущань від Телесниць: кого, аж поки цісарський уряд за вірну службу не перевів його в Добромиль монастирським проповідником.

Отже, кат був під захистом релігії й уряду, а люди науки переслі­дувались.

Іван Франко виносить вирок захисникам мракобісся і реакції. В заключних словах оповідання він проклинає отця гумориста і "...тих, що поставили та толерували /терпіли.-М.П./ його на тім становищі, і на всіх тих, що вчительство трактують, як жорстоку іграшку та задоволення своїх диких інстинктів.

На думку великого письменника, немає більшого щастя і почеснішого обов'язку, як бути вчителем і виховувати юнацтво в дусі безмежної від­даності своєму народові. Ролі вчителя в системі навчання і виховання Франко надавав виняткового значення. Бо тільки той учитель, який керу­ється найпрогресивнішими надбаннями науки, зможе виховувати, навчати і допомагати учневі формувати світогляд.

У розглянутому циклі оповідань Франко виявив себе як досвідчений педагог, відстоював найпрогреежжніші методи навчання й виховання юна­цтва, глибоко заглянув у душу юних героїв-школярів, майстерно зобразив їх психологію, широко розкрив внутрішній світ дитини.

Особливості характеристики образів. Для Франка був характерний новий підхід до характеристики персонажа – синтетична характеристика героя. Якщо, наприклад, І. Нечуй-Левицький розглядав здебільшого зовнішню характеристику персонажа, то Іван Франко розкриває характер двобічно: зовнішньо (як його бачать інші), наприклад, Малий Мирон – «не такий як усі» та внутрішньо(розкриває особистісні переживання героя та його спосіб пізнання світу). Синтетичний тип характеристики використовується письменником переважно в оповіданнях, де постає проблематика стосунків дитини з природою, родиною та оточуючим світом. Слід відмітити, що такі характеристики є досить плідними, бо вони розкривають характер особистості багатогранно. Ми робимо висновок про свідомість людини не лише виходячи із зовнішнього вигляду, а й звертаючи увагу на внутрішні роздуми та почуття людини. У деяких оповіданнях більша увага приділяється зовнішньому змалюванню (твори з проблематикою школа та дитина) а у деяких, внутрішньому («Малий Мирон», «Мавка», «Мій злочин»).

Значне місце у творах про дітей посідає самохарактеристика героя: внутрішнє мовлення, роздуми. Це ми можемо спостерігати в оповіданнях, які пов’язані зі спогадами минулих подій («У кузні», «Мій злочин»).

У попередніх розділах уже було звернено увагу на певні особливості хронотопу в оповіданнях, як-от: повернення до минулого, деформація часових проміжків. Це сприяє поясненню подій, як наслідку давніх обставин, а також акцентує увагу на ключових моментах, що стали вирішальними для формування характеру дитини.

У характеристиці героя постійно переплітаються елементи портрета, жесту, інтонації, деталі, що на перший погляд здаються другорядними, але насправді мають вирішальне значення, а також предмети побуту. Усе, що може вплинути на характер героя (навіть певні предмети побуту), уводиться Франком у синтетичну характеристику. Таким чином перед нами постає цілком завершений образ. Але хоч Франко так всебічно і характеризує героя, проте він залишає читачеві можливості для з'ясування певних елементів образа. Яскраво це прослідковується на прикладі оповідань «Грицева шкільна наука» та «Малий Мирон». У першому автор зображає характер героя; читачеві зрозуміле його майбутнє, але не акцентується увага на зовнішності героя, хоча ми розуміємо, яким може бути цей сільський хлопець. В оповіданні «Малий Мирон» для нас залишається загадкою, яке майбутнє чекає на хлопця. Воно може бути полярно протилежним: або Мирон стане провідником цілого людства, або буде повністю викинутий та неприйнятий суспільством.

Щодо синтетичної характеристики, то у зовнішньому плані вирішальним є жест, інтонації, оцінка інших героїв, портрет, інтер’єр та сюжетна дія. Характер розкривається у своїх об’єктивних проявах. До внутрішнього стану слід віднести авторську фіксацію почуттів, стану або особистісних властивостей натури персонажа, деякі частини внутрішнього монологу. У ці два плани органічно вплітаються елементи сюжетної дії. Причому автор акцентує увагу на найбільш важливих моментах сюжету, саме цим і пояснюється деформація часових проміжків у певних оповіданнях. Синтетична характеристика не є єдиним видом художнього прийому, що використовується Франком для оцінки характерів. У його оповіданнях про дітей характеристика представлена в надзвичайному різноманітті видів. Письменник широко використовує і «шевченківську» лаконічну характеристику, яка складається із двох-трьох ознак зовнішності й поведінки. Для другорядних персонажів вона є головним засобом зображення. Це прослідковується в оповіданнях з проблематикою про школу, а саме в зображенні вчителів. Автор подає портретні елементи і деякі ознаки дії. Це, по суті, та ж синтетична характеристика, але в стислому вигляді. Проте буває і так, що такі лаконічні характеристики застосовуються й до головних героїв. Прикладом цього є образ учня Волянського з оповідання «Отець-гуморист», який «знав напам’ять невичерпну силу казок: вмів оповідати їх так складно, так гарно та плавно, що я, привикши змалку чути добрих сільських оповідачів, і то добрих на різні лади – і жартливих і сумовитих – при його оповіданнях сидів, мов зачарований. Досі я згадую про сього хлопчину яу про невияснений для мене психологічний феномен» (21, 31), і ця характеристика дає нам досить чітке уявлення про Волянського , який був так жорстоко закатований учителем. Хлопчик мав надзвичайно багатий внутрішній духовний світ. Дана лаконічна характеристика розрахована, очевидно, на життєвий досвід читача, що ніби домислює коротке зображення у тому напрямку, який хотів показати письменник.

В оповіданнях Франка одним із важливих художніх засобів відтворення багатозначності характерів є характеристика з різних позиції. Наприклад, характер учня Волянського розкривається в перехресній характеристиці оповідача та Телесницього. В оповіданні «Малий Мирон» спостерігаємо оцінки оповідача, членів сім’ї та сусідів. В оповіданні «Микитичів дуб» характеристика дівчини Напуди багатогранна та різноманітна: матір Анна, наймит Микола, Микитич.

Слід звернути увагу й на самохарактеристики та саморозкриття героїв. Ці художні прийоми були досить характерними для українських, російських і західноєвропейських реалістів періоду другої половини ХІХ ст. але Іван Якович пішов далі, досягши надзвичайно високого рівня майстерності у глибині психологічного аналізу. Яскравим прикладом цього є оповідання «Оловець», «Мій злочин», «Отець-гуморист», у яких Іванові Франку ніби вдається проникнути в середину душі головного героя. Але слід врахувати, що даний художній прийом має дещо однобічний характер. Це пов’язано з тим, що лише один персонаж може бути зображений зсередини, у русі його почуттів і думок, бо саме на цьому й побудована сюжетна лінія.

Отже, для Франка є властивими такі характеристики персонажа: синтетична, лаконічна, оцінка героя з різних позицій та самохарактеристика. Але автор завжди дає можливість читачеві самостійно доходити до певних висновків, вражень та переживань на основі власного життєвого досвіду.