5. Напалеонівські війни і під російська Україна.

План Напалеона щодо Укр.: Правобережжя – Польща, Лівоб. – Напалеоніда. Складено кілька меморандумів з укр. справ. Укр. Як постраждала від Росії і бар»єр між Рос. І Польщею. Агенти для збору інф. В Укр. Насправді Напалеон не збирався відн. РП З Правобережжям. Це був пряник для використання польських сил. Поділ Укр. На 3 частини: 1) Правобережжя без Волині (вона – Автсрії); Чернігівщина і Полтавщина; Напалеоніда на пд.: конституційна монархія, незалежність укр. Земель. Підпали по Укр. 2 позиції українців. Сподівання на повстання Укр. Проти Росії. Заводи на Укр. Для вироб зброї для рос. Війська.

6. Напалеонівські війни та західноукр. Землі.

Галичина поставила до армії 100 тис. рекрутів. 1809 – Львівщина і Тернопільщина приєднані до Варшавського герцогства. Арешт Ангеловича і священників за те, що не виголошували наказів Напалеона. Напучування галицьких селян на боротьбу з поляками: гірко було, коли після Напалеона поляки повернулися. Напалеон приєднав до Варшавського герцогства Холмщину і Підляшшя. Галичани воювали і на боці росіян – братовбивча війна. Намір обміняти польські провінції на Сілезію: в т.ч. і Зх. Галичину – у володіння Фр. : приховування цього від поляків. Мета: загострити айстро-пруські відносини: як бар»єр між Австрією і Росією. Інтелігенція підтримала Австрію. 1809- Напалеон зайняв Львів – намісник (поляки зайняли).

7. Адміністративно-територіальний устрій українських земе.'::- в Австрійській імперії.

Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель. Нова австрійська влада, так само, як і колишня польська, не зважала на етнічний склад населення, коли на свій розсуд здійснювала адміністративно-територіальний поділ. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру — королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові.

Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка більш ніж на півтора століття стала символом розчленованості українських земель двома імперіями. У краї панувала австрійська бюрократична система управління і судочинства. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.

«Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів (дистриктів). Окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча вже й тоді на Північній Буковині переважало українське населення, а на Південній більшість становили румуни). адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало м.Чернівці.

Закарпатська Україна входила до складу Пожонського (Братиславського) намісництва Угорського королівства. Зона поділялася на чотири Комітети (жупи). Призначені королем адміністратори (переважно з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління вони здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.

Найвищі австро-угорські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії. Здебільшого феодально залежні від великих землевласників і держави українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, були найзнедоленішою верствою Австрійської імперії.Вдала військова операція Росії занепокоїла Австрію, яка у 1771 р. погодилася на пропозицію Туреччини виступати посередником між нею та Росією. Нагородою Австрії за вигідний мир мала бути територія Малої Валахії (Ольтенія). Ці претензії обгрунтовувалися давнім правом угорських королів на ці землі. Почалися довготривалі переговори з Росією. У 1772 р. до Австрії за першим поділом Польщі відійшла Галичина, яка межувала з Буковиною на півночі і заході. За Кючук-Кайнарджійським миром Туреччина визнавала незалежність Криму і зрікалася чорноморських територій, а російські війська залишали Молдавію та Валахію.

Ідея приєднання Буковини до Австрії належала Йосифу ІІ, співрегенту Марії-Терези. Стратегія полягала в тому, щоб поєднати Галичину з австрійськими територіями через Буковину.

Таким чином, в історичному розвиткові Буковини у складі Австрійської імперії можна виділити 3-и періоди:

1775-1786 рр. – період військового управління; 1786-1849 рр. – період об'єднання Буковини з Галичиною; 1849-1918 рр. – Буковина, як (окрема провінція імперії) коронний край.

З 1775 р. на Буковині була впроваджена тимчасова військова адміністрація. Адміністративним центром краю стали Чернівці. Природні умови тут були складними, більшість території краю була вкрита лісами, що не сприяло розвитку землеробства і скотарства. Буковина була відсталою провінцією, де економіка була в занедбаному стані, соціальний склад населення здеформований. Негативні наслідки мало довготривале управління краєм турецько-молдавською адміністрацією.