6. Початок формування української народності.

Важлива роль у формуванні нової історичної спільності людей – народності належить державі. Утворення Київської Русі стало важливим етапом у формуванні української народності. В умовах єдиної держави, цілком природно, відбувалося руйнування племінної замкнутості, зближення і консолідація різних племен і народів.

Етнічна консолідація східного слов’янства у VI – на початку XII ст. реалізувалася переважно на регіональному рівні. Тобто, переростання родоплемінних зв’язків у нову спільність типу народності відбувалося в межах окремих регіонів, а не в масштабі всієї Київської Русі.

Населення східнослов’янських земель VІ-ХШ ст., яке склало етнічну основу формування української народності (поляни, сіверяни, древляни, уличі, тиверці, волиняни, білі хорвати та їх нащадки), може бути назване як протоукраїнці. Цей термін вказує на факт наявності основних етноутворюючих ознак сучасної української нації вже на зламі І і II тисячоліть (особливості мови, звичаї і традиції, риси матеріальної культури), але попереджає, що в той час формування народності не завершилося, регіональні межі не були зламані; про існування ж єдиної східнослов’янської народності говорити буде не правильно.

Питання про «давньоруську народність». Перші етапи формування української народності подавалися офіційною історіографією у вигляді теорій, які штучно підганялися під великодержавницькі доктрини чи то Російської, чи то радянської імперії. Найбільш поширеною серед них була теза про існування «давньоруської народності». На підтвердження цієї тези посилалися на єдність території (всі східні слов’яни перебували в межах однієї держави), «давньоруської мови» й віри. У радянській історіографії побутувало положення про те, що в Київській Русі сформувалася єдина давньоруська народність, з якої після монголо-татарської навали та роздроблення Русі у ХІV-ХV ст. сформувалися українська, російська та білоруська народності. Немає достатніх підстав вважати, що за історично короткий час – одно-два століття – на значних просторах могла сформуватися єдина народність і за такий же приблизно час – розпастися. Територіальна єдність була відносною. В умовах панування натурального господарства Київська Русь являла собою конгломерат різних племен і народів. Давньоруська територія була заселена нерівномірно, окремі її частини розчленовувалися широкими і часто непрохідними лісами та болотами. За таких умов єдність усієї давньоруської території усвідомлювалася лише на рівні державних структур, лише нечисленним прошарком урядовців, до того ж ця єдність носила своєрідний і відносний характер: Новгород постійно протистояв стольному Києву, київським князям постійно доводилося втихомирювати непокірних периферійних князів. Дані лінгвістики свідчать, що східнослов’янські діалекти розрізнялися між собою не менше, ніж сучасні українська, російська і білоруська мови.

Спільність мови (літературної), релігії, культури існувала лише на офіційному, наднаціональному рівні. Вона створювалася і підтримувалася державними структурами і спрямовувалася церковними структурами. Але ця спільність виходила за межі Русі, поширюючись також на Болгарію і Візантію, і тому вона не могла стати основою формування саме «давньоруської народності». Культура простих людей, яка виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі, цілком відрізнялася від офіційної. Причому у кожному регіоні люди мали свої культурні традиції, віковічні звичаї й обряди своїх предків, свій фольклор і духовний світ. Християнство утвердилося як пануюча релігія лише в містах, а села почали християнізуватися лише після монголо-татарської навали. Твердження, що їх мешканці відчували «спільність свого походження й розвитку» і усвідомлювали «територіальну цілісність та єдність мови, культури й віри», є надто сміливим. Відсутність єдиного інформаційного поля (шляхів сполучення) в Київській Русі, виключає можливість появи свідомості такого типу. Навряд чи й взагалі основна маса населення (окрім князів, їхніх наближених й книжників) мала бодай приблизне уявлення про розміри Русі.

Однакова книжна мова і єдність духовно-інтелектуальної традиції, звичайно, породжували відчуття взаємної спорідненості, але тільки серед освіченої еліти. Отже, стверджувати, що княжу Русь заселяли люди, які усвідомлювали свою належність до «єдиної давньоруської народності» не можливо! Прихильники тези про існування «давньоруської народності» спільність князівсько-боярської верхівки Русі видають за етнічну спільність усіх східних слов’ян.

Поява окремих східнослов’янських народностей була результатом не поділу так званої давньоруської народності на три частини, а консолідацією кількох суміжних і близькоспоріднених груп східнослов’янських територіально-племінних об’єднань у компактні культурно-етнографічні масиви, які внаслідок дальшої консолідації поступово переросли в українську, російську та білоруську народності.