2. Розбудова незалежної української держави: соціально-економічні, політичні, культурно-релігійні проблеми.

Україні почалися трансформації. Які мали охопити всі сфери життя. Планувалося: у політичній площині ліквідувати інститут тоталітаризму і перейти до демократичного суспільства; в економічній – ліквідувати командно-адміністративне управління народним господарством і перейти до багатоукладної економіки на ринкових засадах; у соціальній сфері – перейти від людини-гвинтика системи, влади, держави до проголошення й захисту найважливіших цивілізаційних цінностей – життя, честі, гідності, добробуту; у гуманітарній сфері – від класових, ідеологічних стереотипів до гуманістичних цінностей; у міжнародній – від політики «мирного співіснування протилежних суспільних систем» до широкої інтеграції і міжнародного співробітництва.

Також українська влада перейшла від розмов до активних дій стосовно розбудови Української держави так: Законом від 17.09.1991 р. назву УРСР було замінено на споконвічну назву держави - Україна.

8 жовтня 1991р. прийнято Закон «Про громадянство України», яким визначено статус її населення. Громадянство України отримали усі, хто проживав на її території і не був громадянином іншої держави.

У листопаді цього ж року було прийнято «Декларацію прав національностей України» і Закон «Про національні меншини в Україні», який зафіксував право кожного народу на розвиток своєї національної мови, культури, відродження історико-культурних традицій і т. ін.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада України приділяли багато уваги проблемам розбудови Збройних сил. На час проголошення незалежності чисельність армії у трьох військових округах, на які була поділена Україна (Київському, Прикарпатському та Одеському), становила 726 тис. осіб.

Верховна Рада України прийняла майже півсотні документів щодо Збройних сил. На їх основі відбувалися реформування військових управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політики, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей тощо. Отже, процес розбудови Збройних сил мав керований характер. Було прийнято низку законів про розбудову Збройних сил України та її правоохоронних органів.

4 вересня 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала указ «Про державний гімн України» - «Ще не вмерла Україна».

28 січня 1992 р. Верховна Рада проголосила державним синьо-жовтий прапор. Малим гербом України було затверджено тризуб. З тих пір національна символіка була визнана державною.

Початок розбудови Української держави відбувався в дуже складних економічних умовах, які Україна успадкувала від попередньої епохи.

По-перше, значна частина української економіки (металургія, машинобудування) були зорієнтовані в СРСР на виробництво продукції військово-промислового комплексу (ВПК) й фінансувалася центром. З розпадом Радянського Союзу фінансування припинилося, а з проголошенням нової зовнішньоекономічної доктрини Україна не потребувала такої кількості видів озброєнь.

По-друге, за роки СРСР багато галузей народного господарства України давно вичерпало свій ресурс, потребувало нових вкладань і ґрунтовної перебудови, заміни застарілої техніки й обладнання. Останні радянські уряди активно сприяли піднесенню промисловості Кузбасу, енергетичних комплексів Сибіру, побудованих у Російській Федерації.

По-третє, українські промислові гіганти сталінських часів перетворювалися для молодої на екологічно небезпечні об’єкти, вимагали значних коштів для реконструкції, яких в Україні на початку 90-х рр. просто не було.

По-четверте, в Україні традиційно були розміщенні підприємства, які виробляли не більше 20% кінцевого продукту. Зв’язані великою кількістю суміжників і постачальників в інших республіках СРСР, вони могли діяти тільки в умовах єдиної держави чи єдиного економічного простору. Для зв’язків із Заходом, як гадали деякі реформатори, Україна була не готова, крім того, на міжнародному ринку бачити нових конкурентів ніхто не бажав.

По-п’яте, за останнє століття природні ресурси України, передусім нафта й газ, були значною мірою вичерпані, придбати їх наша держава могла тільки за світовими цінами.

Таким чином, на початок 90-х років Україна залишилася без централізованого фінансування, із застарілим технічним парком, вичерпаними енергетично-паливними ресурсами та конкретно неспроможним виробництвом. Історичного досвіду виходу з такої ситуації ще не було. Почався важкий шлях спроб та помилок. У серпні 1992 року Україна вийшла з рублевої зони, увівши в обіг тимчасовий купоно-карбованець. Уникнути руйнівних процесів в економіці не вдалося. Протягом 1994 року рівень інфляції зріз майже в 103 рази й становив більше, ніж 10 200%. Таких масштабів гіперінфляції не бачила жодна країна світу. Криза охопила всі сфери суспільного життя й поставила під загрозу саме існування незалежної України.

Катастрофічно падав економічний рівень республіки. Вуглевидобуток, на якому традиційно ґрунтувався народногосподарський комплекс України, скоротився з 165 млн. т у 1990 році до 94 млн. т у 1994 році. Рівень промислового виробництва скоротився на 28 %, сільського господарства – на 17 %. На тлі економічної кризи впав життєвий рівень населення. Якщо 1990 року середня заробітна плата в державному секторі становила 248 крб., то в 1996 році – усього 138 грн. За 1991 – 1995 рр. ціни в Україні зросли в 31 тис. разів. А заробітна плата – усього в 6 тис. разів. До державної служби зайнятості 1996 року звернулося понад 820 тис. осіб, які втратили роботу.

Рівень життя населення України на рубежі XX-XXI ст. був значно нижчий від світових стандартів. За низького рівня споживання основних продуктів населення України витрачає на харчування 68-75 % доходів, малозабезпечені родин и - до 90 %. А в С ША та Франції питома вага витрат на харчування в доходах родини становить 18-20, Італії - 18- 19,Японії-25%. За індексом людського розвитку (U1P), який інтегрує в собі ВВП на душу населення, показники освіти та здоров’я, серед 175 країн світу Україна посіла 95 місце. За життєвим Рівнем наша країна в 90-ті роки опинилась на майже 200 місці у світі.

За 1991–1995 рр. зазнала руйнувань система соціальної допомоги населенню. Наприклад, 1995 року витрати на охорону здоров’я в Україні на душу населення становило 19,3$ США, у той час як у Великобританії – 714 $, Канаді – 1401$, Німеччині – 1472$, США – 3773$. Медичні установи України фінансувалися не більш як на 40% від потрібного.

На тлі економічної кризи і соціальних негараздів небаченими темпами зросла злочинність. Якщо в 1975 році в Україні скоєно 1,9 тис. навмисних убивств, то 1996 року – 4,5 тис. У 1996 році на обліку в МВС України перебувало 2,5 тис. стійких злочинних угруповань, 450 мафіозних груп, які об’єднували понад 10 тис. осіб.

Великою проблемою залишається фінансування вищої освіти. Законом «Про освіту» встановлено, що на цю сферу щорічно повинно виділятися не менше 10,5 % внутрішнього валового продукту, проте, цей показник становить близько 4%. Наприклад, для порівняння, видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах розвинених країн у 5-6 разів більші, ніж в Україні. Провідним центром науки залишається Національна Академія наук. Орієнтація на прикладні розробки супроводжується падінням престижу фундаментальних досліджень. Понад 90 % технологічних розробок не впроваджуються у виробництво, тобто низька віддача наукової роботи. Скоротилося майже у 30 разів фінансування наукових досліджень. Наприклад, в США, Японії на одного науковця витрачається близько 150 тис. доларів на рік, в Україні – 0,7 тис. Низький рівень фінансування створює труднощі в матеріально-технічному й кадровому забезпеченні науки. Щороку в результаті міграції Україна втрачає близько 10 тис. дипломованих спеціалістів. Не менш загрозливим для науки є і внутрішній «відплив умів»: понад 20 % науковців перейшли до комерційних структур.

Чимало проблем і на ниві культури, в розвитку художньої сфери. На початку творення нової держави відбулася демократизація у сфері культури. В Україні діє близько 160 національних, культурно-освітніх товариств. Разом з наявними успіхами в галузі культури простежуються негативні тенденції. Як і раніше, вона фінансується за залишковим принципом. Відсутність коштів часто стає причиною закриття культурно-освітніх установ. Відродження духовності значною мірою пов’язане з відродженням релігії і церкви у нашій державі. Значною мірою цьому сприяв закон «Про свободу совісті та релігійні організації», а також нова Конституція України, яка гарантує свободу світогляду і віросповідань. В останні роки з’явилась значна кількість релігійних громад, відновлюють діяльність старі храми, будуються нові культові споруди. Відродженню релігії сприяло зняття заборон на релігійне життя, різке загострення суспільних проблем, часткова втрата старих ідеологічних орієнтирів, повернення до традиційних цінностей.

Водночас в духовній сфері існують і серйозні проблеми. Однією з найболючіших є глибокий розкол у православ’ї, яке в Україні поділене на три конфесії: Українська православна церква Московського патріархату – приблизно 8,5 тис. громад; Українська православна церква Київського патріархату – 2.5 тис. громад; Українська автокефальна православна церква – приблизно 1 тис. громад.

Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православних конфесій. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ сфер впливу, боротьба за лідерство, культові приміщення, майно.

Проте як і в попередні роки, для церковного життя була характерною його політизація.

Важливою подією в суспільно-політичному і духовному житті був державний візит у 2001 р. в Україну глави Ватикану – Папи Римського Івана-Павла II. Його візит став закликом до порозуміння, до процесів єднання віруючих усіх конфесій. Україна, за словами Папи, має виразне європейське покликання, підкріплене християнськими коренями культури, і тому треба сподіватися, що ці корені допоможуть зміцнити національну єдність і далі розвивати незалежну Україну.