4. Сталінські репресії в Україні: масштаби та демографічні наслідки.

Невід’ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи опозицію сталінському режиму. Органи ДПУ-НКВС розгорнули масові репресії проти всіх прошарків населення. Початок масового вишиковування ”ворогів народу” поклав сфабрикований ДПУ ”шахтинський процес” 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була репресована за вигаданими звинувачуваннями у шкідництві. Із 49 засуджених у цій справі – 7 було розстріляно. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями прокотилися по Україні. Перша – 1929-1931 рр.: примусова колективізація і розкуркулення, процес ”Спілки Визволення України (СВУ)”, ліквідація УАПЦ. Друга – 1932-1934 рр.: штучний голод, постишевський терор (проти інтелігенції та партпрацівників). Третя – 1936-1938 рр.: так званий «великий терор», в центрі якого були репресії проти військових.

Протягом 1928–1929 рр. в УСРР ”за спекуляцію” було притягнуто до суду 33 тис. селян. Восени 1929 р. ДПУ оголосило про викриття підпільної організації СВУ. Процес над нею відбувся в березні 1930 р. Підсудними були 45 видатних діячів української національної інтелігенції, в тому числі академіки С.Єфремов, М.Слабченко, колишній голова уряду УНР В.Чехівський та ін. Їх звинувачували в намірах реставрувати буржуазно-поміщицький лад. У зв’язку зі справою СВУ по всій республіці було репресовано близько 5 тис. студентів, учителів, лікарів. У 1931 р. відбувся ще один процес – так званого ”Українського національного центру”, за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М.Грушевський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки – геолог Н.Світальський, генетик І.Аголь, філософ С.Семківський. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Д.Фальківський, І.Крушельницький та інші поети і письменники. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л.Курбаса, а організований ним театр ”Березіль” – закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого ”Українського центру білогвардійців-терористів” було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% загального складу. У цілому було страчено близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О.Довженко, І.Кавалерідзе, І.Савченко та ін. Непоправних втрат зазнали військові кадри (в передвоєнні роки було репресовано понад 40 тис. найдосвідченіших командирів червоної армії, в т.ч. 1800 генералів). Варто зазначити, що репресіям піддавалися не лише інтелігенція, партпрацівники і військові, але й робітники та колгоспники. У 1930-ті рр. терор був тотальним, охоплював усі верстви населення. Шляхом репресій відбулося остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму.

5. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період.

За Ризьким миром (березень 1921) між ССРР і Польщею – Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя увійшли до складу польської держави. Польща мусила лише тимчасово окупувати Галичину (за Паризькою конференцією 1919), але 1923 р. Рада послів великих держав визнала постійну окупацію. До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР на чолі з Є.Петрушевичем. Він звертався з нотами протесту проти окупації та за відновлення незалежності. Державам Антанти був потрібен надійний кордон проти більшовицької Росії та переможеної Німеччини. Ним могла стати тільки сильна Польща. Українські землі становили третину польських територій, а українці 16% населення. У 1920–30-х рр. Західна Україна залишалась відсталою аграрною окраїною Польщі. Польська держава ділилась на ”Польщу А” (основні польські землі) і ”Польщу Б” (служила ринком збуту продукції та джерелом сировини). Українці зазнавали утисків у сфері мови та освіти. У 1923 р. заборонили вживати термін українець, натомість, ”русин”, ”руський”. Школи ставали двомовними з перевагою польської мови. Рівень життя населення різко впав. Ворожнеча між українцями і колоністами досягла 1930 р. апогею. Уряд, під виглядом боротьби з українськими терористами, здійснив жорстокі погроми мирного населення. ”Пацифікація” (заспокоєння) охопила понад 500 сіл. Пацифікація надовго загострила українсько-польські відносини. У середині 1930-х рр. поляки зробили спробу нормалізації стосунків, проте українці її не сприйняли.

На першому Конгресі українських націоналістів, що проходив у Відні з 28 січня до 3 лютого 1929 р., було прийнято рішення про об’єднання Української військової організації, Групи української націоналістичної молоді, Ліги українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді в одну організацію − Організацію Українських Націоналістів (ОУН, голова Є.Коновалець). Метою ОУН було створення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Досягти поставленої мети передбачалося шляхом національної революції і встановлення диктатури. ОУН представляла домінуючу силу українського громадського життя як на території України, так і за кордоном. Насильство сприймалося як основний політичний інструмент у боротьбі проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. ОУН застосовувала тактику ”перманентної революції” – здійснення постійних збройних акцій. У відповідь на терористичні дії ОУН польський уряд розпочав репресивну політику ”пацифікації” (утихомирення), спрямовану в першу чергу проти активістів ОУН. Однак під ”пацифікацію” підпадали й інші представники українського національного руху. Після убивства 1938 р. Є.Коновальця таємним агентом НКВС П.Судоплатовим в ОУН намітився розкол. Радикально налаштоване крило пішло за С.Бандерою, більш помірні − за А. Мельником. У 1939 р. організація розділилася на ОУН(б) і ОУН(м).

У 1918 р. Румунія окупувала Ізмаїльський, Аккерманський і Хотинський повіти Бессарабії, Північну Буковину і частину Мармарощини (Закарпаття). Режим на підконтрольних Румунії українських територіях був введений ще жорстокіший ніж в Західній Україні. Здійснювалась тотальна румунізація та асиміляція українського населення. Заборонили українську пресу, здійснювали румунізацію православної церкви. Економіка залишалась напівкустарною, найбільш питому вагу складала харчова промисловість. Тяжким було соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока експлуатація, високий рівень безробіття, захворюваності, смертності. Аграрна реформа 1921 р. була реакційною і абсурдною: тоді як у Європі ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння, у Румунії воно збільшувалося. Селянські ж наділи урізалися. Спілкуватися українською мовою заборонялося не лише в офіційних установах, а навіть у крамницях та на вулицях. Замість учителів-українців призначалися румуни, яким підвищили заробітну плату на 50% (у Росії за русифікацію платили 15% надбавки!). Тож українці Румунії опинилися в найгіршому становищі порівняно з іншими народностями цієї держави. У 1927 р. була створена єдина легальна українська партія – Українська національна партія під проводом В.Залозецького та Ю.Сербинюка.

У 1919 р. відбулося Хотинське повстання, а 16 вересня 1924 р. – Татарбунарське повстання. Повстанці захопили жандармський пост і розміщені в Татарбунарах державні установи. Були створені загони, які мусили підняти на боротьбу жителів навколишніх сіл. Всього у виступі взяло участь до 6 тис. чоловік, поряд з українцями – росіяни, болгари, гагаузи, навіть молдавани. На боці влади виступили жителі німецьких хуторів і колоній. Бої тривали до 22 вересня. Багато повстанців загинули. Пізніше, до різних термінів ув’язнення засудили 85 чол. СРСР прагнув повернути Бессарабію, але дипломатичними методами це зробити не вдавалося. Різкий злам у ставленні румунської влади до українців настав у 1937 p., що було пов’язано з посиленням фашистських і великодержавно-шовіністичних тенденцій у країні, підготовкою пануючого режиму до війни. Режим короля Кароля II став авторитарним. У 1938 р. була прийнята нова конституція відверто реакційного змісту. Вона значно погіршувала становище нерумунського населення. Тільки у 1940 р. румунський уряд, опинившись у складній зовнішньополітичній ситуації, дещо лібералізував свою національну політику. У 1940 р. Бессарабія та Північна Буковина зазнали нової анексії, тепер уже з боку СРСР, а їхнє населення відчуло на собі всі жахи ”совєтизації”. Дії СРСР прискорили прихід до влади в Румунії генерала Антонеску. Він встановив фашистську диктатуру і зробив Румунію союзником гітлерівської Німеччини. Ці зміни влади негативно вплинули на становище українців, які залишалися в Румунії.

У 1920–30-х рр. Закарпаття перебувало у складі Чехословаччини. Ставлення до українців тут було кращим ніж в Польщі і Румунії. Чеська влада вирішувала проблеми в аграрному секторі шляхом передачі селянам окремих земель угорських поміщиків, засновувались українські школи, гімназії, діяли товариства ”Просвіта”, були створені українські театральні осередки, хори тощо. У Празі було створено Український вільний університет, педагогічний інститут ім. Драгоманова, у Подебрадах – Українську господарську академію, де здобували освіту українці з Чехословаччини, Польщі, Румунії. Офіційно Закарпаття мало назву Підкарпатська Русь. Після Мюнхенської угоди 1938 р. закарпатські українці зажадали автономії. 11 жовтня затверджено уряд Карпаторуської держави. 26 жовтня прем’єром став А.Волошин. Угорський диктатор Хорті почав вимагати передачі Словаччини і Закарпаття Угорщині. 2 листопада 1938 р. Віденський арбітраж схвалив цю претензію. Українці були змушені перенести столицю до м. Хуст. Уряд А.Волошина заходився будувати державність, збройні сили, налагоджував економічне життя. Адміністративні органи, система освіти й видавнича справа переводилися на українську мову. Велике враження справили події в Закарпатті на жителів Галичини. Туди виїхала група ОУН для допомоги у створенні організації національної оборони ”Карпатська Січ”. 14–15 березня Угорщина почала загарбання Закарпаття. А.Волошин 14 березня заявив, що Карпатська Україна стала незалежною. 15 березня у Хусті сейм ухвалив низку документів. Підтвердив незалежність, затвердив прапор (синьо-жовтий), герб, гімн (”Ще не вмерла Україна”). Кілька тисяч січовиків стали до бою з 40 тис. угорською армією. 18 березня угорці ввійшли до Хусту. Тиждень тривала боротьба. Загинуло понад 5000 українців. Боротьба допомогла закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.