3. Директорія. Зунр: пошук політичних та державницьких альтернатив.

Керівники Українського національного союзу, прагнучи повалити уряд гетьмана, розпочали переговори з представниками Радянської Росії. Для керівництва повстанням проти гетьманського уряду Український національний союз обрав Директорію із п'яти осіб: В.Винниченка, С.Петлюри, Ф.Швеця, О.Андрієвського та А.Макаренка. 14 листопада 1918 р. Директорія, яка перебувала у Білій Церкві, розпочала повстання. У бою 18 листопада під Мотовилівкою війська гетьмана зазнали поразки. 26 грудня було створено уряд, який очолив представник Української Соціал-демократичної робітничої партії В.Чехівський. Цей уряд у своїй більшості, а також В.Винниченко, як і колишній президент УНР М.Грушевський, виступали за союз з російськими більшовиками у боротьбі проти військ Денікіна, якого підтримували країни Антанти. Член Директорії С.Петлюра виступав проти такого союзу. Він пропонував спертися на країни Антанти.

Після повалення гетьманського уряду почалася стихійна організація державницьких органів і, перш за все, армії. Вона формувалася переважно на основі селянських повстанських загонів. Так звана Дніпровська дивізія, створена з повстанців Овруччини і Трипільщини, після наступу більшовицьких армій розпалася, а її залишки стали основою загону отамана Зеленого; на півдні Київська дивізія була під керівництвом отамана Тютюнника і т.д. Покликані до життя революційним піднесенням, вони не відповідали вимогам регулярної армії, не дотримувалися суворої дисципліни. Звичайно, у таких загонах проявлявся патріотизм та геройство, але їх успіхи мали локальний характер, а стосовно єдності УНР вони завдавали більше шкоди, ніж користі.

Саме повстансько-партизанський рух на Київщині у 1919 році стає головним чинником дестабілізації денікінської влади в регіоні. Узятися до зброї селянина здебільшого змушували безчинства і свавілля білогвардійських частин, що досягли масового характеру. У політичному плані серед повстанців домінували самостійницькі (УНРрівські) настрої. Повстанський рух, що здійснювався під прапором УНР, виявився найбільш масштабним і організованим. Незважаючи на певні симпатії до гасел радянської влади, прибічників комуністичної доктрини у повстанському середовищі було обмаль. Протягом кількох місяців партизанські загони цілковито дезорганізували ворожі комунікації у безпосередньому запіллі військ Київської області й знищили місцеву адміністрацію. Утім, поразка УНР у війні з А.Денікіним не дала змоги українському урядові скористатися наслідками повстанської активності. Зробити це вдалося більшовикам – адже саме діяльність повстансько-партизанських загонів у білогвардійських тилах на Київщині значною мірою й забезпечила успіх наступальних операцій Червоної армії на Правобережній Україні наприкінці 1919 р.

Директорія мала тільки дві боєздатні військові частини: Запорізьку дивізію, якою командував отаман Болбочан та Стрілецьку дивізію на чолі з полковником С.Коновальцем, і невдовзі, під натиском більшовицьких військ, почала відступ.

Почавчи творення нових державних відносин у дуже складних умовах війни, Директорія кидалася з боку в бік як у внутрішніх та і в зовнішніх питаннях. Вона проголосила, що вища законодавча влада мала належати Трудовому конгресові, що мав бути обраний трудовим народом, без участі поміщиків та капіталістів. Проте поняття “трудовий народ” викликало гострі дискусії. До “капіталістів і поміщиків” було віднесено всю інтелігенцію: професорів, адвокатів, лікарів, педагогів середніх шкіл та інших. Користувалися виборчим правом ті представники інтелігенції, що були безпосередньо зв'язані з народом: фельдшери, вчителі народних шкіл, дрібні службовці канцелярій тощо – це була дуже серйозна помилка нової влади.

У період між сесіями Трудового конгресу вищу законодавчу владу мала здійснювати Директорія у складі п'яти осіб (В.Винниченко, С.Петлюра, О.Андрієвський, Ф.Швець та А.Макаренко). Вища виконавча влада належала Раді народних міністрів з квітня 1919 р. Рада народних міністрів почала приймати закони, а Директорія їх затверджувала. Влада на місцях належала Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. У серпні 1920 р. ухвалою Ради міністрів було створено Урядову комісію для розробки проекту конституції Української держави.

Комісія, що складалася з 16 членів, розробила Основний державний Закон УНР, у відповідності з яким Українська держава була оголошена самостійною та незалежною державою з демократично-республіканським, на основах парламентаризму, устроєм. Усі громадяни України користуються широкими правами та свободами. Конституція проголошувала рівність громадян перед законом.

Вища законодавча влада, у відповідності з Конституцією, належила Державній раді, а до її скликання – Державному сеймові; вища виконавча влада – Голові держави і Раді міністрів, а судова – незалежним судам.

Вища виконавча влада належала Раді народних міністрів з квітня 1919 р. Рада народних міністрів почала приймати закони, а Директорія їх затверджувала. Влада на місцях належала Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції .

У серпні 1920 р. ухвалою Ради міністрів було створено Урядову комісію для розробки проекту конституції Української держави. Проголошення в Києві УНР інтенсифікувало потяг пробуджуваного населення Західної України до об'єднання з Східною Україною. В Західній Україні почалися виступи за створення незалежної Української держави. Особливо активними були виступи українських студентів, які вимагали приєднання усіх українських земель Австро-Угорщини до Української Народної Республіки.

9 листопада 1918 р. Українська Національна рада проголосила Західну Україну незалежною державою – Західно-Українською Народною Республікою. Було створено Державний Секретаріат на чолі з К.Левицьким. Західно-Українська Народна Республіка розпочала створення власної армії у листопаді 1918 р., ядром якої стала Українська Галицька армія (УГА) та загони українських Січових стрільців.

На початку 1919 р. УГА складалася з трьох корпусів₅ що складалися з трьох-чотирьох куренів кожен. Коли розпочалися військові дії, то кожен із трьох корпусів було поділено на чотири бригади, кожна з яких мала чотири курені піхоти, полк артилерії, сотню кіннотників, саперів та допоміжні військові групи. У червні 1919 р. було створено четвертий корпус і розпочато було формування п'ятого корпусу. У березні 1920 року галицькі військові частини було влито до дванадцятої і чотирнадцятої більшовицьких армій, чим було формально ліквідовано існування УГА. Кількісний склад УГА становив від 15 тис. до 75 тис. військовослужбовців.

Як відомо, на міжнародному рівні легітимація тієї чи іншої держави пов'язана з її визнанням із боку світової спільноти. Аби вийти на світову арену як незалежна держава, президент Є. Петрушевич та уряд С. Голубовича вели активну роботу на дипломатичному фронті. Однак геостратегічна ситуація складалася не на їхню користь. Гіперболізуючи "більшовицьку загрозу", США і держави Антанти першочерговим завданням вважали створення противаги у формі сильної Польщі. Оскільки і ЗУНР і УНР об'єктивно стояли на заваді цьому, їм важко було розрахувати на підтримку “українського національного проекту”.

Усі доленосні рішення, пов'язані з утворенням ЗУНР, базувалися на засадах народоправства і широкого громадського представництва. Натомість, Відень і Варшава обрали тактику доконаних фактів, відмовивши українським політичним силам у праві на безпосередньо визначили долю українських земель.

Швидкоплинне й відносно безболісне встановлення української адміністрації у Східній Галичині беззаперечно свідчило про те, що новопостала держава стала логічним результатом суспільного розвитку. Без широкої підтримки усіх верств суспільства, греко-католицьких архієреїв та парохіяльних священиків постання нової держави і розгортання державотворчих процесів було б неможливим.

Уряд Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) змушений був під натиском польських військ переїхати зі Львова до Тернополя, а потім до Станіслава. У Станіславі було створено колегіальний орган з десяти осіб, який виконував функції глави держави. Голова цього комітету Є.Петрушевич став йменуватися президентом. Було сформовано новий Державний секретаріат на чолі з С.Голубовичем.

4 січня 1919 р. на засіданні Української Національної Ради було ухвалено проект договору про з'єднання (Злуку) Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою, а 22 січня 1919 р. у Києві урочисто було проголошено злуку Наддніпрянської України, Галичини, Буковини і Закарпаття в Українську Народну Республіку. ЗУНР було перейменовано в Західну область УНР (ЗОУНР), але організація державної влади не змінилася, фактично продовжували діяти дві українські держави, але,як відомо,через пів роки ЗУНР була окупована Польщею. За ризьким мирним договором Польща визнала радянський уряд України.