4. Україна напередодні та в роки першої світової війни

Основними ознаками економічного розвитку українських земель поч. ХХ ст. стає перетворення Донбасу та Придніпров’я на основну паливно-металургійну базу Російської імперії, більш швидкі порівняно з загальноімперським, темпи розвитку індустрії, високий рівень концентрації виробництва. Водночас, економіка українських земель розвивалася не як самодостатня, а як органічна частина економічного простору Російської імперії. У Росії упродовж 1906-1911 рр. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна реформа, яка передбачала знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів, ліквідацію аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії. У цілому реформа не досягла поставлених цілей, але саме в Україні вона мала найбільший успіх – з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі.

Особливості політичного становища та соціально-економічного розвитку українських земель обумовили специфіку формування й діяльності українських політичних партій. Їх утворення збігалось у часі з формуванням української політичної еліти загалом. Першими виникли партії соціалістичного спрямування.

У жовтні 1890р. у Львові І.Франко, Н.Левицький, М.Павлик, С.Данилович, Є.Левицький створили Русько-українську радикальну партію (РУРП) – першу політичну організацію європейського типу з програмою, реєстрованим членством. Програма партії орієнтувалась на ідеї етичного й наукового соціалізму, вимагала демократичних свобод, передачі селянським громадам землі, заборони її поділу, сприяння дрібному кредитуванню.

Українські політичні партії на Наддніпрянщині створювались за відсутності політичних свобод, нелегально. На початку 1900 р. у Харкові виникла перша в Росії українська політична партія – Революційна українська партія (РУП). Її засновниками були Д.Антонович, М.Русов, Б.Камінський, М.Міхновський, Л.Мацієвич, Б.Мартос, Б.Матюшенко. До 1902 р. кредо партії виражала брошура М.Міхновського Самостійна Україна (1900). У грудні 1905 р. відбувся другий з’їзд РУПу, який започаткував діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).

На правому фланзі українського національно-визвольного руху знаходилась створена 1902 р. з ініціативи М.Міхновського Українська народна партія (УНП). Її лідери вийшли з РУПу, не погоджуючись з програмними настановами щодо пріоритетності соціального визволення й автономії України у складі Росії. Вони виступали за повну національну незалежність України.

У Наддніпрянській Україні виникнення ліберальної партії також спиралося на майже сорокарічний досвід руху громад – культурно-просвітних об’єднань представників свідомої української інтелігенції. Досить активно діяли Українська демократична партія (УДП), Товариство українських поступовців (ТУП). Більшість українських політичних діячів усвідомили необхідність самостійної тривалої і копіткої політичної роботи з масами, яка мала дати наслідки тільки через певний час.

У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь Тут революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби. Досить активну іяльність у першій Думі (1906) та в другій Думі (1907) розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури.

Соціально-економічне становище українських земель, що знаходились під владою імперії Габсбургів, суттєво не змінилось порівняно з 1880-1890-ми рр. Все ж подальша розробка родовищ нафти та інших багатств краю сприяли індустріалізації регіону, розвитку залізничної мережі

Для аграрного розвитку західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії на поч. ХХ ст., як і для економіки в цілому, характерним був поступовий перехід на буржуазно-капіталістичний шлях. Гострою була проблема аграрного перенаселення, переконливим свідченням якого стала трудова еміграція західноукраїнських селян за океан – до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії. Наприкінці XIX ст. зі Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало понад 250 тис. чоловік.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер. Українці, як і поляки, чехи, словаки, хорвати та інші поневолені народи Австро-Угорщини, прагнули національної свободи, але їх ситуація була значно гіршою. Український національний рух напередодні війни набуває нових форм, стає краще організованим.

Яскравою демонстрацією сили українського національного руху стало святкування 100-річчя від дня народження Великого Кобзаря. 28 червня 1914 р. у Львові зібралося понад 12 тис. патріотів, які показали кому має у майбутньому належати українська земля і хто має бути на ній господарем.

Перша світова війна розпочалася 1 серпня 1914 р. З першого до останнього дня війни в українських землях, зокрема західних, відбувалися безперервні воєнні дії.

Війна розколола український національно-визвольний рух. Міжпартійний блок Головна українська рада (ГУР), заснований націонал-демократами, радикалами й соціалістами 1914 р. у Львові, вбачаючи в Російській імперії основного ворога українського народу, закликав українців виступити на захист Австро-Угорської держави. Політичні організації, що стояли на засадах боротьби за самостійну українську державу, організували також у Львові Союз визволення України (СВУ), першим головою якого став Д.Донцов. У Наддніпрянській Україні частина політичних сил стала на позицію підтримки Росії у цій війні, сподіваючись на поступки царизму на користь українства після перемоги.

Події 1914 – поч. 1917 рр. перетворили українські землі на об’єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів – на учасників братовбивчого протистояння. Війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

У цілому ж XIX ст. – 1917 рр. був періодом підготовки українського народу до боротьби за незалежність. Цей період характеризується появою молодого покоління людей, які прагнули до об'єднання Західної та Східної України, до досягнення незалежності і створення власної держави.