2. Зародження та розвиток козацтва. Суспільно-політична організація Запорозької Січі.

Історичні умови виникнення козацтва: підневільне становище України під владою Литви і Польщі; позбавлення власної державності; соціальне гноблення; національні і релігійні утиски, сформували у другій половині ХV – ХVІ ст. новий суспільний стан і збройні сили – козацтво. Перша письмова згадка про козаків датована 1489 р., а про українських козаків 1492 р. (татарський хан скаржився Великому князеві Литовському, що кияни і черкасці напали на татарський корабель). Термін козак означає вільна, озброєна людина.

На півдні України існував великий малозаселений район – Дике поле. Люди з Полісся і Волині вирушали на середнє й нижнє Подніпров’я (так звані степові уходи) полювати, ловити рибу, збирати мед, нападати на татар. Пани не втручалися в життя південних районів і згодом тут почали оселятися бідняки або втікачі-кріпаки. Кількість козаків швидко зростала. Існували городові козаки (мешкали в Подніпров’ї) й низові козаки (проживали нижче Дніпровських порогів). Козаками ставали передусім селяни, а також міщани і дрібна шляхта. За національним складом найбільше було українців, однак зустрічалися молдавани, литовці, білоруси, росіяни і татари. Основні заняття козаків: землеробство, скотарство, полювання, рибальство, торгівля. Нерідко грабували татарських купців. Заможні козаки мали у господарстві наймитів.

Запорізька Січ як особлива військово-територіальна політична організація українського козацтва виникла в середині XVI ст. за дніпровими порогами. На думку вчених, перша Запорізька Січ була заснована в 1550-ті рр. на острові Хортиця Дмитром Байдою-Вишневецьким. Запорізька Січ стала ядром майбутньої української держави, продовженням традиції українського народу, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько-Волинського і Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали ”козацькою республікою”. Територія цієї держави називалася Землями Війська Запорозького, або Вольностями Війська Запорозького, і простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміуса в Надазов’ї на сході. На півночі її межа проходила по річках Орел (на Лівобережжі) та верхів’ях Інгулу й Інгульця (на Правобережжі). Столицею була Січ – місто-фортеця.

У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному – на 5-10 паланок. Центри паланок мали невеликі фортечні укріплення, в яких розміщувалась козацька залога. Основними населеними пунктами у паланках були слободи, зимівники, хутори. Тут жили і займалися сільським господарством жонаті козаки й селяни. Козаки були приписані до одного з куренів Коша і відбували військову службу; селяни платили податки і виконували різні повинності для війська. Усе військо поділялося на січових і волосних козаків. Перші, власне, й були цвітом козацтва, вони були неодруженими; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв’язували всі справи війська. Частину козацтва, яке залишалось на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5-6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами.

На Січі склався своєрідний суспільний устрій. Верховна влада належала Січовій (Військовій) Раді, право голосу в якій мав кожний запорожець (саме тому козацьку державу визначають як республіку). Рада збиралась 2-3 рази на рік (на Різдво, після Великодня, на Покрову). Рада керувала всіма важливими справами Січі, проводила внутрішню і зовнішню політику, укладала мир чи оголошувала війну, приймала чи надсилала посольства, чинила суд, розподіляла угіддя тощо. На раді обирали січову старшину – кошового отамана, писаря, суддю, осавула, які становили козацький уряд. Кошовому отаману належала вища військово-адміністративна влада на Січі. Суддя чинив суд, а за відсутності отамана він ставав наказним отаманом та головним скарбником Січі. Писар відав канцелярією Січі, забезпечував здійснення зв’язків Січі з сусідніми державами, а осавул відповідав за внутрішній порядок на Запорожжі.

Право на Січі ґрунтувалося виключно на традиціях козацького життя. Писаних законів у Січі не було. А ті, що були відомі на той час (Литовські статути, польське право), козаками не визнавалися. Охоронцем права та норм закону на Січі був кошовий суддя. Покарання за провини були досить суворі, особливо за вбивство. На Січі існувало досить багато звичаєвих правових норм: суворо заборонялось вводити жінку на Січ, страшенним злочином вважалась крадіжка (каралася смертю) тощо. Умовами прийому на Січ були: православна віра, знання тогочасної української мови, вміння володіти зброєю. Січовий козак повинен був дотримуватися традицій товариства і клятви на вірність йому, бути неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати в містах та містечках, у селах за межами Січі. Запорізька Січ відіграла надзвичайно важливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно-визвольній боротьбі, у розвитку збройних сил та військового мистецтва, в освоєнні степових просторів Центральної та Південної України. Протягом багатьох десятиліть Запорізька Січ захищала український народ від спустошливих наскоків турецько-татарських орд. Запорізька Січ як козацька держава стала однією з перших республік у тогочасній Європі.

Щоб врегулювати відносини з татарами й турками, які постійно скаржились на козаків, король Сигізмунд Август у 1572 р. видав наказ про занесення 300 заможних козаків до реєстру. Їм виплачували за службу гроші і надавали певні привілеї. У 1576 р. король Стефан Баторій збільшив реєстр до 600 чоловік і дав грамоту на право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції. Реєстровці звільнялись від сплати податків та виконання повинностей. У містечку Трахтемирів на Київщині мали власний монастир – як шпиталь і арсенал. Пізніше реєстр збільшувався і, залежно від обставин, становив від 1 до 6 тис. козаків.

У походах на Кримське ханство і Туреччину козаки звільняли невільників, захоплювали трофеї і здобич – зброю, гроші, коней, цінні речі, худобу тощо. Прославився легендарний ватажок Самійло Кішка, який 25 років був у полоні. У 1599 р. він підняв повстання на турецькій галері, перебив екіпаж і повернувся до Січі, де став гетьманом. У 1600 р. козаки здійснили похід на порт Варну. У 1608 р. зруйнували Ізмаїл і Білгород. У 1616 р. на чолі з П.Сагайдачним зруйнували Кафу, де знаходився найбільший невільницький ринок і визволили багатьох полонених. Значною подією стало взяття Азову (турецької фортеці) і утримання її протягом кількох років. У 1618 р. П. Сагайдачний вирушив на Москву для допомоги королевичу Владиславу. Його військо стояло біля Арбатських воріт, але не штурмувало Москву. У 1621 р. козаки взяли участь у Хотинській війні з турками, де П. Сагайдачний отримав поранення і через рік помер. Його вважають найвеличнішим гетьманом до Б. Хмельницького. Він перетворив козаків на військову силу. Військове мистецтво козаків не поступалося найкращим європейським арміям. Піхота шикувалася у три шеренги: перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя заряджала їх. Кіннота наступала лавою, тобто півколом, й атакувала ворога не лише з фронту, а й з флангів. Ефективно працювали сторожова й розвідувальна служби. Для оборони використовували табір – чотирикутне рухоме укріплення з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою ланцюгами возів, усередині якого розташовувалося козацьке військо. Козаки були озброєні самопалами, рушницями, шаблями, списами, застосовували луки, стріли та гармати. Плавали човнами – чайками або байдарками по 50-70 чоловік.

Козаки мали власну символіку – клейноди: герб (козак з шаблею і рушницею); прапор (синього, чорного, малинового кольору з вишитим золотом зображенням Покрови); бунчук (дерев’яна палиця з мідною кулею на кінці та китицями з кінського хвоста і червоних мотузків); булава; пірнач; каламар (чорнильниця з гусячим пером); печатки; литаври.