Тема 3. Україна під владою Литви та Польщі

(середина ХІV – середина ХVІІ ст.)

План:

1. Українські землі у складі Литовсько-Руської держави:

а) соціально-економічне становище;

б) суспільно-політичний устрій.

2. Зародження та розвиток козацтва. Суспільно-політична організація Запорозької Січі.

3. Люблінська унія та її історичні наслідки для України.

4. Посилення соціального, релігійного та національного гноблення. Козацько-селянські повстання кінця ХV – першої пол.. ХVІ ст.

1. Українські землі у складі Литовсько-Руської держави.

Литовське князівство утворилося в ХІІІ ст. Після занепаду Галицько-Волинської держави з середини XIV ст. українські землі поступово потрапляли під його владу. Великий князь Міндовг (1230-1263) поширив владу на землі Західної Русі (Білорусь). За правління Гедиміна (1316-1341) та його синів Любарта і Ольгерда (1345-1377) Галичина разом з Холмщиною відійшла до Польщі, а Волинь – до Литви. Після смерті останнього з Романовичів цей край потрапив під владу князя Любарта, який мав дружину з родини галицько-волинських князів і тому вважав законними свої права на ці землі. Він намагався відродити державу Данила Романовича й почувався на цих землях незалежним володарем. У битві на річці Сині Води 1362 р. Ольгерд завдав поразки Золотій Орді і приєднав Чернігівщину, Київщину, Переяславщину, Поділля. Згодом відвоював у Польщі частину західноукраїнських земель. Отже, Литовсько-Руська держава утворилась майже за 150 років і була найбільшою в Європі. Її територія простягалась від Балтійського до Чорного морів. 90% її території становили білоруські й українські землі. Більш розвинена культура цих земель позначилася на соціально-економічному, політичному та культурному розвитку Литовської держави.

Литва не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда). Так, сину Ольгерда Володимиру дісталося Київське князівство та Переяславщина, Дмитру Корибуту – Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство тощо. У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. З таких удільних князів складалася великокнязівська рада. Повноваження удільних князів на місцях були досить великими. Удільні князівства являли собою справжні автономні утворення. Литва потрапила під культурний вплив своїх слов’янських підданих: литовські князі прийняли православну віру, вживали староруську мову, складали закони на основі ”Руської правди”. Литовська панівна верхівка, яка була до цього язичницькою, прийняла православну віру.

Великі землевласники використали включення східнослов’янських земель до складу литовського князівства насамперед для розширення свого землеволодіння. Литовські князі роздавали завойовані землі литовським та українським удільним князям та боярам за військову службу. Маєтки надавалися в тимчасове володіння, до смерті, або з правом передачі в спадщину. Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей. У зв’язку з цим багато істориків називають Велике князівство Литовське литовсько-руським. Отже, Велике князівство Литовське і Руське було багатонаціональною литовсько-українсько-білоруською державою. У ній литовцям належала провідна політична роль, а українцям і білорусам – культурна й економічна.

Автономія українських князівств посилювала сепаратистські тенденції, відкривала перспективи виходу князівств з-під влади литовського центру. Щоб не допустити цього, Литовський уряд у другій половині XV ст. взяв курс на ліквідацію удільних князівств. Вони перетворювалися на звичайні провінції (воєводства) на чолі з намісниками, що призначалися великим Литовським князем. У 1452 р. було ліквідовано Волинське князівство, а 1471 р. – Київське князівство.

З кінця XIV ст. між Польщею і Литвою розпочалася боротьба за українські землі. Їх прагнення були об’єднані зусиллями перед небезпекою з боку Тевтонського ордену, який панував на Балтійському узбережжі, з боку Московського князівства, авторитет якого зростав після перемоги над татарами в Куликовській битві 1380 р., з боку Кримського ханства (виділилося 1443 р. із складу Золотої Орди). Низка зовнішніх і внутрішніх обставин спонукали Польщу і Литву до об’єднання, яке відбувалося нерівномірно до середини XVI ст. У цьому процесі виділяють два основних етапи – Кревська унія 1385 р., яка започаткувала об’єднання Литви і Польщі, та Люблінська унія 1569 р., яка завершила їх об’єднання в єдину державу – Річ Посполиту.

Унія 1385 р. була шлюбною унією литовського князя Ягайла, молодшого сина Ольгерда, котрий, зайнявши великокнязівський престол всупереч принципам родового старшинства, опинився у скрутній ситуації. Проти нього виступили старші Ольгердовичі і кузен Вітовт. Одружившись з польською королевою Ядвігою він був проголошений польським королем. Внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об’єдналися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала кузену Ягайла – князю Вітовту (1392-1430). Позитивні умови унії: об’єднання зусиль двох держав допомогли розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німецьких рицарів у слов’янські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.). Негативні: посилювався вплив поляків в Україні, почалося насильницьке насадження католицтва. Польща прагнула повністю підкорити Велике князівство Литовське.

Після смерті Вітовта у жовтні 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла – сіверський князь Свидригайло Ольгердович. Він знову повів боротьбу проти посилення Польщі за незалежність Литовського князівства. У своїй політиці князь Свидригайло спирався на українську знать, що зумовило невдоволення литовських феодалів-католиків. Вони проголосили Великим князем литовським стародубського князя Сигізмунда Кейстутовича (брата Вітовта). Наступні чотири роки в межах Великого князівства Литовського існувало дві держави – власне Литва і ”Велике князівство Руське”. Перше очолював Сигізмунд, друге – Свидригайло. Вирішальна битва між руськими та польсько-литовськими військами відбулася у 1435 р. під Вількомиром. Цю битву за масштабністю історики порівнюють з Грюнвальдською. Війська Свидригайла були вщент розбиті, самому князеві довелося рятуватися втечею. Свидригайло зрікся титулу князя Великого князівства Руського, однак перманентна війна тривала до 1440 р., коли від рук змовників, очолюваних волинськими князями Іваном і Олександром Чарторийськими, Сигізмунд загинув. Великим князем було обрано сина короля Ягайла – 13-річного Казимира Ягайловича (1440-1492), який 1444 р. став королем Польщі. Об’єднання Литви і Польщі було відновлене у формі персональної унії. Та з часом намагання Казимира ліквідувати автономію українських князівств увінчалися успіхом. Скориставшись смертю Свидригайла він ліквідував Волинське (1452) і Київське (1471) князівства. На українських землях поширювався воєводський устрій.

Після смерті Казимира 1492 р. зросла воєнна активність Москви, яка почала наступ на Смоленські та Чернігово-Сіверські землі. Князь Іван III мотивував свої дії необхідністю захисту православних від релігійних переслідувань і насадження католицтва. В результаті війни з Литвою (1500-1503) Москва закріпила за собою всю Чернігово-Сіверщину, не відмовившись від подальшого просування в руські землі. Воєнні дії активізували визвольний рух в українських землях, який пов’язаний з іменем князя М.Глинського. У 1508 р. він очолив повстання руської та білоруської знаті, невдоволеної пануванням Литви. Причини поразки повстання слід шукати як у відсутності обіцяної допомоги із зовні – з боку кримського хана та московського князя, так і у відсутності глибоких соціальних коренів. На цей час українські князі й бояри вже адаптувалися у системі Литовського князівства, більшість із них обстоювала лише власні інтереси і не бажала ними ризикувати заради ідеї утворення Київської держави. Самому ж М.Глинському в історичній науці даються протилежні оцінки – від оборонця національних інтересів руських земель до талановитого авантюриста.

У ХV–ХVІІ ст. більшість міст України отримали магдебурзьке право. Це – феодальне міське право, за яким міста звільнялись від управління й суду феодала та отримували самоврядування. Одними з перших це право отримало міста Сянок (1339), Львів (1356). Заможні міщани обирали міський орган самоврядування – магістрат, що складався з двох колегій, члени яких обиралися довічно. Українське суспільство залишалося становим, обсяг привілеїв визначався від народження, а перехід від одного стану до іншого був майже неможливим. Привілейованими вважалися шляхта і духовенство. Шляхта (землевласники) були захищені від позасудового покарання та позбавлення землі й поділялись на: князів, панів, зем’ян, панцирних бояр, шляхту-голоту. Міщанство поділялось на: патриціат, бюргерів, плебс. Селянство становило до 80 % населення і поділялось на ”похожих” (особисто вільних) і ”непохожих” (кріпаків). Закріпачення пов’язують з привілеєм Казимира ІV 1447 р., а пізніше – з Литовськими статутами (1529, 1566, 1588). Серед селян виділялися: слуги, данники, тяглові. Погіршення життя населення призводило до поширення різних форм протесту: втечі від феодала, підпали маєтків, вбивства слуг або родини шляхтича. Із найвідоміших повстань варто відзначити повстання під проводом Мухи (1490 р.), в якому взяли участь близько 10 тис. осіб. Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист своїх інтересів. Але чужоземне й насамперед польське панування породило нове явище – культурну асиміляцію української знаті панівною державою. Поступово, ототожнюючи власні прагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч, українська шляхта втрачала здатність боронити національні інтереси.