МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МОРСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

М.І. Михайлуца

Г.Х. Кязимова

В.В. Левченко

О.В. Осипенко

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Одеса-2013

Історія України: новітні концепції. Навчальний посібник / Кязимова Г.Х., Михайлуца М.І., Левченко В.В., Осипенко О.В. – Одеса : Вид-во ОНМУ, 2013. – 110 с.

Навчальний посібник подає сконцентрований і виважений варіант історичного минулого України. З метою поглибленого розгляду деяких моментів української історії у посібнику зконцентровано увагу на цікавих і дискусійних подіях. Хронологічні межі охоплюють історичний час від давнини до початку ХХІ століття. До кожної з тем запропоновано план викладення матеріалу, який упорядники вибудували на новітніх підходах до оцінки нашого минулого.

Посібник розрахований передусім для студентів технічних вишів, коледжів і ліцеїв, для усіх, хто намагається силуетно оволодіти сучасною концепцією історії України.

Навчальний посібник схвалено на засіданні кафедри «Українознавство та іноземні мови» Одеського національного морського університету 30 травня 2013 року (протокол № 12).

Рецензент:

Гусєва Світлана Олексіївна – кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства Одеської національної морської академії.

	Зміст………………………………………………………………	3
	Вступ………………………………………………………………	4
1	Найдавніші племена і держави на території України………….	5
2	Київська Русь і південно-західні руські князівства (ІХ – перша пол. ХІV ст.)………………………………………..	13
3	Україна під владою Литви та Польщі (середина ХІV – середина ХVІІ ст.)…………………………….	23
4	Визвольна війна українського народу 1648-1657 рр…………..	32
5	Українська козацька держава (сер. ХVІІ  ХVІІІ ст.)………….	38
6	Українські землі у складі Російської та Австрiйської імперій (XIX cт.  1917 р.)………………………………………………..	46
7	Боротьба за відродження державності України (19171921 р.)………………………………………………......	56
8	Українські землі у міжвоєнний період. 1921–1939 рр…………	65
9	Україна у роки Другої світової війни (19391945 рр.)………...	75
10	Україна у повоєнні десятиріччя (друга пол. 40-х – 80-ті рр. ХХ ст.)…………………………………………………………….	88
11	Розвиток незалежної України. 1991 – наш час…………………	97

ЗМІСТ

ВСТУП

Вельмишановний добродію студенте!

Формування історичної пам’яті українського народу як важливої і вельми потрібної складової у багатотрудному процесі перетворення його у свідому політичну націю неможливе без об’єктивного й цілісного висвітлення історичного минулого народу.

Серед розмаїття літератури подекуди дуже важко вибрати найкомпактніше викладення історії України. Як правило видання фундаментальні, інформативні й розраховані на значний об’єм навчального часу. Набуті у школі й, часом, несистематизовані знання швидко забуваються, студентської доби завжди мало, а складати іспити треба…

Нашим завданням було подати сконцентрований і виважений варіант минулого, без замилування і прикрас, без ідеологічних інтерпретацій і політичної кон’юнктури. Водночас, нам бачилась необхідність поглибити нарисне висвітлення деяких моментів історії, особливо сконцентрувавши увагу читача на цікавих і важливих концепціях, які репрезентовано на сторінках наукових видань представниками сучасної історичної думки.

Навчальний посібник допоможе і полегшить Ваш підготовчий процес під час самостійного оволодіння навчальними курсами «Історія України» та «Історія держави і права України».

Це видання вельми може стати у нагоді, особливо тим, хто має дуже віддалену уяву про непросту, часом дискусійну давню історію і героїчну й трагічну боротьбу за Україну.

Посібник розрахований передусім на студентів технічних вишів, коледжів і ліцеїв, матеріал викладено за загальноприйнятою Програмою і концепцією історії України.

Зробіть крок, побудуйте фундамент знань, а з часом, оволодійте цікавою і багатостраждальною нашою історією. Бажаємо успіху!

Автори

Тема 1. Найдавніші племена і держави на території України План:

1. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України.

2. Проблема «прабатьківщини» слов’ян.

3. Східні слов’яни: розселення, заняття.

4. Перші державні об’єднання східних слов’ян.

1. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України.

На думку істориків, перші люди з’явилися в Африці близько 2,5 млн. років тому. До Європи найдавніші мешканці прийшли лише через 700 тис. років. На території сучасної України перші люди з’явилися ще пізніше – близько 1 млн. років тому. Їх переселення відбувалося двома шляхами з Європи та Закавказзя.

Історію первісного суспільства вчені поділяють на кілька періодів залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці: палеоліт (стародавній кам’яний вік 1млн. – 11 тис. років тому), мезоліт (середній кам’яний вік 11 – 9 тис. років тому), неоліт (новий кам’яний вік 7 – 4 тис. років тому), енеоліт (мідно кам’яний вік 4 – 3 тис. років тому), бронзовий вік (3 – 1 тис до н. е.).

Кам’яний вік – це найдовший період історії людства. У цей період воно, власне, і виникло. Знаряддя праці тоді виготовляли з каменю (кремінь, обсидіан, сланець), кістки, дерева. Кам’яний вік поділяють на три етапи: палеоліт, мезоліт, неоліт.

Протягом цього часу відбувається виникнення людини сучасного фізичного типу кроманьйонця (40-35 тис. років тому), виникнення перших релігійних уявлень: тотемізму, анімізму, магії, фетишизму.

Цей проміжок пори є добою зародження та існування первіснообщинного ладу характерними рисами якого є: низький рівень розвитку продуктивних сил, рівність усіх членів суспільства, колективний характер праці, спільна власність на знаряддя та результати праці, зрівняльний розподіл праці.

В мезоліті відбувається приручення перших тварин (собаки, свині, кози), відбувається винайдення луку та стріл, човнів та плотів.

У період неоліту відбувається перелом в історії людства. Англійський археолог Г. Чайлд назвав цей період неолітичною революцією. Її суть полягає в переході від традиційного привласнюючого господарства до відтворюючого.

Мідний, або мідно-кам’яний вік був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу. Характерними рисами енеоліту стало: відокремлення скотарства від хліборобства, поруч з кам’яними знаряддями праці почали виготовляти мідні, перехід від мотичного до рільного землеробства, почали вирощуватися майже всі сучасні зернові та садово-огородні культури, було винайдено вози, розвивалася примітивна торгівля.

У лісостеповій зоні України за часів енеоліту поширилася трипільська культура (4 тис.  3,5 тис років до н.е.), яку відкрив у 1893 р. археолог В. Хвойка поблизу с.Трипілля на Київщині. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км квадратних, що нині входять до території України, Молдови та Румунії.

Відомо понад 3 тис. п оселень на берегах річок, схилах долин. Найвідоміші поселення Майданецьке, Тальянки та ін. площею 250-400 га. В яких проживали до 10-20 тис. осіб (так звані протоміста, будинки в яких були розташовані по спіралі). Житла в більшості були двоповерховими дерев’яними з глиняною піччю та жертовником. Основою господарства було рільне землеробство вирощували: пшеницю, ячмінь, просо, горох, з тварин вирощували свиней, велику та дрібну рогату худобу. Кожні 50-70 років трипільці переселялися на нові місця через виснаження землі.

В сфері суспільних відносин відбувся перехід від матріархату до патріархату, збереження великої сім’ї. що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки. В духовній сфері домінувало поклоніння богині родючості та матеріалізації її у символи добробуту – жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки води.

Причини зникнення трипільської спільноти остаточно не з’ясовані. Виділяють декілька версій – були витіснені кочівниками, або розпалися внаслідок господарської та екологічної кризи.

У бронзовому віці відбувся розпад первіснообщинного ладу. Характерними рисами стало виробництво першого штучного матеріалу бронзи, посилення розподілу праці, поява майнової нерівності, родова община замінюється сусідською. До епохи бронзи в Україні належать ямна та катакомбна культури.

Відкриття та поширення заліза започаткувало нову еру в історії людства – залізну. Перші залізні вироби мали космічне походження і були виготовленні з уламків метеоритів.

Для території України початок залізної доби пов'язаний з культурою кочовиків кіммерійців. Одні дослідники вважають, що це був давньоіранський кочовий народ, який потрапив до південноукраїнського степу через Кавказ. Інші вважають прабатьківщиною кіммерійців нижнє Поволжя. Кіммерійці жили в степах від Дону до Дунаю. Най достовірніше про них написав Геродот. Це перший народ який перейшов від осілого землеробства до кочового скотарства. Розводили переважно коней. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Цей народ був першим хто почав на території України виплавляти з болотяної руди залізо. Усі згадки про кіммерійців пов’язані з їх військовими походами. Військо складалося з рухливих загонів вершників, озброєних залізними мечами, кинджалами, луком і стрілами бойовими молотами та булавами наводило жах на сусідів. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією.

Археологічні пам’ятки, залишені кіммерійцями на території України це здебільшого під-курганні поховання воїнів зі зброєю і кінським спорядженням та надмогильні стели-обеліски, що зображують постать воїна, оперезаного бойовим поясом з підвішеною зброєю.

Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів. Утворити власну повноцінну державу їм не вдалося. У VII ст. до н. е. могутня хвиля численних згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор’я, внаслідок чого Кіммерія розпалася.

На початку VII ст. до н.е. в степи українського Причорномор'я вдерлися кочові племена скіфів. Ці іраномовні племена вийшли з глибин Азії, спустошливим маршем пройшли по країнах Близького Сходу й осіли у південних областях України.

Самоназва цього народу – «сколоти», скіфами ж їх називали греки, і саме ця назва увійшла до історії.

Скіфи ділилися на кілька племен, основними серед них були такі: царські скіфи (жили між Дніпром і Доном), скіфи-кочовики (мешкали у причорноморських степах), скіфи-землероби (проживали в лісостепу на лівому березі Дніпра) і скіфи-орачі (заселяли землі над Бугом).

Панівне положення було у царських скіфів, що займалися в основному військовими походами. Це були природжені воїни, відмінні наїзники, все життя яких було підпорядковане військовим законам. Звичайне озброєння скіфів: складаний лук зі стрілами, короткий меч, спис, дротики та щит. За деякими даними скіфська стріла могла пролетіти понад 500 м., що свідчить про високу техніку виготовлення луків і стріл. Скіфи здійснювали часті й небезуспішні грабіжницькі походи до Малої Азії та придунайських земель. У 512 р. до н.е. їм вдалося завдати поразки і вигнати зі своїх володінь перську армію Дарія І, яка необачно вторглася до Скіфії.

Скіфи-кочовики, які займалися скотарством, скіфи-землероби і скіфи-орачі, що займалися землеробством, платили данину царським скіфам і знаходилися в політичній залежності від них. Безумовно, у скіфському суспільстві існувала соціальна і майнова нерівність, про що, крім усього іншого, говорить і наявність у скіфів рабів.

У скіфів були розвинені різні ремесла і промисли. Вони досягли помітних успіхів в обробці чорних і кольорових металів, а також бронзи. Скіфи виготовляли посуд на гончарному крузі, обробляли шкіри, шили одяг. Ювелірні вироби скіфських майстрів стоять в одному ряду з кращими світовими зразками і до теперішнього часу приголомшують своєю витонченістю й оригінальним стилем. Усе мистецтво скіфів пронизане так званим "звіриним" стилем. Найчастіше скіфи змальовували оленів, коней, баранів, кішок, левів і фантастичних грифонів.

Починаючи з III ст. до н.е. на територію Причорномор’я постійно вдираються все нові та нові хвилі кочовиків з Азії, з якими скіфи були вимушені вести вперту боротьбу. На рубежі ІІІ і ІІ ст. до н.е. останнього удару по Скіфії завдали сармати. Частина скіфів була підкорена і асимільована прибульцями, а частина сховалася в Криму, де створила нову скіфську державу на чолі з царем Скілуром зі столицею в Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Сімферополя). Ця держава проіснувала до III ст. н.е., після чого була розгромлена племенами готів.

У III в. до н.е. в Північне Причорномор’я почали проникати зі сходу, з басейну Волги іраномовні сарматські племена. Сармати були дуже близькі до скіфів за походженням і способу життя. Вони розгромили скіфів і шість століть панували в степах Північного Причорномор’я.

Назва сарматів походить від іранського слова «саоромант»  «оперезаний мечем». Античні автори часто згадують у своїх працях сарматів. Всі вони підкреслюють, що це був народ воїнів-вершників, добре озброєних і хоробрих. Сармати відрізнялися агресивністю і войовничістю.

Важливе місце в сарматському суспільстві займала жінка. Сарматські жінки чудово вміли їздити верхи на коні, майстерно володіли зброєю і постійно брали участь разом з чоловіками у військових походах. А легенди розповідають про те, що жодна сарматська дівчина не виходила заміж, поки не вбивала хоч одного ворога.

Сарматські племена були кочовими, тому вони постійно шукали нові території і нові пасовища, просуваючись на захід. З кінця II ст. до н.е. сарматські племена масово заселяють територію Північного Причорномор’я. Після того, як сармати завоювали Скіфію, вони стали могутньою політичною силою в степах Північного Причорномор’я. У I ст. до н.е. вони вторгаються на територію Римської імперії. Грецькі міста-колонії Причорномор’я платили сарматам величезну данину. На території Україні сармати займали степи між Доном та Дніпром і часто доходили до Південного Бугу та Дунаю.

Основними заняттями сарматів були скотарство, мисливство та рибна ловля. Вони розводили стада великої рогатої худоби, отари овець, табуни коней, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу в річках і озерах.

У сарматів були розвинені ковальська справа, прядіння і ткацтво, обробка шкіри та пошиття з неї одяг і взуття, виготовлення кераміки, зброї, прикрас, бронзоливарне справу.

Частина сарматів жила осіло, оселившись на рівнинах і в долинах річок Дон, Дніпро та Дунай. Основним заняттям цих племен було землеробство.

У III в. н.е. сармати уклали союз з готами, що прийшли в Причорномор’ї з берегів Балтики. Кінець пануванню сарматів в південних землях України поклали гуни, розгромивши їх.

Греки з’явилися у Північному Причорномор’ї в середині VII ст. до н.е. Тут вони знайшли родючі, практично незаселені землі і почали будувати свої міста-колонії. Причинами, що підштовхнули греків до колонізації, були такі: перенаселення міст у самій Греції, усобиці та війни на території Греції, необхідність пошуку нових джерел сировини і ринків збуту.

Першим грецьким поселенням на території сучасної України було місто Борисфен, побудоване на острові Березань, поблизу нинішнього Очакова. Потім у Дніпровсько-бузькому лимані з'явилася Ольвія («Щаслива»), яка стала незабаром найбільшим грецьким містом у Північному Причорномор'ї. Наприкінці VII - початку VI ст. до н.е. були побудовані міста Херсонес (околиця сучасного Севастополя), Tipa (Білгород-Дністровський), Пантікапей (Керч), Феодосія, Фанагорія (Тамань), Танаїс (гирло Дону) та інші.

Населення грецьких міст поділялося на вільних та рабів. Вільні люди мали право брати участь у народних зборах, обирати та бути обраними на державні посади. Народні збори вирішували важливі державні питання. Політичний устрій, який склався в грецьких містах отримав назву рабовласницької демократії.

У 480 р. до н.е. утворюється політичне об'єднання грецьких міст-колоній у Криму - Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї. Незабаром це царство значно розширює свою територію по берегах Азовського моря й у Східному Причорномор'ї. У І ст. до н.е. подальша експансія Боспорського царства зіштовхнула його з великою Римською імперією. Внаслідок невдалих війн з Римом Боспорське царство почало занепадати, а в 63 р. римські легіони вступили до його столиці Пантікапея. Всі грецькі міста-колонії Північного Причорномор'я були вимушені визнати владу римлян.

У перші століття нашої ери Північне Причорномор’я стає об’єктом постійних атак з боку чисельних варварських племен, що просувалися зі сходу. У III ст. на територію Південної України вступають племена аланів і готів. У ході боротьби з ними римляни залишають Ольвію і Херсонес. Але незабаром у Північному Причорномор’ї з’явився новий страшний ворог, який прийшов з глибин Азії – гуни. Спустошуючи все на своєму шляху, гуни у 70-х рр. IV ст. вдерлися на територію Боспорського царства, перетворивши його міста на руїни. Завмерло життя і в Ольвії. Лише Херсонес уцілів на деякий час, опинившись на узбіччі головних шляхів нашестя гунів. Згодом слов'яни почали називати це місто Корсунем.

Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню дос­віду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров’я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії – Візантії.