8.Транснаціональна корпорація як сукупність юридичних осіб різної національності

ТНК (інша назва - багатонаціональні або мультинаціональні підприємства) представляють складні в організаційному відношенні міжнародні економічні інститути, створенні для отримання прибутку у глобальному масштабі. Можлива не тільки пірамідальна організаційна структура, коли існує тільки одна материнська компанія, а всі інші дочірні компанії залежні від неї, але й декілька материнських компаній, які вступають одна з одною у координаційні відносини. Тому під категорію ТНК підпадають найрізноманітніші міжнародні комерційні підприємства, що потребує індивідуального підходу до кожного з них.

Економічна та організаційна єдність ТНК як учасника міжнародних відносин не знаходить свого відображення у міжнародному та національному праві, де формально діють лише окремі самостійні юридичні особи у різних національних правопорядках. Тобто, з правової точки зору некоректно говорити про міжнародну правосуб’єктність ТНК, бо юристи мають справу з системою окремих юридичних осіб різної національності, а не з одним суб’єктом права. Реальні центри прийняття рішень, внутрішньо організаційний механізм міжнародних економічних відносин та інші важливі елементи діяльності ТНК досить часто приховані від контролю. Тому треба мати ґрунтовну економічну підготовку, щоб розібратися з дійсним положенням справ.

В той же час, комерційні національні юридичні особи можуть мати комплементарну (факультативну, додаткову) міжнародну правосуб’єктність згідно окремих міжнародних договорів. Наприклад, в рамках ЄСПЛ можливий захист тих прав юридичних осіб, які передбачені ЄКПЛ. Згідно ст.25 Вашингтонської конвенції про врегулювання інвестиційних спорів між державами і фізичними або юридичними особами інших держав від 18 березня 1965 р. та ст. 26 Договору до Енергетичної Хартії від 17 грудня 1994 р. інвестор може ініціювати початок арбітражного процесу проти іноземної держави у рамках Міжнародного центру по врегулюванню інвестиційних спорів. Але все це, ще раз наголосимо, юридично стосується не самої ТНК, а її окремих структурних одиниць.

Слід звернути увагу, що останнім часом було прийнято низку міжнародних договорів, які були направлені на боротьбу із корпоративними правопорушеннями. Зокрема, передбачається можливість притягнення національних юридичних осіб до правової, у тому числі кримінальної відповідальності (Див. ст. 26 Конвенції ООН проти корупції від 31 жовтня 2003 р., ст. 2 Конвенції з боротьби із підкупом посадових осіб іноземних держав при проведенні міжнародних ділових операцій від 21 листопада 1997 р. та ін.). Імплементація відповідних складів міжнародних правопорушень у національне законодавство дозволяє реально вплинути на діяльність ТНК через контроль за окремими структурними підрозділами як формально самостійними юридичними особами.

9.Людина у міжнародному праві

Питання міжнародної правосуб’єктності фізичної особи є одним з найбільш дискусійних у сучасній науці міжнародного права. До середини ХХ ст. більшість вчених вважало, що правосуб’єктність індивіда повністю поглинається правосуб’єктністю держави його громадянства. Однак у вироку Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі від 1 жовтня 1946 року вказувалося: «Уже давно було визнано, що міжнародне право накладає борг та обов’язки на окремих осіб так само, як і на держави». Самі вироки Нюрнберзького та Токійського трибуналів є доказом міжнародної правосуб’єктності фізичної особи, бо не суб’єкт МП не може нести міжнародно-правову відповідальність. Після того, як в кінці ХХ ст. було утворено Міжнародний трибунал по злочинам у колишній Югославії та Трибунал по злочину геноциду у Руанді, а також почав діяти вже на постійній основі Міжнародний кримінальний суд, можливо говорити про остаточне формування такої галузі як міжнародне кримінальне право.

Починаючи з прийняття 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав людини, науковий напрям за визнання міжнародної правосуб’єктності людини набирає все більшого поширення. Ст.6 Декларації прямо вказує: «Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності». Уявляється, що це положення набуло форми міжнародно-правового звичаю. Крім того, статтю 6 Декларації відзеркалено у ст.16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., ст.3 Американської конвенції про права людини 1969 р., ст.5 Африканської Хартії прав людини та народів 1981 р., ст.23 Конвенції СНД про права і основні свободи людини 1995 р. та ін. Поступово сформувалася ціла галузь міжнародного права прав людини.

У радянській доктрині визнання людини суб’єктом міжнародного права розглядалося як спроба втручання у внутрішні справи держави. Такі погляди подекуди збереглися і у вітчизняній науці міжнародного права. Проте міжнародна практика все частіше доводить, що індивід безумовно володіє міжнародними правами та несе міжнародні обов’язки. Фізична особа має право звертатися у позасудові міжнародні органи. Наприклад, у Комітет з прав людини, який діє згідно Першого Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., у Раду з прав людини ООН та ін. На регіональному рівні діють міжнародні судові органи з захисту прав людини. (Європейський Суд з прав людини, Міжамериканський Суд з прав людини, Африканський суд з прав людини та народів).

Важливою подією було рішення Міжнародного Суду ООН, який у справі Ле Гранд (Німеччина проти США) від 27 червня 2001 р. підтвердив пряму дію норм міжнародного договору щодо фізичних осіб.