3.Субнаціональні територіальні одиниці (суб’єкти федерацій, автономії, адміністративно-територіальні одиниці)

У міжнародно-правові відносини можуть вступати адміністративно-територіальні одиниці та автономії унітарних держав, а також суб’єкти федерацій (землі, штати, кантони та ін). На відміну від самої держави, яка є оригінальним суб’єктом міжнародного права, внутрішньодержавні територіальні одиниці виступають у якості комплементарних (додаткових) суб’єктів міжнародного права, міжнародна діяльність яких визначається за національним законодавством. Комплементарний характер міжнародної правосуб’єктності субнаціональних територіальних одиниць (СНТО) визначається тим, що ліквідація такої одиниці в рамках національного правопорядку автоматично призводить і до зникнення відповідного носія міжнародної правосуб’єктності. У разі потреби, держави можуть укладати міжнародні договори щодо співробітництва своїх територіальних одиниць. Наприклад, Україна є учасником Європейської Хартії місцевого самоврядування 1985 р., Європейської рамкової конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними громадами та владами 1980 р. і Протоколу № 2 до неї 1998 р. та ін.

4.Державоподібні утворення: Ватикан (Святий Престол), вільні міста та ін.

Під категорію «державоподібні утворення» підпадають різні за своєю природою учасники міжнародних правовідносин. Історично першими такими вважали так звані вільні міста – Краків (1815–1846 рр.) та Данциг (Гданськ) (1919–1939 рр.), а також вільну територію Трієст (1947–1954 рр.), що виникли як наслідок вирішення територіальних спорів між сусідніми державами. До об’єднання Німеччини специфічний міжнародно-правовий статус мав Західний Берлін. Сьогодні до державоподібних утворень відноситься лише центр католицької церкви – Ватикан (Святий Престол), міжнародно-правовий статус якого визначається Латеранськими угодами з Італією від 11 лютого 1929 р., що були переглянуті 18 лютого 1984 р. Ватикан (Святий Престол) є членом МАГАТЕ, має статус спостерігача при ООН та її спеціалізованих установах, його представники (нунції) мають в повному обсязі дипломатичні імунітети та привілеї.

5.Міжнародна правосуб’єктність народів (націй)

У другій половині ХХ ст. було прийнято низку міжнародно-правових документів, які закріпили право народів на рівноправність та самовизначення (Див.: Ст. 1, п. 2 Статуту ООН; ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р.; ст. 1 Міжнародного пакта про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 г.; Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам від 14 грудня 1960 р.; Декларацію про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 р.; Заключний акт Наради по безпеці та співробітництіу у Європі від 1 серпня 1975 р.). Кожен народ (нація), незалежно від рівня його політичного, економічного і культурного розвитку, а також чисельності має рівні права з усіма іншими народами (націями).

Насамперед міжнародна правосуб’єктність народів пов’язана зі звільненням від колоніалізму. Одним із засобів реалізації залежними народами права на самовизначення було створення органів національно-визвольних рухів, які репрезентували на міжнародній арені свої народи. Відтак, повставала проблема визнання, по-перше, конкретного народу, що виборює свою незалежність, у якості суб’єкта міжнародного права, та, по-друге, визнання органів національно-визвольного руху, які дійсно представляють свій народ (націю) в процесі боротьби за незалежну державу. Значну роль тут грали резолюції ООН, в яких визнавалося право конкретних організацій представляти свої народи в міжнародно-правових відносинах. Незважаючи на те, що внутрішнє право метрополій розглядало збройну боротьбу народів, що боролися проти колоніалізму, як кримінальний злочин, міжнародне право віднесло це питання не до внутрішньої компетенції держав, а до сфери міжнародно-правового регулювання. Таким чином, принцип рівноправності та самовизначення народів, закріплений у Статуті ООН, було поширено не тільки на народи, що знаходяться під іноземною окупацією, але й на колоніальні народи. Сам колоніалізм було визнано міжнародним злочином.

Міжнародно-правовий статус народів, що виборюють свою незалежність, обмежений саме питаннями визвольної боротьби і не дорівнює ще міжнародно-правовому статусу держав (так, за відсутності держави органи національно-визвольного руху не мають можливості укладати міжнародні договори про державні кордони). Але на учасників національно-визвольної боротьби поширюються принципи і норми міжнародного гуманітарного права, організація національно-визвольного руху може набути статусу спостерігача при ММУО, відкривати свої представництва на території іноземних держав, укладати певні міжнародні договори, брати участь у міжнародних конференціях та інше.

Після розпаду колоніальної системи проблема міжнародної правосуб’єктності народів (націй) набула дещо іншого значення. Постало наступне питання: чи зникає міжнародна правосуб’єктність народу (нації) після того, як утворено свою незалежну державу?

Уявляється, що з формально-юридичної точки зору точніше було б говорити про міжнародну правосуб’єктність не народів або націй, а про правосуб’єктність організацій національно-визвольних рухів. Саме вони безпосередньо вступають у міжнародно-правові відносини. Коли такі організації починають контролювати частину національної території, то вони трансформуються у протодержаву («те, що передує державі»). Після перемоги над колонізаторами проводяться загально національні вибори, формуються вищі органи влади, місцеве самоврядування, тобто утворюється нова незалежна держава. В той же час, всі ці три соціальні актори (ОНВР, протодержава і сама держава) здійснюють народний суверенітет, реалізуючи право народу на самовизначення. Тому їх персонативну правову форму можливо ідентифікувати у вигляді суверенної правової особи. Саме тому утворення суверенної держави не означає припинення дії права народу на самовизначення, а вказує лише на рівень реалізації такого права, яке продовжує діяти у нових формах. Зокрема, народ реалізує це право вже мирними засобами, шляхом участі у періодичних виборах, референдумах, участі у керуванні державою. Але в разу порушення цього права з боку своєї ж держави, народ завжди має можливість реалізувати права на самовизначення будь-яким засобом, у тому числі немирним, для відновлення конституції та покарання винних держслужбовців, які зазіхали на народний суверенітет.