2.Держава як традиційний суб’єкт міжнародного права

Згідно зі ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р., яка була прийнята в Монтевідео, держава як «особа» міжнародного права повинна мати: 1. постійне населення; 2. визначену територію; 3. уряд; 4. спроможність вступати у зносини з іншими державами.

Міжнародна правосуб’єктність держав базується на їх невід’ємній властивості – державному суверенітеті. Завдяки цьому держави мають право вступати у широке коло міжнародно-правових відносин. Наприклад, укладати міжнародні договори. Так, ст.6 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. говорить: «Кожна держава володіє правоздатністю укладати договори». Держави можуть брати участь у діяльності міжнародних організацій. Наприклад, ст. 4 Статуту Організації Об’єднаних Націй від 26 червня 1945 р. вказує, що членами ООН можуть бути всі миролюбні держави, які візьмуть на себе зобов’язання згідно із Статутом ООН, і які, на думку ООН, можуть і бажають ці зобов’язання виконувати. Держави можуть підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв’язки, виступати стороною у Міжнародному Суді ООН, у разі необхідності правомірно застосовувати силу у відповідності до Статуту ООН та ін.

Над державами у міжнародних відносинах не має верховної влади, але всі держави повинні сумлінно виконувати свої міжнародні зобов’язання. Усі держави юридично рівноправні та володіють суверенітетом. Статут ООН (ст. 2) закріпив принципи суверенної рівності держав, територіальної цілісності держав, невтручання у внутрішні справи інших держав, співробітництва держав та ін.

Відповідно, суверенітет має дві сторони – внутрішній та зовнішній, тобто верховенство держави внутрі країни та незалежність у міжнародних відносинах. Причому сфера внутрішньої компетенції держав постійно змінюється. Наприклад, права людини, екологія, цифрові комунікації все більше підпадають під дію МП та стають сферою спільної компетенції як національного, так і МП. В класичному МП суверенітет розглядався як абсолютна категорія, яка не підлягала обмеженню. Яскравим прикладом чого було право війни. У сучасному МП суверенітет визнається відносною категорією. Держави можуть добровільно обмежувати свій суверенітет для досягнення спільних цілей. Прикладом цього виступають інтеграційні процеси у рамках Європейського Союзу.

Держави традиційно поділяють на прості та складні. Прості або унітарні держави володіють єдиною системою вищих органів влади, їх територія поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які не володіють політичною самостійністю. Складні держави об’єдную у собі декілька субнаціональних територіальних одиниць, які користуються певною політичною самостійністю або автономністю. Зокрема, суб’єкти федерацій або автономії.

Держави також можуть мати спеціальний міжнародно-правовий статус. Наприклад, статус нейтральної держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта та ін.), статус ядерної держави (постійні члени Ради Безпеки ООН), бути такими, що мають вихід до моря та не мають такого виходу, займаються космічною діяльністю та не займаються нею та ін.

У міжнародних відносинах держава представлена через систему органів та посадових осіб, кожен з яких в межах своєї компетенції та повноважень здійснює зовнішньополітичну, зовнішньоекономічну, військову та інші види діяльності. У разі порушення міжнародно-правових зобов’язань, держава як єдиний суб’єкт міжнародного права, тобто як суверенна правова особа, несе міжнародно-правову відповідальність в цілому, незалежно від того, який її орган або посадова особа своєю поведінкою завдали шкоду міжнародному праву. Поряд з міжнародно-правовою відповідальністю держави до міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути притягнені конкретні посадові особи, винні у здійсненні міжнародних злочинів.