5. Перші драматичні твори та український народний вертеп

До найдавнішого виду народної творчості належить народна драма, яка розвивалася у тісному зв'язку з народним театром. Генетично цей жанр сягає драматичних дійств первісного суспільства, у яких слово поєднувалось з ритуальною пантомімою, співом. В Україні зафіксовані такі народні драми, як «Коза», «Лодка», «Цар Максиміліан», «Трон».

Сюжетну основу драми «Цар Максиміліан» складає конфлікт царя Максиміліана з сином Адольфом. Цар вимогав, щоб Адольф підкорився йому і відмовився від християнської віри, але син не бажав підкорятися грозному царю. Цар наказав стратити сина. Після сцен казні і похорон Адольфа продовження було різним. Залежало це від середовища, в якому даний варіант розігрувався.

Найвищим досягненням української народної драми по праву вважається вертеп.

Вертепом (себто печерою) звалася вистава, яка розігрувалась ляльками у великому деревяному коробі. На різдвяні свята з цим коробом ходили по хатам найбільш заможних господарів, показуючи лялькову гру, і за це глядачі дякували всякими гостинцями. Ляльки у вертепі ходили, балакали, бились між собою, граючи цілі сцени, які вкупі складалися в єдину велику та цікаву пєсу.

1591 р. – дата появи найдавнішої вертепної скриньки в Україні.

Складався вертеп з двох частин: верхньої та нижньої. Верхня частина означала Вефлієм, де були: народжений Спаситель в яслах, Свята Діва, Йосип та інші. Там відбувалися тільки деякі духовні події, повязані з подарунками тощо. Всі подальші сцени відбувалися у нижній частині, де посередині стояв трон Ірода, а збоку висів маленький дзвоник, у який дзвонив паламар тощо.

В долівці кожного поверху були повирізувані щілини, які розходилися у всі боки; краї щілин були повиклеювані хутром, щоб зробити їх непримітними глядачам. Кожна лялька була одягнена відповідно тому, кого вона грала. За ляльок говорили люди за лаштунками, підробляючи голоси. Крім них при виставі потрібні були хор, який завжди був за лаштунками і там співав молитви та духовні канти, а також музика зі скрипкою, під яку ляльки співали та танцювали.

Сама п’єса, що виставлялась у вертепі, не завжди була однакова і змінювалася відповідно до смаку хазяїна вертепу і глядачів. Але ж сам полан п’єси завжди був однаковим. Вона складачась з двох частин: духовної та мирської. Головний персонаж духовної вистави – Запорожець – втілення сили і мудрості українського народу. Інші ляльки – Дід, Баба, Москаль, Циган та інші.

Український вертеп має споріднені риси та звязки з руським «Петрушкою».

6. Кріпацький театр в Україні

Кріпацький театр у Росії, на Україні та в Білорусії, в якому акторами були селяни-кріпаки. Виник наприкінці 60-х рр. 18 ст. в маєтках багатих поміщиків. Припинив своє існування після скасування кріпацтва. На Україні драм. вистави показували кріпацькі трупи Д. Ширая (Чернігівщина), А. Ілінського (Волинь), Д. Трощинського (Полтавщина). На поч. 19 ст. деякі з них перетворювалися на комерц. підприємства, що гастролювали по містах і селах України. Окремі кріпаки-актори виступали в Харкові в трупах І. Штейна та Л. Млотковського. Репертуар К. т. був різноманітний. Поряд з виставами лялькового театру — вертепу, комічними операми та балетами ставилися п'єси Аблесимова, Фонвізіна, згодом Котляревського, Квітки-Основ'яненка та ін.; з зарубіжних драматургів — Мольєра. З К. т. пов'язана театральна діяльність Котляревського, Гоголя-батька, Квітки-Основ'яненка та ін. Дехто з поміщиків влаштовував театральні школи, в яких навчалися кріпаки. Така школа існувала в Корсуні в маєтку Лопухіної. У кріпацьких театрах почався творчий шлях багатьох акторів, зокрема М. Щепкіна, А. Кравченко та інших. У 18—19 ст. на Україні мали поширення муз. колективи з митців-кріпаків.

З кінця XVIII ст. на Україні з’явилась нова галузь театру – кріпацький театр. Козацька старшина одержала у XVIII ст. права «благородного російського дворянства» і, в першу чергу, володіти кріпаками-селянами. Вони почали наввипередки заводити в себе порядки поміщиків російських, переймаючи у них разом з мовою та побутом і різні моди, що йшли від петербурзького двора. Там тоді модною розвагою був домашній театр. Поміщики почали заводити цю розвагу в себе, намагалися здивувати один одного розкішними виставами «власних» кріпацьких труп. Уряд цариці Катерини ухвалював це, бо цариця була тієї думки, що «народ, который поёт и пляшет, зла не думает».

Щоб не залишитися позаду, почали у себе створювати кріпацькі театри і українські пани. Вистави були російськомовні, але іноді ставились і українські п’єси. Так, наприклад, у театрі катериненського магната Трощинського в с. Кибинцях на Полтавщині ставив свої п’єси українською мовою В. П. Гоголь, батько відомого письменника.

Постановки п’єс у кріпацькому театрі були, звичайно, різні, але часом їх обставлювали розкішно; в репертуар входили не тільки драматичні твори, а й навіть опери і балети.

Українські селяни, з яких складались трупи, не могли одразу вивчити добре російську мову і говорили як могли. Найчастіше українських кріпаків набирали оперні трупи; акторів вивозили часто в Москву та Петербург. Вони славилися своїми голосами.

Показний зовнішній бік сценічного життя не рятував цих акторів від гіркої долі поза сценою, і часто з вистави якого-небуть «амура» посилали на «конюшню» за погане виконання ролі.

Розквіт кріпацького театру припадає на кінець XVIII ст.і самий початок ХІХ ст. Разом із занепадом поміщицького господарства кріпацькі трупи почали зникати: окремі актори-кріпаки йшли служити до професійних мандрівних труп. І, таким чином, театр кріпацький або зникав,або поволі зливався з професійним.

Михайло Семенович Щепкін (1788-1863) в 14 років виступав в спектаклях кріпосного театру. В 1816 р. П. Барсов (брати Барсови) запросив М. Щепкіна до харківської трупи Штейна та Калиновського на комедійні ролі. На полтавській сцені він створив неперевершені образи.

Спільна праця актора М. Щепкіна та письменника І. Котляревського в Полтаві – «Енеїда», «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».