1.1. Найістотніші ознаки літературної мови

Українська мова існує у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові, та у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах, професійних і соціальних жаргонах, просторіччях тощо.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені у сучасному мовленні.

Мова і мовлення взаємопов’язані: мовлення неможливе без мови, а мова створена для того, щоб здійснювати процес мовлення. Мовлення – це спілкування людей між собою за допомогою мови, тобто процес реалізації мовної діяльності. Мова є спільною для всіх, хто нею послуговується, а мовлення завжди індивідуальне. Отже, щоб досягти успіху в спілкування, потрібно добре володіти мовленням. Успіхи людини, її взаємини з іншими людьми залежать значною мірою від уміння спілкуватися.

2. Мовні норми

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість – головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, що закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передавання звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти – видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

3. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Про значення української мови не скажеш краще за І.Огієнка:“Мова – душа кожної національності, її святощі, національний скарб… У мові наша стара й нова культура, ознака національного визначення… І поки живе мова, житиме й народ як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом… От чому мова має таку велику вагу в національному рухові. Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, або звести та знищити її дощенту.”

З цих слів І.Огієнка необхідним і логічним є висновок: мова – це основа націогенезу і державотворення, вона – Берегиня нації, але в розвитку мови бувають такі періоди, коли вона сама потребує захисту з боку народу і його держави.

Протягом тривалого часу під виглядом інтернаціоналізації в Україні відбувалася всеохоплююча русифікація суспільного життя. Політика формування “нової історичної спільноти людей” мала для України негативні наслідки: частиною населення поступово втрачалась національна самосвідомість, деформувався національний зміст насамперед мовної культури. Як результат – українська мова перестала виконувати безпосередньо призначену їй роль: передавання цінностей національної культури, спілкування, формування національної спільності тощо. У свідомості українців насаджувався стереотип безперспективності української мови, оскільки, мовляв, відбудеться злиття націй, складеться в якійсь перспективі “безнаціональне людство”. Проводилась політика штучного “перемішування” народів, у результаті якої мільйони українців опинилися за межами України, в Україну ж переселилися мільйони не українців. Ситуація вимагала невідкладного втручання з боку держави. Тому у 1989 р. було прийнято “Закон про мови в Українській РСР”, який визнав за українською мовою статус державної.

Треба вказати, що закон цей з’явився у досить несприятливих умовах.

Поворотним пунктом у мовній політиці мало стати прийняття Конституції України, яка статтею 10 та 11 закріпила статус державної за українською мовою і визначила:

«Стаття 10.Державною мовою України є українська мова.. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Стаття 11.Мовою роботи, діловодства, й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова».

Таким чином, за Конституцією, українська мова має обслуговувати всі сфери громадського життя країни.

Проте різне розуміння і застосування положень статті 10 Конституції України викликало практичну необхідність у їх роз’ясненні та офіційній інтерпретації.

16 грудня 1999 року Конституційний Суд прийняв рішення про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в освітніх закладах країни.

Конституційний Суд ухвалив, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за якою “державною мовою України є українська мова”, треба розуміти так: українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначається законом.

Сьогодні немає і не може бути громадянина України, якого б обходило мовне питання. Поет і народний депутат Б. Олійник переконаний: “Завдання мови – творити громадянина”².

Отже, державна мова – це «закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики».³ Іншими словами, за Конституцією, українська мова має обслуговувати всі сфери громадського життя країни.

Утвердження української мови як державної неможливе «безорганічної взаємодії принаймні двох засад:

1) створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».⁴

В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона є виразником інтелектуального і духовного життя. Писемне спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, в ділових відносинах між організаціями та установами, в органах управління згідно з Законом «Про мови…» має бути українською мовою. Така важлива роль мови у суспільному житті зобов’язує вивчати і добре знати її лексичний склад, фонетичну систему, морфологічні і синтаксичні особливості, стилістичні властивості, тобто володіти культурою мовлення. Проте часто недосконале володіння українською мовою спричиняє появу чималої кількості типових помилок, хибних висловів, слів-покручів (суржику) і знижує рівень культури мовлення у загальнонаціональному вимірі.