8.Напрями диференційно-психологічних досліджень за в. Штерном

Диференціальна психологія – галузь науки, що вивчає індивідуальні, типологічні та групові відмінності між людьми, а також природу, джерела і наслідки цих відмінностей. Це наука про закономірності психічного варіювання. ДП займається пошуком та виділенням найбільш суттєвих параметрів, характеристик, за якими різняться люди.

Нині об'єктом дослідження диференціальної психології постають окремі ознаки, наприклад тривожність, гострота сприйняття, професійна орієнтація, а іноді - індивідуальність загалом. За об'єктом і якістю дослідження В. Штерн виокремив чотири напрями у психології індивідуальних відмінностей, які продовжують розвиватися і збагачуватися (табл.).

Основні напрями досліджень у диференціальній психології

Об'єкт дослідження		Якість дослідження
1. Ознака	Одна у кількох індивідів	Варіаційне	"Горизонтальне" (порівняльно-вікове)
2. Ознака	Дві і більше у кількох індивідів	Кореляційне
3.Індивідуальність	Один індивід стосовно багатьох ознак	Психографічне (історичне)	"Вертикальне" (лонгітюдне)
4.Індивідуальність	Двоє і більше індивідів стосовно багатьох ознак	Порівняльне

Так, вивчаючи, наскільки варіативною буде наявна ознака, наскільки великий розмах її значень у вибірці, проводять варіаційне горизонтальне дослідження. Якщо потрібно з'ясувати"з якими ще якостями одночасно виявляється досліджувана ознака, - кореляційне (другого типу). При цьому ні в першому, ні в другому випадку не переймаються питаннями генезису і прогнозування цієї якості, обмежуючись одномоментним зрізом. У дослідженні індивідуальності як цілісного явища необхідно дотримуватися психографічного (історичного) підходу, відкривати причини й основні моменти розвитку якості, що є предметом дослідження. Історичний підхід використовують у тому разі, коли намагаються розкрити багаторівневість і багато-факторність індивідуальності, оскільки невідомо, у яких поєднаннях виявлятимуться особливості. Тому в дослідженнях другого і третього типів проводять не поперечні, а поздовжні (лонгітюдні) зрізи.

+ Напрями диф-псих досл: Що відрізняє людей один від одного (зміст); Як ці відмінності виявляються і формуються (психодинамічні прояви). --- формальний підхід (14 питання)

Основну проблему (предмет) диференціальної психології Штерн характеризував як триєдину:

1. Яка природа психологічного життя індивідів і груп, яка ступінь їх відмінностей?

2. Які фактори визначають ці відмінності чи впливають на них (спадковість, клімат, соціальний чи культурний рівень, утворення, адаптація)?

3. У чому виявляються відмінності? Чи можна їх зафіксувати у написанні слів, міміці?

 

9. Диференціальна психофізіологія як галузь диференціальної психології.

Поведінковий підхід у диф.психології пов'язаний з аналізом об'єктивно реєстрованих психофізіологічних форм індивідуальної поведінки - від біохімічних, вегетативних та електрофізіологічних до найскладніших моторних проявів. Він представлений у диференціальній психофізіології.

Диференціальна психофізіологія – дисципліна, яка вивчає роль усієї сукупності біологічних властивостей, а насамперед нервової системи, в детермінації стійких індивідуально-психологічних відмінностей між людьми; або розділ психофізіології, що вивчає біол. основи та передумови індивідуальних відмінностей психіки і поведінки людини. Об’єкт диф.психофізіол. – ознаки та індивідуальність в цілому.

Диференціальна психофізіологія вивчає психофізіологічні та біологічні основи виникнення стійких індивідуальних структур психіки. Вона покликана з'ясувати закономірності, взаємозв'язки і взаємовпливи біологічних і соціальних властивостей у конкретної людини. Диф.психофізіологія використовує методи об'єктивної реєстрації психофізіологічних проявів поведінки, щоб до індивідуально-психологічних відмінностей зарахувати лише ті, які мають стійкий поведінковий психофізіологічний прояв і не залежать (або залежать мінімально) від умов спостереження і ситуації.

Пізнання рівнів, структури біологічної організації людини, особливостей фізіологічних процесів, функцій і станів, закономірностей їх функціонування тощо - важлива ланка в розкритті механізмів розвитку індивідуально-психологічних властивостей людини. Отже, щоб пізнати індивідуально-психологічні особливості людини, необхідно виявити об'єктивні біологічні основи її індивідуальності.

Російський психолог В. Русалов у розвитку диференціальної психофізіології виокремлює чотири основні етапи: допавловський, павловський (з 1927), тепловсько-небилицинський (з 1956), сучасний (з 1972).

Розумінню причин і умов виникнення індивідуально-психологічних відмінностей сприяє вивчення їх нейрофізіологічних чинників, тобто основних властивостей нервової системи (темпераментальних властивостей), яке здійснюють нині в межах диференціальної психофізіології. Вона виникла завдяки науковим зусиллям психологів Бориса Теплова (1896-1965) і Володимира Небилицина (1930-1972) та їхніх співробітників, що розвивали концепцію Івана Павлова (1849-1936) про типи і властивості нервової системи.

Термін «диф. психофізіологія» уперше використав В. Небиліцин у 1963 р. для позначення мультидисциплінарної галузі психології, яка утворилася на перетині фізіології вищої нервової діяльності, нейрофізіології та диференціальної психології (психології індивідуальних відмінностей). Вона сфокусована на вивченні механізмів детермінації індивідуально-психологічних відмінностей, зокрема в темпераменті та здібностях, особливостях нейродинамічної організації індивідуальності. Представники цієї школи - Є. Клімов, Є. Голубєва, К. Гуревич та інші.

++ можна перед цим можна згадати про Гальтона і його дослідження здібностей, Павлова і його теорію. Павлов в кінці свого життя виділив три основні властивості НС.1) сила НС;2) баланс (врівноваженість); 3) рухливість нервових процесів.

Загалом, проблеми вивчення функціональної асиметрії, виділення типів нервових систем, вивчення гендерної психофізіології, розвитку індивідуума в онтогенезі – це проблеми диф.психофізіології.