15.4. М. О. Бакунін

Михайло Олександрович Бакунін (1814-1876 рр.) - ідейний виразник і натхненник анархістів кінця 60-х - початку 70-х років XIX ст. у Західній Європі та Росії.

Фанатичні у своїй глибокій пошані до Бакуніна його однодумці створили своєрідний культ цього ідеолога анархізму. "Великий бунтар". "Гігантська фігура одного з найвидатніших діячів не тіль­ки російської, а й міжнародної революції", "дивний образ своєрід­ного, непримиренного, непохитного і палкого борця за звільнення трудящого люду", "апостол всесвітньої розрухи" - усе це припи­сували Бакуніну численні автори з когорти його послідовників-анархістів. Один із них, А. Боровой, у своїй книзі "Міф про Бакуні­на" стверджував, що Бакунін створив "безмежно геніальну соціальну філософію".

Поряд з цим М. Бакунін ще за життя зазнав і нищівної крити­ки, і різного типу принижень. Справді, він був фанат-революціонер, який присвятив своє життя революційній боротьбі, щиро вірив v те, що він людина великого покликання, якій передбачена велика історична роль у боротьбі за визволення трудового на­роду.

Народився М. Бакунін у с. Премухіно Торжоцького повіту Тверської губернії в старовинній родовитій дворянській сім'ї. За­кінчивши артилерійське училище в Петербурзі (1833 p.), 18-річ- ний прапорщик Бакунін направляється на військову службу до Литви. Невдовзі, у 1835 p., він виходить у відставку і вирішує за­йматись наукою.

З 1836 до 1840 р. Бакунін живе в Москві, бере активну участь у гуртку М. Станкевича, знайомиться з В. Бєлінським і О. Герценом. У 1840 р. він виїздить за кордон. Тут, у Західній Європі, він споді­вався поглибити свій філософський світогляд. З 1840 до 1843 р. Ба­кунін на кошти друзів Герцена і Огарьова проживає в Німеччині, спочатку в Берліні, де вчиться в університеті, а згодом у Дрездені. У Німеччині він зближується з лівогегельяіщем Арнольдом Руге і поетом-демократом Георгом Гервегом, з яким пізніше переїздить до Швейцарії.

У Швейцарії Бакунін знайомиться з Вільямом Вейтдінгом, який справив на нього великий вплив ідеями заперечення держави, різ­них форм парламентської боротьби і пропагандою жорстокої со­ціальної революції, здатної змінити світ.

Занепокоєний антидержавною діяльністю Бакуніна царський уряд вимагає від нього термінового повернення до Росії. Бакунін відмовляється, після чого з'являється рішення Сенату (1843 р.) про позбавлення його дворянських привілеїв і заслання до Сибіру на каторжні роботи в разі повернення до Росії.

Відчуваючи переслідування швейцарської і російської поліції, Бакунін у 1844 р. переїздить із Швейцарії до Бельгії, а згодом до Парижа. У Парижі в березні 1844 р. він знайомиться з R. Марксом і П. Ж.

Прудоном, які справили визначальний вплив на форму­вання його соціально-політичних поглядів.

У другій половині 40-х років ХЇХ ст. Бакунін занурюється у стихію політичної боротьби. Виступаючи як революціонер, він усі сили віддає боротьбі за звільнення слов'янських народів, знищен­ня Австрійської імперії, царського режиму Росії і створення на їх руїнах федерації слов'янських народів.

За безпосередню участь у революційних подіях у Празі (травень-червень 1848 p.), а потім у Дрездені Бакунін був двічі засуд­жений до страти саксонським та австрійським урядом і врешті-решт (травень 1857 р.) виданий Росії. Шість років (1851-1857 pp.) він утримувався спочатку в Петропавдівській фортеці, потім у Шліссельбурзькій, а в 1856 р. відправлений на поселення до Сибі­ру.

Не дочекавшись від Олександра її повної амністії, Бакунін, у червні 1861 р. тікає через Японію й Америку до Англії, у Лондон, де перебували в той час О. Герцен і М. Огарьов.

Зазнайство і завищена самооцінка спонукали Бакуніна до спро­би захопити в свої руки керівництво гериенівським "Колоколом", що призвело до розриву з Герценом.

В останні роки життя Бакунін брав активну участь у роботі ї Ін­тернаціоналу, намагаючись з анархістських позицій створити на його основі змовницьку організацію, здатну встановити в Європі бездержавний лад. За розкольницьку діяльність і відхід від Стату­ту і Програми І Інтернаціоналу рішенням Гаазького конгресу 1872 р. Бакунін і його прибічники були виключені з цієї організа­ції.

Зазнавши поразки, Бакунін робить спробу створити власний анархістський Інтернаціонал і намагається реалізувати свою анар­хістську програму під час революції в 1873 р. в Іспанії, а також в Італії (у серпні 1874 р. в Болоньї). Ці революційні рухи так само зазнали поразки через велике поширення в них країнах анархіст­ських ідей.

Крахом завершилась і спроба створити молодіжну революцій­ну організацію в Росії, зроблену його емісаром С. Нечаєвим.

Усе це зумовило відхід Бакуніна від політичної діяльності, але, залишаючись вірним собі, він намагався виправдати крах анархіз­му тим, що його революційна енергія не могла побороти інерт­ність мас, які не мають "революційної думки, надії і пристрасті".

Останні роки життя Бакуніна пройшли переважно у Швей­царії. Помер він 1 липня 1876 р. у Берні, де й похований.

Найбільш сконцентровано його політичні погляди викладені у працях: "Федералізм, соціалізм і антитеологізм" (1868), "Катехізис революціонера" (1868 р.), "Кнуто-германська імперія і соціальна революція" (1871 p.), "Державність і анархія" (1873 p.).

У жовтні 1842 р. у журналі "Німецькі щорічники" з'явилась стаття Бакуніна "Реакція в Німеччині. Уривок складений францу­зом" за підписом Жуль Елізар. У цій статті Бакунін виступив про­ти реакціонерів у Німеччині й запропонував революції не лише в Західній Європі, а й у Росії. У реалізації гасла французької рево­люції "свобода, рівність, братство" Бакунін вбачав можливість пов­ного знищення існуючого політичного соціального ладу. Він про­голошував такий девіз своєї подальшої діяльності: "Пристрасть до руйнування є водночас творчою пристрастю".

Виявляючи волюнтаризм, Бакунін відкидав наукову теорію ре­волюції. "Революція, - писав він, - дія, боротьба, а розміркову­вання про її кінцеву мету - ніщо, потрібно руйнувати все існуюче рішуче, швидше і більше". Для людей, які почали практичну справу революції,, "ми вважаємо всякі розмірковування про гу­манне майбутнє злочинним, тому що вони заважають чистій руй­нації, затримують процес початку революції і віддаляють її кінець. Під час справи практичної - це розтління розуму..."

Бакунін розумів історію як неминучу ходу людства до свободи. Індивідуальну і колективну свободу він проголошував єдиною перспективою спасіння людства. "Існує тільки один єдиний дог­мат, - зауважував він, - один єдиний закон, одна єдина мораль­на основа для людей - свобода".

Бакунін вважав, що закони суспільного розвитку недоступні для пізнання, і тому ігнорував науку про суспільство. "Горе було б людству, - заявляв Бакунін, - якби коли-небудь думка зробилась джерелом і єдиним керівником життя, якби науки і вчення очоли­ли суспільне управління. Життя вичерпалося б, а людське суспіль­ство перетворилося б на безсловесне і рабське стадо. Управління життя наукою не могло б мати іншого наслідку, як одурманення людства".

Бакуніна лякала наука, тому що вона авторитарна, придушує своїм авторитетом свободу людини, а людина, обтяжена наукови­ми знаннями, перестає бути бунтарем, і врешті-решт "вирод­жується". Наука, на його думку, характеризується "життєвим без­силлям" і нездатна управляти життям. ЇЇ місія освітлювати життя, а не управляти ним.

О.        Герцен у своїх "Листах до старого товариша" писав: "Іконо­борці наші не зупиняються на звичайному запереченні держави і руйнації церкви, їх старання йдуть до гоніння науки. Тут розум полишає їх остаточно..." Пояснюючи Бакуніну безглуздість його походу проти науки, О. Герцен вказував, що "без науки наукової не було б і науки прикладної... Дикі заклики до того, щоб закрити книги, залишити науку і йти на якийсь несвідомий бій розрухи, належить до надзвичайно шаленої демагогії і дуже шкідливої".

"Для нас, - завершував Герцен, - існує один голос і одна влада - влада розуму і розуміння". Перепоною на шляху до свободи Бакунін вважав державу. Держава історично виникає "в уcix країнах від союзу насильства, спустошення і грабежу".

Ще раніше, ніж держава, стверджував Бакунін, виникала релігія. Віру в Бога він пояснював як. наслідок неосвіченості (тем­ноти) людей v поясненні сил природи. Ця віра призвела до пану­вання церкви, яка відіграла велику роль у виникненні держави. Поєднання Бога і держави поширюється у Бакуніна на всю історію держави - "молодшої сестри церкви".

Не вдаючись у класову сутність держави, Бакунін будь-яку дер­жавну владу вважав просто придушенням, насиллям незалежно від того, диктатурою якого класу ця влада є і для придушення яко­го класу існує.

"Держава - це насилля, пригнічення, експлуатація, несправед­ливість, які зведені в систему і стали основними умовами безпосе­реднього існування суспільства". "Держава, - проголошував Бакунін, - власне й означає насильство, панування через насиль­ство".

У праці "Кнуто-німецька імперія і соціальна революція" (одній з останніх) він стверджував, що "всяка влада, організована, вста­новлена, впливаючи на народ, неминуче вилучає свободу народу. Хто каже, держава або влада, той каже - панування".

Бакунін визнавав відносні переваги окремих форм держави, на­приклад, деякі переваги республіки порівняно з монархією. Од­нак на тлі сутності держави як насилля ці переваги, на його думку, не мають значення. "Держава, якою б народною її не робили за формою, завжди залишається інститутом панування й експлуата­ції, а отже, для народних мас вічним джерелом рабства і злиден­ності".

Таким чином, ані класова сутність держави, ані її форма, на думку Бакуніна, значення не має. Будь-яка держава - це зло, тому "революційна політика пролетаріату повинна мати єдиною і без­посередньою метою зруйнування держави". Для забезпечення економічної свободи робітників, - стверджував він, - "необхідно зруйнувати всі сучасні інститути суспільства: державу, церкву, юридичний форум, банк, університет, адміністрацію, армію і поліцію, які насправді є не що інше, як фортеці, споруджені при­вілейованими проти пролетаріату".

Торжество свободи, на думку Бакуніна, буде досягнуто револю­ційним шляхом, але сутність революції він тлумачив в ідеалістич­но-волюнтаристському розумінні й уявляв революцію як стихійні інстинкти народних мас. Вирішальне значення в історії народів має, на його думку, інтенсивність бунтівного інстинкту або "порив до свободи", яким цей народ наділений. "Інстинкт бунту - найсильніший чинник в усіх визвольних рухах". Він залежить від при­родженого темпераменту різних народів. Тому умови для перемо­ги революції в тій чи іншій країні залежать не від об'єктивних умов, матеріальних суперечностей, а від того, якою мірою народ заражений "духом бунту", чи здатний він розгнуздати свій темпе­рамент і революційні пристрасті, щоб одним ударом скинути па­нування гнобителів. "Бунт проти держави порівняно легкий, - за­уважував Бакунін, - оскільки в самій природі держави є щось закликаюче до бунту".

Закликаючи до стимулювання стихійних пристрастей народу, Бакунін водночас заперечував свідоме керівництво революцією з боку якоїсь партії, оскільки це буде втручанням "авторитарної системи" і "претензією на офіційне управління народом".

Рушійні сили революції, на думку Бакуніна, залежать від особ­ливостей країни. Так, в Італії - це "жебрацький пролетаріат", а в Росії основна роль у революції належатиме селянству, а також де­класованим і навіть кримінальним елементам. "Селянська рево­люція в Росії, - зауважував він, - тa вдасть уряду смертельного удару..., така революція неминуча; ніщо не в силі її відвернути, рано чи пізно вона запалає, і чим пізніше, тим буде вона жахливі­шою і руйнівнішою".

Михайло Бакунін приписував державі роль сили, що концент­рує все зло експлуататорського суспільства. Він повторив помилку Штірнера, що держава подібно "Левіафану" Гоббса є всемогутнім чудовиськом, існує сама собою, незалежно від суспільного ладу та економічних відносин, від інтересів панівного класу.

"Держава, - зазначав Бакунін, - відповідно до своєї сутності ставить найвище у світі інтерес власного самозбереження, власної сили всередині й поширення зовні, держава заперечує як приват­ні інтереси і людські права своїх підданих, так і права чужоземців, тим самим вона порушує всесвітню солідарність між народами і людьми, ставить їх поза справедливістю, поза людяністю".

Загалом критика Бакуніним недоліків буржуазного ладу є од­нією із сильних сторін його програми. Так, розкриваючи ілюзор­ність буржуазної демократії, Бакунін стверджував: "Я не поділяю ані найменшою мірою марновірного поклоніння перед всезагальним виборчим правом. Поки виборче право здійснюватиметься у суспільстві, де народ, робітнича маса економічно підкорена мен­шості, що володіє власністю і капіталом (яким би незалежним або вільним не був, або скоріше не здавався б народ у політичному плані), вибори ніколи не можуть бути іншими, як примарними, антидемократичними і абсолютно протилежними потребам, інс­тинктам і справжній волі населення".

Буржуазна представницька демократія, за його словами, це "найновіша державна форма, заснована на удаваному пануванні удаваної народної волі, що нібито виражається удаваними пред­ставниками народу на удавано народних зборах" .

У релігії Бакунін вбачав заперечення людської свободи. Він виз­начав її як "колективне історичне безумство, згубна соціальна роль якої полягає в тому, що вона подібна до міражу, який відводить масу в бік у пошуках божественних скарбів, тоді як значно хитрі­ший правлячий клас задовольняється розподілом земних благ, награбованих у народу". Та оскільки, на його думку, немає і не може бути держави без релігії, то звідси йде вимога радикальної відміни будь-якої офіційної релігії і церкви.

Соціальна революція в теорії бакунізму є як антидержавною, мета і засіб якої - знищити будь-яку державу, в тому числі й про­летарську. Аргумент анархізму проти пролетарської держави ста­новить заперечення державної форми соціалістичної власності. Соціалістичною Бакунін визнавав колективну власність, зауважу­ючи, що держава, яка володіє всіма засобами виробництва, "після завершення певного періоду... стане єдиним капіталістом".

Власність соціалістичної держави на засоби виробництва Ба­кунін розглядав як основу економічних підвалин панування "чер­воної бюрократії".

"Авторитарний комунізм, - пише філософ в "Анархії за Прудоном", - монополізує таким способом власність не на користь буржуазії, а на користь фікції, на користь абстракції - держави, істоти уявної, але для народу ця фікція втілиться в дуже конкрет­них представників, державних людей, чиновників, які свавільно розпоряджатимуться суспільним капіталом".

Бунін вважав, що збереження держави після революції рівно­цінне поверненню до буржуазного політичного режиму і законо­мірно призводить до збереження експлуатації меншістю біль­шості. Оскільки народні маси будуть змушені здійснювати владу "через уповноважених, - заявляв він, - народний характер цієї влади буде ні чим іншим, як фікцією. Це означатиме неминуче повернення до брехні й рабства..."

Однією з основних ідей анархізму є ідея про розбещувальний вплив влади. "Немає нічого загрозливішого для моралі люди­ни, - зауважував Бакунін, - як звичка віддавати повеління. Най­краща, безкорислива, великодушна, чиста людина неминуче зіп­сується за цих умов". На цій ідеї ґрунтується, згідно з Бакуніним, уся анархістська теорія. "Питання це, - наголошував він, - поді­ляється на два запитання. Перше. Чи може людина зберегти ціл­ком особисту мораль у середовищі й в умовах аморальних? Друге. Влада і привілеї, що не розмежовані з нею, чи не становлять ос­новну сутність і постійно діючу причину суспільної амораль­ності?" Відповіді, мабуть, напрошуються однозначні: відповідно "ні" і "так".

Полемізуючи з марксистами і не вдаючись у сутність соціаліс­тичної держави, Бакунін запитує: "Невже весь пролетаріат стояти­ме на чолі управління?.. Весь народ керуватиме, а підлеглих не буде. Тоді не буде уряду, не буде держави, а якщо буде держава, то будуть і підлеглі й будуть раби". Він дійшов категоричного вис­новку про несумісність держави і соціалізму, про необхідність знищення держави у процесі соціалістичної революції. Бакунін скептично ставився до ідеї марксистів про диктатуру пролетаріату і її перехідний тимчасовий характер. "Марксисти... втішаються думкою, що ця диктатура буде тимчасова, коротка", - зазначав він у "Державності й анархії", - але "ніяка диктатура не може мати іншої мети, ніж увіковічення себе". Крім того, "диктатура здатна породити в народі лише рабство".

Він заперечував не управління як таке, а управління централі­зоване, зосереджене в одних руках, управління "згори вниз".

Замість держави після соціальної революції Бакунін передба­чав створити новий лад, заснований на "ідеї свободи". Це мала бути (яку Прудона) федерація вільних общин, груп, асоціацій, що самоуправляються "знизу до верху". Він вказував на необхідність тісного взаємозв'язку свободи з реальними можливостями задо­вольняти матеріальні та духовні потреби, а також на тісний взаємозв'язок свободи індивідуальної і колективної. "Колективна свобода і добробут реальні лише тоді, коли є сумою індивідуаль­них свобод і процвітань".

Бакунін прагнув до організації суспільства і колективної влас­ності "знизу доверху" через вільне об'єднання людей, які у взає­минах керуватимуться нормами моралі. Тільки так, на його дум­ку, можна забезпечити свободу кожному. Свобода потрібна для повного розвитку індивідом усіх своїх здібностей і повного ко­ристування ними. Цьому повинні сприяти виховання, наукова ос­віта та матеріальний добробут.

Малюючи таку ілюзію майбутнього ладу, Бакунін заперечував усі чинні юридичні закони як зовні нав'язані деспотичні настано­ви. У праці "Кнуто-німецька імперія" теоретик анархізму прого­лошував: "...Ми відкидаємо все привілейоване, ліцензійне, офіцій­не і легальне, навіть те, що випливає із всезагального виборчого права, законодавство, владу і вплив, оскільки ми переконані, що вони завжди неминуче обертаються лише на догоду панівній та експлуатуючій меншості на збиток величезної поневоленої біль­шості. Ось в якому сенсі ми справді анархісти".

Свобода людини, на думку Бакуніна, повинна вимірюватись не тією свободою, що відміряна і пожалувана державою та її закона­ми, а тією свободою, що відображає "людяність" і "людське пра­во" у свідомості всіх вільних людей, що ставляться один до одного як брати і як рівні. Апелюючи до природного "людського права", він стверджував, що саме воно "стане знаряддям нашої емансипа­ції".

Наслідуючи багатьох попередників-соціалістів, Бакунін в осно­ву правових відносин ідеального суспільства покладав працю. "Праця - основа гідності людини і її права. Тому що лише віль­ною, розумною працею людина створює цивілізований світ, сама як творець відвойовуючи у зовнішнього світу і у власної тваринної природи своє людське єство і своє право".

Бакунін виявляв повне нерозуміння умов і характеру класової боротьби в сучасному йому суспільстві. Він обґрунтовував благо­душну утопію класового миру між буржуазією і робітничим кла­сом після знищення буржуазної держави. Наївно Бакунін споді­вався, що як тільки горезвісна "соціальна революція" проголосить відміну державності "із сьогодні на завтра", заможні класи невідо­мо яким чином "обеззброєні та позбавлені всіх засобів діяти прак­тично стануть нешкідливими і значно менш сильними..., ніж найтемніший робітник". Тоді, на його думку, вони по-братньому працюватимуть разом з трудящими, якщо тільки не захочуть "скромно існувати" за рахунок суспільної благодійності, в якій, за його проектом, для них не повинно відмовити нове суспільство.

Фанат-революціонер Бакунін, що виношував благородні суб'єктивні наміри і справді присвятив своє життя боротьбі за звільнення трудового народу, помилявся теоретично і практично й тому, як і всі анархісти, в ідейній боротьбі з марксистами зазнав поразки.

Однак привабливі революційні гасла анархістів надихали в різ­ні часи й надихають нині романтично налаштованих борців за "соціальну справедливість". Ідеї Прудона і Бакуніна істотно впли­нули на князя Петра Олександровича Кропоткіна, який відкрив нову сторінку в революційній боротьбі анархістів в Росії і став фак­тично останнім із плеяди всесвітньо відомих пропагандистів-теоретиків анархістських ідей.

Констатуючи теоретичні і тактичні помилки анархістів, слід за­значити також їх великий внесок у справу боротьби проти експлу­ататорського ладу.

Яскравим прикладом міжнародної солідарності революціонерів-анархістів була Паризька комуна 1871 р. Пам'ятником кому­нарам, які "штурмували небо", стала пісня, написана учасником тих подій, поетом-анархістом Еженом Потьє - "Інтернаціонал", який згодом став визнаним гімном міжнародного революційного руху.