13.6. Іван Франко

Великий син українського народу, видатний письменник-рево­люціонер Іван Якович Франко (1856-1916 pp.) був продовжува­чем ідей Шевченка. Він походив з українського трудового народу. Народився у сім'ї коваля в селі Нагуєвичі (нині Франка) Дрого­бицького повіту. Галичина, де жив і творив письменник, упродовж багатьох віків зазнавала іноземного гноблення.

Намагаючись асимілювати український народ, австрійський уряд (з 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі) здійснював на західноукраїнських землях політику германізації українських тру­дящих. Водночас польські поміщики провадили політику насиль­ницької полонізації українців у Галичині. На Закарпатті українсь­ка шляхта намагалася мадяризувати українське населення, а румунські бояри не відставали від них на Буковині.

Народ Галичини, жорстоко гноблений "власними" експлуата­торськими класами, зазнавав ще подвійного (соціального і націо­нального) гноблення від австро-німецьких колонізаторів та польсь­кої шляхти.

Трудящі Західної України неодноразово підіймались на бо­ротьбу проти гнобителів за свої права. Під впливом революційних подій, що розгорнулися в 1848 p., австрійський уряд змушений був скасувати кріпосне право. Австрійський імператор 17 квітня 1848 р. підписав указ про скасування панщини в Галичині.

У 1867 р. в Австро-Угорщині було проголошено Конституцію. Західноукраїнські землі, як й інші колонії Австрії, дістали право на самоврядування. Але право національної автономії в умовах ка­піталістичного ладу, звичайно, не могло забезпечити вільного роз­витку українського та інших народів. Це була лише спроба шля­хом обману ослабити боротьбу народів за соціальне і національне визволення. Насправді ж австрійська влада провадила "автоно­мію" на свій лад.

Польська шляхта, якій надавалися привілеї щодо експлуатації українського населення, обіймаючи високі державні пости в захід­ноукраїнських землях, вірно прислужувала правлячій австро-німецькій верхівці, допомагаючи гнобити та експлуатувати місцеве трудове населення. Свідомо гальмуючи економічний розвиток Га­личини, австрійська монархія душила й руйнувала зачатки про­мислу та фабрик, тим самим перетворюючи її на аграрний при­даток до власних промислових центрів.

Жорстоко експлуатований робітничий клас Галичини становив незначну частину населення і був слабо організований. Селянство Галичини, незважаючи на більш інтенсивний, порівняно з про­мисловістю, розвиток капіталізму в сільському господарстві, дово­дилось до зубожіння важкими непідсильними податками і спла­тою лихварських відсотків за позичені в банку гроші. Селяни перетворювалися на наймитів і змушені були працювати на польських й українських поміщиків та куркулів. Розорене капі­талізмом селянство, шукаючи кращої долі, почало емігрувати до Америки і Росії. Тільки в 1905-1910 pp. з Галичини емігрувала 1/6-1/7 частка загальної чисельності населення, що становить близько 0,5 млн осіб.

Розвиток капіталізму супроводжувався появою і ростом робіт­ничого класу, його революційної свідомості. Зміни в соціально-економічних умовах розвитку Росії, України і Галичини зумовили зміни в соціальній основі революційного демократизму кінця ХІХ - початку XX ст., розширили коло теоретичних і політичних питань, що постали перед революційною демократією. Саме за таких обставин Франко розпочинав революційну діяльність.

Розгортання визвольного руху в Галичині та австро-угорській державі загалом, визвольні ідеї, які., незважаючи на всілякі нега­разди, все ж таки проникали з Росії, марксистська література і палке слово Шевченка ("Кобзар" якого Франко вивчив ще в школі), твори Герцена, Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, з яким Франко ознайомився, навчаючись на філософському факуль­теті Львівського університету, - ось той грунт, на якому сформу­вався революційний світогляд полум'яного борця за інтереси тру­дящих.

Уже в студентські роки Франко розпочав широку революційну діяльність. За видання прогресивного студентського журналу "Друг" він був заарештований і провів у тюрмі 8 місяців. Однак, повернувшись з тюрми, він продовжував літературно-політичну діяльність, внаслідок чого ще двічі заарештовувався і відбував у тюрмі по 3 місяці кожного разу.

Вивчаючи твори Маркса і Енгельса, Франко перевів українсь­кою мовою XXIV розділ "Капіталу" і окремі розділи "Анти-Дюрінга". Він написав спеціальну брошуру з популярним викладом "Капіталу" Маркса і "Маніфесту Комуністичної партії". Франко виступив у пізніший період, ніж Шевченко і російські революцій­ні демократи. Він мав змогу ознайомитися з творами Маркса, Ен­гельса і Леніна, багато питань суспільного життя він розглядав з позицій марксизму, але марксистом до кінця він не став.

Одна із заслуг Франка полягає в тому, що в умовах зростання суперечностей капіталізму в Галичині наприкінці 70-х років XIX ст. він зумів дати рішучу відсіч ідеям буржуазного лібералізму, розробив революційну програму боротьби проти капіталізму, поступово наближаючись до усвідомлення справжнього шляху боротьби за соціалізм. Уже в перших значних публікаціях, таких як "Катехізис економічного соціалізму", "Мислі об еволюції в іс­торії людськості", "Про працю", "Таємне царство", Франко висту­пає послідовним філософом-матеріалістом з великою вірою в не­минучу загибель капіталізму.

Франко наблизився до правильного розуміння походження дер­жави і права. Так, v праці "Мислі про еволюцію в історії людсь­кості" він зауважував, що був час, коли не було ні держави, ні пра­ва, ні політичної влади. Всі люди були рівні. Нерівність економічна і політична була невідома людині. Проте в результаті змін в ор­ганізації праці та виникнення приватної власності з'являється й економічна нерівність людей, зокрема бідні та багаті, і як наслідок виникають держава і право.

Франко рішуче заперечує теологічну теорію походження дер­жави і права, науково доводить безпідставність тверджень реак­ційних буржуазних соціологів і юристів про те, що політична вла­да існувала вічно.

Письменник показав історичний процес виникнення держави і права як результат внутрішнього розвитку суспільства. Він вважав, що в суспільстві можуть виникати обставини, які по-різному впливають на розвиток суспільних сил і цим можуть прискорити або загальмувати розвиток суспільних процесів, пов'язаних з по­явою держави і права. Наприклад, до прискорюючих чинників він зараховував війни (завоювання, насильства). Однак Франко ніколи не вважав війну єдиною причиною виникнення держави і права. Він тісно пов'язував їх виникнення з економічним розвитком сус­пільства. Франко розумів класовий характер держави і права й тому характеризував сучасні йому державу та право як антина­родні.

Так, російську монархію він називав "темним царством". Він зауважував, що в абсолютистській державі воля царя - закон і тому немає жодної можливості критикувати цей закон та держав­ний устрій, який заснований і тримається на насильстві.

Франко наголошував, що не змінює суті справи і Австро-Угорська конституція, так як вона жодними правами не наділяє трудовий народ. Франко називає її "свинською конституцією", а Австро-Угорську монархію - "тюрмою народів", що в інтересах панівної верхівки навмисне підігріває в державі національні су­перечності.

Державу Франко називав великою машиною гноблення, яка як паразит живе соком і кров'ю народу. "Щоб підтримувати своє іс­нування, вона повинна здирати останнє з робітничого люду".

Характеризуючи буржуазну державу, Франко наголошував, що політична влада в ній належить буржуазії, і як експлуататорська держава, вона неминуче повинна загинути. Державна машина, за­уважував він, "так і влаштована, що раніше чи пізніше повинна сама розпастись. Тому, що основні її пружини - несправед­ливість, деморалізація, обман і свавілля - це не закони природи вічні і незмінні - це тільки тимчасові недуги людства, після яких повинне настати і одужання".

Як і російські - революційні демократи, Франко викрив фор­мальний характер буржуазної демократії. "В теорії свобода, братс­тво, рівність, - пише він, - а па ділі - святе право власності. Бід­на людина утримує своєю працею попів, державу, військо, але ніяких прав в справах державних вона не має. У всіх державних установах сидять пани і вони вирішують, як бідняк жити повинен і як він повинен вмерти (якщо стане для них необхідною війна)". Проголошену буржуазією формальну рівність Франко вважав зну­щанням над трудовою людиною. "Ця рівність виглядає так: голод­ну людину переконують в тому, що вона має право бути ситою, але хліба для неї не дають".

Різко критикував Франко і буржуазний суд. Робітник або селя­нин не може знайти правди в суді, позаяк суд завжди обстоює ін­тереси багатіїв.

Основою суспільної несправедливості Франко вважав приватну власність. Ні про яку рівність, у тому числі й політичну, наголо­шував він, не може бути й мови, якщо в суспільстві існують еконо­мічна нерівність, національна ворожнеча і національне пригнічен­ня. На розумінні антинародного характеру феодальної і буржуазної держави та права Франко й розвивав революційну діяльність.

Він був глибоко переконаний, що експлуататорський лад може бути ліквідований тільки внаслідок народної революції.

Погляди Франка на революцію розвивалися під впливом марк­сизму, тому не дивно, що вони доволі близькі до деяких марксист­ських політичних висновків.

Так, у праці "Чого хоче Галицька робітницька громада?", засу­дивши прибічників концепції загального виборчого права як па­нацеї від усіх лих, Франко посилається на Маркса і Енгельса як ве­ликих мислителів, що вказали науковий революційний шлях знищення найманого рабства.

З революційно-демократичних позицій Франко поставив пи­тання про можливість "мирного" і "кривавого" революційного переходу від капіталізму до соціалізму. Він наблизився до ро­зуміння того, що "мирний" чи "кривавий" характер революції за­лежить від сили опору експлуататорів. Письменник віддавав пере­вагу "мирному" шляху революції, але й не заперечував насильства в разі потреби. Соціалізм, на його думку, повинен настати "доб­рим чи злим способом".

Однак до кінця правильно і науково вирішити питання про співвідношення "мирних" і "кривавих" форм революційної бо­ротьби йому так і не вдалося. У цьому питанні він віддав глибоку данину просвітницьким настроям і тенденціям. Так, на його дум­ку, освіта може зменшити гостроту класових битв. Крім того, Франко переоцінював деякою мірою й значення реформістських моментів у революційній діяльності.

Під реформами, які б підготували "спокійний перехід до ново­го ладу", Франко розумів боротьбу за державний кредит для робітників і організацію "робітничих спілок", що поступово ста­вали б "підприємцями" державних робіт замість акціонерних то­вариств: боротьбу за повільну експропріацію великої капіталіс­тичної власності: фабрик, заводів, будівель і передання їх у власність держави, яка б за низькими цінами продавала їх робіт­никам. Звичайно, ці ідеї Франка мали утопічний характер, так як в Австрії не було на той час об'єктивних передумов для "мирного" шляху революції.

Проте просвітницькі тенденції Франка в питанні про револю­цію не становлять визначальні риси його революційного демокра­тизму, позаяк він завжди зазначав, що тільки організованою, мо­гутньою силою робітники зможуть утворити новий лад і в цьому плані не робив жодних поступок просвітництву.

Особливу роль у революційній боротьбі, як випливає з робіт "Каменярі", "Борислав сміється" та інших, Франко відводив робіт­ничому класу. "В момент, коли робітники взнають, шо сила у їх­ній великій кількості, і протягнуть руку до захоплення в свої руки політичної влади - тоді і настане остання година капіталістично­го ладу". Вже па той час було зрозуміло, що робітничий клас полі­тично грамотніший, свідоміший і швидко розвивається. Франко вже не вважав, що селяни такою самою мірою, як і робітники, го­тові до революційної боротьби.

Однак постає питання, кого саме письменник зараховував до класу робітників?

"Робітником, - зазначав Франко, - можна назвати тільки того, хто не маючи власності, ні землі, ні капіталу, вимушений найматися до капіталістів, а саме продавати їм свій труд за ціну, яку буде вигідно капіталісту призначити". Проте й бідний селя­нин, і дрібний ремісник - це так само, на його думку, робітники, пролетаріат.

Таким чином, робітники - це взагалі незаможні, й ідея рево­люційної боротьби робітничого класу для Франка - це ідея рево­люції пригноблених трудящих взагалі. Розвинений промисловий пролетаріат, таким чином, він ще не вирізняв до кінця із загальної маси трудящих. Франко заперечував помилкові твердження ав­стрійських соціал-демократів про те, що селянство ніякої ролі в соціалістичній революції не відіграє і що окремим країнам пот­рібно чекати доти, доки селянство не пролетаризується. Проте сам він припускався іншої помилки, стверджуючи, що в окремих країнах селянство самостійно може вести революційну боротьбу незалежно від відсутності там пролетаріату.

Звичайно, питання про співвідношення робітничого класу і се­лянства в революційній боротьбі дуже складне і ґрунтовніше було вирішене тільки в марксистсько-ленінській теорії соціалістичної революції.

Суперечності у світогляді Франка, що виявились у розумінні класової боротьби пролетаріату з буржуазією, переносились і конкретизувались також у національному питанні.

У 1899 р. Франко вийшов з радикальної партії і вступив у націонал-демократичну, головну роль в якій відігравав М. Грушевський. Його буржуазні ілюзії особливо виявились у працях "Перший з'їзд Галицьких соціал-демократів" (1892 p.), "З кінцем року" (1896 p.), "З новим роком" (1897 p.). Найпоказовішою щодо цього є стаття Франка "Голос небіжчика" (1900 p.), де він мотивує свій вихід з радикальної партії. Він зауважував, що для боротьби за ав­тономію в Галичині потрібно створити велику політичну силу, а саме таку партію, "де збігаються і зводяться до спільного знамен­ника різні інтереси", тобто інтереси різних груп і класів. Такою си­лою Франко вважав у той час організацію всенародної партії, куди б входили не тільки селяни, ремісники, а й купці та інші буржуаз­ні групи.

Ці висновки Франка мали буржуазно-націоналістичний зміст і набирали реакційного характеру. їх гостро засудили окремі де­мократичні діячі України, особливо Леся Українка у статті "Не так вороги, як добрії люди".

Однак слід наголосити, що Франко лише тимчасово коливався між революційним демократизмом і буржуазним лібералізмом та націоналізмом і ніколи не переходив повністю на позиції ос­таннього. Вважаючи можливим в Австрії здійснити перехід до со­ціалізму шляхом економічних перетворень, компромісів і посту­пок, він не абсолютизував цієї можливості. І як тільки загострення класової боротьби ще раз засвідчило, що не можна очікувати нія­ких поступок від буржуазно-поміщицької Австрії, він знову рішу­че почав закликати трудящих до революційної боротьби. Франко вітав революцію 1905 року. Остаточно зрозумівши чіткі межі між інтересами трудящих і національної буржуазії, у статті "Поза ме­жами можливого" він писав: "Соціальні пиявки, нассавшись хоч і до надлюдських розмірів, можуть навіть пальцем не кинути для добра тої нації, якої соками вони наситилися, се доказують нам приклади наших домашніх Харитоненків, Терещенків і братів їх". Про це свідчить також його швидкий (менше ніж за рік після всту­пу) вихід з націонал-демократичної партії.

Загальне уявлення про соціалізм Франко висловив як про сус­пільство, де не буде класового поділу і приватної власності, де створяться реальні можливості для задоволення всіх потреб тру­дящих.

"Соціалізм, - заявляв Франко у статті "Про соціалізм", - це змагання усунути всяку суспільну нерівність, усякий визиск і всяке божество, запровадити справедливіший, щасливіший від тепе­рішнього лад, а саме таким способом, щоб теперішній продукційний капітал, себто ґрунти, фабрики, машини й інше знаряддя праці, а так само усяка сировина, замість бути приватною власніс­тю кількох людей має перейти у власність загалу...

Найсправедливіша річ, щоб усе те, що досі випрацювала люд­ськість, належало тільки їй усій, було її спільною і вічною власніс­тю, з якої однаково може користуватися кожен і до якої, зі свого боку, він повинен докладати своєї праці, скільки може".

Засоби виробництва повинні бути експропрійовані ("Що таке поступ"). Франко вважав, що при соціалізмі праця колективна, поля суспільні й тому розподіл повинен бути за працею ("Дума на могилі", "Дума на мужицькій пашні"). Франко, як і Черни­шевський, не ідеалізував селянську общину і вважав, що госпо­дарство має бути колективне.

Державну власність Франко не схвалював. Навіть критикував марксизм за надмірну централізацію. "Фабрики, машини, шахти повинні бути власністю тих, хто на них працює", - заявляв він, що, звичайно, було ближче до прудонізму, ніж до марксизму.

Франко приділяв багато уваги політичним перетворенням при соціалізмі.

Письменник був прихильником республіки. На його думку за­гальне виборче право має слугувати народу, в органах влади ма­ють бути представники народу, а виконавча влада підзвітна вер­ховному представницькому органу влади.

Хоча Франко й писав про те, що робітничий клас повинен заво­ювати політичну владу, однак він не поділяв марксистської ідеї диктатури пролетаріату.

Перемога пролетаріату, зауважував письменник, "зовсім не приведе до панування нового суспільного класу, а веде до ліквіда­ції всіх класових розшарувань". Як відомо, марксизм доводив, що це лише кінцева мета і досягти її можливо через диктатуру проле­таріату.

У багатонаціональній державі кожній нації мають бути надані автономні права через федеративний устрій держави (стаття "Сво­бода і автономія").

Насамкінець зауважимо, що Франко твердо обстоював позиції революційного демократизму, був поборником соціалістичних перетворень у суспільстві, щасливого майбутнього трудового на­роду і цим зажив собі вічну славу великого провісника революцій­ної бурі, великого Каменяра, що рушить усе старе заради світлого майбутнього всіх народів.