13.5. Михайло Драгоманов

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 pp.) - таланови­тий публіцист, історик, філософ, літературознавець, політичний мислитель, автор близько двох тисяч праць.

Демократичні ідеї Драгоманова значно вплинули на форму­вання світогляду багатьох прогресивних учених і громадсько-полі­тичних діячів.

За оцінкою І. Франка, Драгоманов "зробився і буде довго ще сумлінням нашої нації, ясним, непідкупним, правдивим компа­сом для грядущих поколінь, як їм жити і працювати".

Народився Драгоманов 18 вересня 1841 р. в родині дрібного дворянина, нащадка козацького роду в Гадяцькому повіті на Пол­тавщині. У 1863 р. закінчив історичний факультет Київського уні­верситету св. Володимира і був залишений в університеті на викладацькій роботі. В 1876 р. "проти своєї волі" виїхав до Бол­гарії, де й працював у Софіївському університеті до кінця життя.

Усе свідоме життя Драгоманов вважав себе соціалістом. Під со­ціалізмом він розумів такий лад, коли "... усі сили природи інструменти, що потрібні для здобутку людям корисних речей, себто: земля, вода з усім, що в них є, машини й фабрики й т. ін. мають бути в руках товариств і громад хліборобських і робітницьких, і щоб люди не мусили продавати свою працю в найми панам та ба­гатирям, а робили просто на себе".

В "Автобіографічній записці" він зазначав: "Будучи соціалістом за своїми ідеалами, переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки у певній поступовості й при високому розвиткові мас, через що й досягне більше при помочі духовної пропаганди, ніж кривавих повстань".

У поглядах Драгоманова поєднуються утопічно-соціалістичні ідеї та конституційно-демократичні ідеї, що свідчить про нього як ідеолога дрібнобуржуазних верств суспільства.

У його численних гострополемічних працях, зокрема "Внутреннее рабство и война за освобождение" (1877 p.), "До чего довоевались" (1878 p.), "Переднє слово до Громади" (1878 p.), "Шевчен­ко, українофіли і соціалізм" (1878 p.), "Историческая Польша и великорусская демократия" (1882 p.), "Чудацькі думки про ук­раїнську національну справу" (1889-1893 pp.) та інші, розгляда­ються такі кардинальні питання, як революція, терор, соціалізм, політична свобода, федерація, права і свободи людини, законність та ін.

Один із прогресивних аспектів діяльності Драгоманова - бо­ротьба проти самодержавного ладу Росії. Він пристрасно викри­вав антинародний характер політико-правового режиму, називав його режимом безправ'я і гноблення. Носіями цього режиму він вважав царя, поміщиків, чиновників - "турків внутрішніх", від­верто закликав до знищення "всеросійського самодержавства" - "цього допотопного страхіття". На його думку, історична роль са­модержавства завершилась зі скасуванням кріпосного права, і воно повинно зійти з історичної арени як приречене.

Драгоманов розглядав матеріалізм к. Маркса не як наукову теорію, а як один із методів ("економічний") вивчення суспільства, держави, права і фактично висловлювався в марксистському дусі про те, що врешті-решт політичні модифікації повинні супровод­жуватися "докорінними змінами економічного устрою, тобто пе­реходом усієї землі і всіх знарядь виробництва у руки трудівни­ків", що соціальна несправедливість може бути усунута "тільки докорінними змінами економічного ладу".

Однак Драгоманов не вважав економічний фактор провідним критерієм при визначенні соціального розвитку і звинувачував марксизм в однобічному, суто економічному підході до визначен­ня суспільних явищ, протиставляв марксистському монізму су­купність рівнозначних факторів, обґрунтовуючи це тим, що "жит­тя людське занадто складне, щоб пояснювати його лише одним елементом". Крім економічного чинника (потреба живлення) Драгоманов називав як рівнозначні й інші, зокрема, такі:

• потреба розмноження (безплідність - смерть);

• інстинкт пізнання;

• потреба охорони життя особистого і колективного;

• потреба розваги і відпочинку.

Поведінку людей спричинює кожна з цих потреб. Тому процес розвитку відбувається не тільки через економіку, а й через ідеї, по­чуття, вплив космічних сил - світла, тепла, звуку, електрики та ін­ших (клімату, географічного положення, суші, води).

Звичайно, Драгоманов перебільшував, звинувачуючи марк­систів, так як Маркс і Енгельс не розглядали економічний момент як єдиний, але надавали йому першорядне значення.

Основними причинами виникнення держави і права є: розви­ток людського розуму, що, у свою чергу, зумовлює поступові змі­ни в розумінні людьми життя; розвиток сім'ї; розвиток матеріаль­них інтересів; концентрація землі внаслідок завоювання.

На думку Драгоманова, війни можуть бути й були в історії людства безпосереднім поштовхом до виникнення держави і пра­ва. Поряд із цим класи і класову боротьбу в суспільстві він також враховував як одну з причин суспільного розвитку.

Драгоманов розкривав сутність держави багатоаспектно - че­рез принцип соціальної справедливості, правовий статус особи, правове становище нації. Ці аспекти державної сутності станови­ли поняття "політичної свободи", проголошеної Драгомановим як основна мета.

Пропагував нову, демократично організовану політичну систе­му російського суспільства, де б інтереси держави не суперечили інтересам усіх народів, що її населяють, а також кожної людини.

За висловом Драгоманова, "народи взагалі існують не для держави, а держави для народів", тому політичну свободу він ро­зумів і як наділення всіх громадян політичними правами і свобо­дами, передусім правом участі в управлінні державою, свободою слова, друку, зборів, недоторканності особи, введення місцевого самоуправління, рівноправності всіх народів - право народів на вільний національний розвиток.

Найвищу сутність держави Драгоманов вбачав у служінні на­родові.

Шлях до надання державі народного характеру мислитель вба­чав у поступових радикальних перетвореннях. На його думку, на­самперед треба встановити буржуазно-демократичні інститути, прийняти конституцію і ввести (створити) всенародний парла­мент.

Драгоманов сподівався, що за допомогою земств можна домог­тись Конституції, а конституційний уряд через принципи децент­ралізації, автономії земських одиниць, тобто сільських і міських общин, волостей, повітів і областей, підірве у народу віру в унітар­ну державу, політичну централізацію і створить сприятливі умови для переходу до федеративної республіки.

Вирішальне значення в політичному житті Драгоманов надавав формі державного устрою. Ідеалом він вважав соціалістичну федеративну республіку. Політичну федерацію протиставляв централізованій державі, ототожнюючи її з бюрократичним цент­ралізмом. Заперечуючи бюрократично-поліцейський централізм самодержавства, він помилково заперечував необхідність будь-якого централізму.

План перебудови суспільства на федеративних засадах Драго­манов мав такий: вільні народи об'єднуються у вільні громади, громади - у федерацію громад у межах України, яка ввійде до федеративного союзу народів Росії, потім до федерації всіх слов'янських народів і народів світу. Федеративні якості держава зможе набути тільки за умови політичної свободи, згідно з якою будуть гарантовані права людини, її участь в управлінні суспільс­твом і рівність усіх націй.

Полемізуючи з Л. Толстим (у праці "Царство божие внутри Вас") Драгоманов торкався питання розвитку політичних форм держави: "Про державні порядки ми можемо говорити, що тепер бачаться на землі зразки держав старого типу і нового, які дають нам підстави точно думати про майбутню еволюцію держав. Так, у самій Європі ми бачимо, з одного боку, деспотію російську, а з другого - федеративну, демократичну республіку Швейцарію... ми можем надіятись, що всі держави коли-небудь наблизяться до швейцарського типу, причому зростання просвіти та ініціативи класів чорноробів впроваджуватиме у державі цього типу все біль­ше й більше соціальної справедливості".

Він мріяв, що в недалекому майбутньому армії в західноєвро­пейських державах будуть замінені оборонною міліцією подібно до швейцарської і вся Західна Європа перетвориться на федера­цію, що виключатиме можливість війни. Росія приєднається до цієї європейської федерації, а згодом Азія і Африка.

Утопічність цієї ідеї очевидна. Однак вона мала прогресивне значення для того часу, оскільки передбачала місцеве самовряду­вання як антипод державного бюрократизму.

Заслуговують на увагу роздуми Драгоманова про співвідно­шення централізації і політичної свободи, централізації і самоуп­равління.

Це питання актуальне й нині. На думку мислителя, державна централізація і політична свобода - поняття несумісні, взаємовиключні. Централізація робить неможливою народну ініціативу, спричиняється до шаблонів і невиразності, змішує засоби і фор­ми з цілями.

Самоврядування і політична свобода реалізуються одне через одного, розвивають самостійність та ініціативу дій громадських, місцевих і обласних установ щодо центральноадміністративного апарату. Децентралізація здатна надати місцевим органам право самостійно вирішувати власні справи, без бюрократичного чинов­ництва, яке надсилається з центру і без втручання цих центрів.

Драгоманов обстоював демократичну децентралізацію такого типу, коли місцеве самоврядування здійснюється особами, що обираються місцевим населенням знизу, а не призначаються зго­ри,

У державній організації Паризької комуни (яку високо цінував) Драгоманов вбачав вияв ідеї муніципальної автономії, яку він про­пагував.

Ідеї про розвиток демократії на місцях, безумовно, прогресив­ні, хоча загалом важкоздійсненні на практиці.

Значну увагу Драгоманов приділяв національному питанню. У державному масштабі він пов'язував його вирішення з федера­цією. Зокрема, зауважував: "Здобути... політичну свободу в Росії українська нація, на мою думку, може не шляхом сепаратизму, а лише разом з іншими націями шляхом федералізму".

Таким чином, шлях до національної незалежності полягає не в політичному відокремленні, а в спільній боротьбі за визволення народів усіх націй, що населяють Росію. "Український сепара­тизм - не наша віра!", - наголошував він.

Драгоманов не заперечував право націй на окрему державність, але більш підходящим для України вважав входження її в єдину федерацію на правах свідомої національної автономії. Він щиро вірив у правильність такого шляху і стверджував: "За федерацію всі підуть! Сепаратизм не підтримають!" Навіть останні роки сво­го життя, які він провів у Болгарії, працюючи, як зазначалося, викладачем у Софійському університеті, Драгоманов обстоював доцільність федерації. У відповідь на запитання болгарського дип­ломата Д. Ризова, як перебудувати державні інститути, на що орієнтуватись у політиці та культурі, Драгоманов радив домагати­ся державного суверенітету, незалежності в економічному і куль­турному розвитку у складі загальнослов'янської федерації.

Драгоманов відіграв велику роль у пробудженні самосвідомості українського народу, спрямуванні його боротьби за право ко­ристуватися рідною мовою, за розвиток національної культури, возз'єднання українських земель. Він засуджував націоналізм. У праці "Чудацькі думки про українську національну справу" він чітко визначив власну позицію: "...Національності я визнаю, я тільки заперечую націоналізм".

Політичні погляди Драгоманова тісно пов'язані з його погля­дами на право, закон, права і свободи людини, законність.

Закон і право повинні бути, на його думку, виразниками волі трудящих, а не "панів"; у Росії ж закон - це воля самодержця, не­має свободи совісті, друку, зборів, свободи науки, права навчатися рідною мовою, скаржитися на неправильне тлумачення закону, рівноправність національностей. Усі зазначені права він вимагав не тільки проголосити, а й забезпечити.

Призначення права Драгоманов вбачав у закріпленні "прав лю­дини і громадянина". Особливе значення він надавав недоторкан­ності особи і її гарантіям. Вважав за потрібне видати спеціальний закон про недоторканність прав людини, забезпечити судовий за­хист прав і свобод.

Перетворення суспільного устрою на соціалістичний, на думку Драгоманова, справа затяжна.

Хоча переміщення власності на землю та знарядь продукції з приватних рук до суспільства (громад і товариств) може статися лише шляхом збройного повстання (революції), однак суспільні відносини можуть перебудовуватися лише шляхом копіткої куль­турно-господарської праці як перед революцією, так і після неї.

Цей розвиток - еволюція.

Революції неминучі як частина суспільної еволюції, але рево­люціями не витворюється новий лад, лише або розбуджується думка, або завершується зміна, підготовлювана свідомою працею.

Драгоманов зазначав: "...Звичка й користь більше мають сили над людьми, ніж слово і розум... Отже, захоплення влади зброєю не досягає того, що нам треба: зміни суспільного ладу".

Саме тому сучасники й називали його "поступовцем". Не мож­на його назвати й реформатором подібно до буржуазно-лібераль­них ідеологів.

Драгоманов вимагав від трудящих активної позиції в боротьбі за демократичні перетворення у країні, закликав не обмежуватися частковим декретуванням "згори", а домагатися радикальних еко­номічних та політичних реформ всупереч волі влади, покладав надію на демократичні перетворення в армії, в якій вбачав силу, здатну відіграти вирішальну роль у поступовому завоюванні "сво­боди".

Не відкидаючи елементів революційної боротьби, він віддавав перевагу мирним засобам, мирному шляху докорінної перебудо­ви суспільства.

Висуваючи питання про державно-правові перетворення краї­ни в напрямі розвитку соціалізму, Драгоманов наголошував не лише на тривалості цього процесу, а й на його можливості тільки тоді, коли суспільство попередніми змінами буде підготовлене до усвідомлення нових цілей і завдань. Він передбачав, що яким би великим не було бажання трудящих наблизити час кращого жит­тя, мета ця відсувається на віддалене майбутнє. Мабуть, саме тому він і не пропагував активно соціалістичні ідеї.

Проте завдяки невтомній пропаганді особистих і суспільних свобод, представницьких конституційних установ в Росії та Ук­раїні (середина 70-х років XIX ст.) Драгоманов посідав особливе місце в історії російської та української політико-правової думки. В умовах самодержавної Росії він з гордістю підписував свої твори "Українець".

І не без його впливу племінниця, донька відомої сестри Олени Пчілки, стала назавжди Лесею Українкою.