5.3. Нікколо Макіавеллі

Кращим взірцем ідей нового напряму було вчення про державу та право видатного італійського мислителя Нікколо Макіавеллі (1469-1527 pp.). Народився він у Флоренції. Походив зі збіднілого знатного роду. Батько був юристом, мати - поетесою. Після виг­нання з Флоренції Медичі й створення там республіки був обраний секретарем Ради Десяти - вищого державного органу. Упродовж 14 років - з 1498 до 1512 р. - відзначився як дипломат республіки. Коли в результаті змови республіка впала, Макіавеллі був кинутий до в'язниці, за деякий час засланий у сільську місцевість, де, суму­ючи за друзями, створив праці, які увічнили його ім'я.

Політична доктрина Макіавеллі викладена у двох його працях: "Роздуми про перші 10 книг Тіта Лівія" і "Князь" (Государ).

Філософські та методологічні засади його вчення ґрунтуються на розриві з релігійним світосприйняттям. Середньовічна концеп­ція про те, що все у світі визначається волею Бога, Макіавеллі змі­нив на ідею об'єктивної історичної необхідності й закономірності, яку він називає фортуною (долею). Однак доля - це не всевизначальний чинник, який детально планує вчинки людей (що спос­терігалось у стоїків!). Навпаки, у дусі гуманістичних принципів відродження Макіавеллі відводить важливе місце в історичному процесі незалежній волі індивіда і націлює людей на активну творчу участь у політичній діяльності. "...Щоб не була втрачена незалежна воля, - зауважував він, - можна передбачити прав­дою, що доля визначає половину наших дій, а другою половиною або дещо біля цього вона надає управляти нам самим".

Людина, за Макіавеллі, пов'язана умовами (обставинами) жит­тя і з ними вона має координувати власні вчинки, але це вже не пасивна людина, яка підкоряє свою волю вищим силам. На про­тивагу християнській концепції Макіавеллі обстоює людину-борця, людину-творця, яка не завжди сліпо підкоряється долі "Фор­туна, - наголошував він, - подібна до повноводної річки, вона руйнує те, що не має сили". Вона любить показувати свою владу тоді, коли люди не мають мужності. Тому поряд з фортуною дру­гою рушійною силою (і головною) в історії людського суспільства є особиста енергія, яка виражається в силі, доблесті та організа­ційних здібностях індивіда. "...Фортуна непостійна, а людина на­стирлива у своєму способі дій, тому поки між ними злагода, лю­дина перебуває у благополуччі, коли ж настає розлад, благополуччю її приходить кінець. 1 однак я вважаю, що натиск краще, ніж обережність, тому що фортуна •- жінка, і хто хоче з нею зладити, повинен бити її, штурхати - таким вона піддається швидше, ніж тим, хто холодно береться за справу. Тому вона, як жінка - подруга молодих, тому що вони не такі оглядні, відваж­ніші і з більшою зухвалістю її приборкують".

У такому самому плані Макіавеллі й релігію розглядає, голов­ним чином, з позицій її служіння державним, політичним інте­ресам, а також інтересам згуртування народу і вихованню актив­них учасників політичного життя. Поряд із цим Макіавеллі засуджує християнську релігію і сучасну йому католицьку церкву, яка "послаблює вольову і розумову активність у людині та народі, знесилила світ і віддала його в жертву мерзотникам", гак як про­повідує зречення від земних благ в ім'я загробних, закликає до па­сивності й покори. Навпаки, наголошував він, релігія язичників виховувала величність духу, силу тіла, могутність людини і любов до свободи.

При цьому слід зазначити, що Макіавеллі не заперечує релігії взагалі. Він розглядає її догми з позицій не справжньої істинності, а користі для суспільства. Релігія і бог, заявляв Макіавеллі, винай­дені мудрими людьми для того, щоб переконати простих людей у корисності створених державних установ. їз цього він дійшов вис­новку, що релігійність у народі потрібно підтримувати, оскільки народом релігійним легше управляти. Як бачимо, це відверта по­зиція реального політика.

Критерієм істини Макіавеллі проголошував не догмати релігії (як це спостерігалося в Аквінського), а досвід, і з цих позицій роз­глядає політику як науку досвіду. На основі історичної практики Макіавеллі доходить висновку, що політичні відносини будуються не на основі християнської моралі, а на основі вигоди і сили. "Доля (фортуна) завжди на тому боці, де краща армія".

Починаючи з Макіавеллі. сила зображувалась як основа права; завдяки цьому теоретичний розгляд політики вивільнився від мо­ралі и був виведений постулат самостійного підходу до політики. Таким чином, Макіавеллі очистив політику від моралі і теології державознавство - від релігії, розірвав з теологічною методоло­гією вчення про державу .

Обґрунтування політики як науки досвіду стало великим уда­ром по теології і схоластиці. В цьому й полягає прогресивний зміст вчення Макіавеллі, який розкрив глибоку прірву між старою феодальною схоластичною ідеологією і новою буржуазною полі­тичною наукою.

У цьому розумінні Макіавеллі був ніби перехідним містком (з'єднувальною лапкою) між античною ібуржуазною політичною наукою.

Поняття держави. Держава, за Макіавеллі, виникла наступ­ним чином. Спочатку нечисленні люди жили як тварини - розрізнено. Потім розмножились, об'єднались і для захисту обра­ли найхоробрішого і найсильнішого. зробили його головою і почали йому підкорятись. Щоб не було взаємних образ, люди встановили закони і покарання для їх порушників. Так виникла юстиція. Тому в подальшому при виборі володаря - князя - люди почали віддавати перевагу вже не сильному і хороброму, а мудрому й справедливому. "...Найголовніше для государя - на­магатись всіма своїми вчинками створити собі славу великої лю­дини. наділеної видатним розумом... Про розум правителя насамперед судять, по тому, яких людей він до себе набли­жує...", - стверджував Макіавеллі. Наслідуючи певною мірок» Аристотеля. Макіавеллі зауважує, що політично організоване сус­пільство є результатом співвідношення сил, які ведуть між собою боротьбу (дворян і народу)., що виливається v певну форму.

Виходячи з висунутої ним тези про "незмінну" природу люди­ни, а також із сучасного йому суспільства, Макіавеллі стверджував, що за природою "люди більшою мірою схильні до зла, аніж до добра..." За його словами, люди непостійні, невдячні, боязливі, брехливі, лицемірні, заздрісні, переповнені зневаги до інших. При обмежених здібностях вони мають непомірні бажання. Люди завжди незадоволені сучасним і вихваляють старі часи, вони кра­тне переймають недоліки, ніж чесноти.

Макіавеллі рекомендує мудрому політику враховувати всі ці негативні властивості "незмінної" людської природи при органі­зації держави.

При цьому слід зауважити, що він є виразником прогресивних позицій, прибічником централізованої національної держави, в умовах роздробленої тоді (на шість частин) Італії. Метою держави зауважував Макавеллі, має бути забезпечення "благ свободи", які "полягають у тому, що кожен може вільно і безбоязно користува­тися власним майном, не боятися за честь своїх дружин і дочок і не боятися (не турбуватися) за особисту безпеку".

Щоб забезпечити таке становите у державі при "незмінності людських пристрастей", мудрий політик, на думку Макіавеллі, має ігнорувати принципи моралі. Він засуджував усе, що послаб­лює державу й руйнує її цілісність. І навпаки, схвалював усе, що допомагає зміцненню її сили, укріпленню єдності, розширенню її кордонів.

Макіавеллі нещадно критикував дворян і духовних феодалів, які, на його думку, перешкоджають могутності держави. Дворя­ни - це люди, які живуть від доходів своїх маєтків, у розкошах і багатстві: це "честолюбиві нероби" і закляті вороги будь-якої державності - вони перешкоджають величності держави і благоденствію всього населення".

За словами Макіавеллі, в Італії не може бути здорової, а отже, і вільної держави доти, доки в центрі країни укорінилась і діє Пап­ська область, яка у власних інтересах йде наперекір національним інтересам держави.

Виходячи з ідей античних філософів, Макіавеллі виказує цінні здогадки й узагальнення про причини встановлення, існування та зміни форм держави. Боротьба народу і аристократії - ось дже­рело руху та розвитку держави і зміни форм правління. Народні маси не бажають бути пригніченими, а знать, навпаки, бажає во­лодарювати і пригнічувати народ.

Як бачимо, Макіавеллі правильно розумів становище соціаль­них антагонізмів Європи XVI ст., однак не зробив ніяких радикаль­них висновків.

Форма держави. Кращою формою держави, на думку Макіа­веллі, треба вважати той державний лад, який ґрунтується на всіх суспільних елементах і виявляє умови, які стримують невгамовні пристрасті індивідів. Він виокремлює дві основні форми держа­ви - монархію (князівство) і республіку. Вища мета - це респуб­ліка, в основі якої лежить "добродійний предмет", але шлях до неї для Італії, за його словами, де в народ проникла "порча", можли­вий тільки через владу авторитарну ("Князь").

У "Роздумах про перші 10 книг Тіта Лівія" Макіавеллі віддає рі­шучу перевагу республіці, в якій до здійснення влади одночасно покликані представники народу, представники знаті і виборний глава держави (князь). Така республіка, на його думку, найкраще поєднує принципи: демократичний, аристократичний і монар­хічний. Республіка, за Макіавеллі, найміцніша форма державного ладу, що найбільшою мірою сприяє зростанню народного добро­буту. У республіці швидкість і рішучість дій забезпечуються ви­борним князем; у ній найповніше можуть забезпечуватися полі­тична свобода і рівність. Тільки свобода і рівність, заявляв Макіавеллі, здатні розвинути здібності людини, прищепити їй любов до загального (спільного) блага і всі необхідні добродії.

Однак слід зауважити, що Макіавеллі ратує за рівність для бур­жуазії, а не для всього народу. "У республіці, яка хоче благо­денствувати, - пише він, - дворян потрібно викорінити, а маси взяти в руки. Зробити це повинна буржуазія, яка ще не зачеплена феодалізуючими процесами..., не рантьєрська частина буржуазії, а торгово-промисловий клас".

Про монархію як форму держави йдеться у Макіавеллі в іншій його праці - "Князь". Розглядаючи як ідеал державного ладу рес­публіку, в якій панівне становище повинна посідати торгово-про­мислова знать (буржуазія), Макіавеллі все ж вважав, що для ство­рення єдиної централізованої держави найбільше підходить монархія, одноосібна диктатура, яка б подолала роздробленість, обмежила права феодалів, розширивши відповідно права буржуа­зії і тримала в цілковитій покорі народні маси.

З огляду на це, найближча мета - створення монархії, яка має здійснити централізацію держави. Створення нової централізова­ної держави Макіавеллі визнає легшим для монарха, ніж для рес­публіканського уряду. При цьому Макіавеллі надає перевагу в мо­нархії обраному народом правителю (князю), який спирається у своїх діях на співчуття й підтримку народу.

Макіавеллі не зупиняється на виборі засобів, які можуть сприя­ти завданню створення сильної держави. Задля досягнення цієї мети він вважає за можливе використовувати різні, у тому числі безчесні (ганебні) прийоми (засоби), які суперечать правилам мо­ралі. Багатьом поколінням відомий вислів Макіавеллі: "Мета вип­равдовує засоби". Про дії людей, особливо государів, з яких у суді не спитаєш, на думку Макіавеллі, доходять висновків за результа­том, тому государі повинні намагатися зберегти владу і здобути перемогу. Які б засоби для цього не застосовувались, їх завжди визнають достойними і схвалять, тому що чернь захоплюється ви­димістю й успіхом, у світі ж немає нічого, крім черні, і меншості в ньому не залишається місця, коли за більшістю стоїть держава.

Князь, на думку Макіавеллі, має бути безжалісний і віролом­ний, суворий і жорстокий, діяти на підданих страхом і не зважати на свої обіцянки. Лукавством він повинен обплутувати тих, хто покладається на його порядність. "....Великі справи удавались лише тим, - пише Макіавеллі, - хто не намагався дотримувати даного слова і вмів, кого треба, обкрутити навколо пальця; такі го­сударі в кінцевому підсумку, досягли значно більше, ніж ті, хто ставив на чесність".

Як виразник інтересів буржуазії Макіавеллі рекомендує князю дотримувати недоторканності приватної власності. Майно і честь - дві речі, позбавлення яких торкають людей більше, ніж будь-яка образа. Тому, на думку Макіавеллі, "щоб уникнути знева­ги, князю потрібно утримуватись від посягань на майно громадян і підданих та на їхніх жінок", а також "...він має остерігатися пося­гань на чуже добро, тому що люди скоріше забудуть смерть бать­ка, аніж втрату спадщини".

Макіавеллі рекомендував князю дбати про військову могутність та діяти відважно і рішуче, нещадно розправляючись з ворогами державного ладу, і пам'ятати, що "перед обличчям небезпеки піз­но привласнювати собі абсолютну владу".

Князь повинен знехтувати тим, що може прославитись як жор­стокий, тому що, "не прославившись жорстоким, не можна утри­мати єдності й боєздатності війська".

Поряд із цим, зауважує Макіавеллі, "князю належить бути в дружбі з народом", інакше у важкий час народ може його не підтримати. Однак, шукаючи підтримки в народі, князь повинен не просити, а наказувати", крім того, особистим прикладом мужності й мудрості вселяти дух віри в оточення, тоді "він ні­коли не помилиться у народі й переконається в надійності такої опори".

Проте абсолютна влада монарха необхідна, на думку Макіавел­лі, лише для перетворення "розпусної", "розбещеної" держави і об'єднання країни. Якою мірою одноосібна диктатура потрібна у надзвичайних обставинах, такою самою мірою вона шкідлива для звичайного ходу справ.

Абсолютна влада дуже швидко розбещує суспільство. "Маса, - стверджує Макіавеллі, - розумніша і постійніша, ніж князь". Го­лос народу - голос Божий, тому що народ в усіх справах (почина­ючи від обрання чиновників і завершуючи вищими інтересами держави) врешті розмірковує краще, ніж государ (князь). Тому, підсумовує Макіавеллі, республіканська форма краще монархіч­ної в усіх випадках, крім тих, коли потрібно ввести нові порядки, закони та інститути, а саме: переінакшити суспільство.

Ідея надзвичайності й тимчасовості влади "нового государя" втілюється в тому, що його диктатура пожиттєва. Таким чином, засновується держава владою одноосібною і необмеженою й лише у процесі її організації виступає колектив і встановлюється рес­публіканська форма правління (з виборним князем).

У міркуваннях Макіавеллі об'єктивно виявляється буржуазна спрямованість його концепції про форми держави, так як респуб­ліканська форма держави виявилась найадекватнішою капіталіс­тичному ладові.

Отже. Макіавеллі ставив перед собою прогресивні цілі. Ство­рення централізованої держави в Італії тоді історично назріло. Прагнучи об'єднання Італії, він керувався патріотичними мірку­ваннями.

Однак засоби досягнення окреслених цілей (заклик ігнорувати принципи моралі, цинізм і насильство) становили засади політи­ки безчестя - макіавеллізму.

Віроломство, лицемірство і культ сили, що проповідував Макіа­веллі, стали типовими для політики, яку здійснювала буржуазія у боротьбі за владу. Ці самі принципи використовуються реакцій­ними колами й нині.