Розділ 3. Політичні та правові вчення у Стародавньому Римі

3.1. Загальна характеристика політичної та правової думки

Стародавній Рим - найзначніша держава античності, що дала світові класичні зразки державності та права. У роки нового най­вищого розвитку Римська імперія включала крім Італії та островів Середземного моря практично всю Західну і Східну Європу, Малу Азію, північну частину Аравії, територію близького Сходу, Закав­каззя і Північної Африки. Традиційно історію Стародавнього Риму поділяють на три періоди: царський (754-510 pp. до н. е.), республіканський (509-28 pp. до н. е.), імператорський (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.). У 395 р. відбувся поділ імперії на Західну зі столицею в Римі та Східну зі столицею в Константинополі (проіс­нувала до 1453 p.).

Політико-правова ідеологія у Стародавньому Римі розвивалася впродовж багатьох століть в умовах гострої боротьби між різними прошарками населення - патриціями і плебеями, багатими і бід­ними, вільними і рабами.

У вченнях про державу і право у Стародавньому Римі вияв­ляється багато подібного до відповідних вчень у Давній Греції. По-перше, ці вчення виникли і розвивалися в подібних історич­них умовах на ґрунті розвиненої рабовласницької суспільно-економічної формації; по-друге, у римській політико-правовій науці виявився значний вплив грецької філософії (зокрема, стоїків) і грецької теорії держави та права.

Єдність цих вчень виявляється також у їх класовій сутності, ана­логічному відвертому розкритті сутності держави і права, їх фор­мах та призначенні, вченні про природне право і співвідношення права та моралі.

Характерно, що так само як у Греції значного розвитку дістали тільки погляди представників панівного класу. Сподівання й уст­ремління пригнічених мас не мали в Стародавньому Рим! систе­матичного і послідовного вираження.

Водночас наявні й відмінності. Так, якщо у грецьких концепціях держави тільки окреслювався перехід від уявлень про державу-поліс до ідеї світової держави, то в римських політико-правових ідеях цей процес було завершено. Ідея світової держави v Греції мала ще віддалений релігійно-філософський характер. Римські юристи наводять щодо неї вже юридичне обґрунтування і створю­ють концепцію цезаризму як світового панування римської дер­жави, яку очолює імператор (цезар) з необмеженою і обожнюва­ною владою.

Значно більшою мірою в римському правознавстві розвивали­ся загальна теорія права, державне право і особливо право цивіль­не, стосовно якого римські юристи прославились витонченою розробкою питань, що мали величезне життєве значення для від­носин товаровиробників (поняття власності, зобов'язань, право­здатності). Значного розвитку отримують поняття влади, посадо­вих осіб та їх повноважень, поняття громадянства.

Бурхливе економічне і політичне життя Стародавнього Риму сформулювало в багатьох відношеннях римське право (публічне і приватне), яке згодом стало базою правових систем багатьох країн світу.

3.2. Стоїки

Засновником стоїчної шкоди був Зенон Китійський (336- 264 pp. До н. е.). Народився він на Кіпрі, але з молодих років жив в Афінах. Тут Зенон долучився до філософії так званих кінників, які оголосили себе послідовниками Сократа і вчили, що найвище благо полягає у цілковитій байдужості до зовнішніх благ (апатія), у змозі побороти пристрасті, в обмеженні власних потреб і навіть відмові від їх задоволення.

Близько 300 р. до н. е. Зенон Китійський почав викладати в Афінах. Заняття проходили у приміщенні під назвою "Stoa poikle" (строкатий зал) - звідси й назва школи - стоїчна, ідеї Зенона розвивав його послідовник Хризіпп (280-205 pp. до н. е.).

Стоїки визнавали основою всього існуючого матерію. Однак послідовними матеріалістами вони не були, позаяк поряд з ма­терією висували друге начало світу - божественний розум - ло­гос. Результатом творчої дії цього розуму на матерію й є природа з           її законами. Людина, людська природа за етикою стоїків - час­тина загальної природи і світобудови загалом. Звідси випливає основний етичний принцип стоїцизму - жити у злагоді з приро­дою, тобто з розумом, керуючись природними законами світобу­дови, жити чесно і доброчинно.

Стоїки вчили, що у світі немає нічого випадкового, усе підпо­рядковується необхідності. Усе, що відбувається, становить нероз­ривний ланцюг причин і наслідків. Уявлення про панівну у світі необхідність приводить стоїків до фаталізму, до вчення про долю, якій підпорядковані всі люди, про логос (розум), що править усім світом. Людина підкорена долі (року) і нічого не може змінити у світі. Тому вона повинна покірно зносити усі примхи долі.

Філософія стоїків закликала до пасивності й покори долі. Вони пропагували цілковиту байдужість до будь-яких зовнішніх благ, ідеал життя вбачали в тому, щоб жити за законами природи, ро­зумом, що панує у світі, не захоплюючись чуттєвими насолодами, які не мають ніякої цінності. Мудрець, вчили стоїки, має стояти вище будь-яких пристрастей і хвилювань. У стоїцизмі шукали вті­ху пригнічені, незадоволені своїм станом люди. Це був безсилий протест проти пригноблення у рабовласницькому суспільстві. Пізніше ця філософія потрапила й до вищих класів (соціальних груп) суспільства.

Стоїки стверджували, що держава і право виникли й існують згідно із законами природи, а не за волею людей. Вони вважали, що за природою всі люди рівні й тому в майбутній ідеальній державі не буде ні рабства, ні судів, ні храмів, ні грошей. Проте на все це треба покірно очікувати.

Стоїцизм спирається на силу природних законів, які відобра­жають необхідні вимоги владарюючого у світі розуму. Такий під­хід до права давав стоїкам можливість критично оцінювати вста­новлене право, але проповідь поряд із цим повної покори не сприяла цьому. Тому людський закон - це вираження вічного сві­тового закону.

Ідеї Зенона і Хризіпа продовжували розвивати римські стоїки (І ст. до н. е. і І ст. н. е.). Вони так само пропагували відмову від ак­тивного політичного життя, висували замість цього завдання мо­рального самовдосконалення і морального протесту проти деспо­тизму.

Ідеї стоїцизму, що спрямовувалися на захист інтересів панівно­го класу рабовласників, розвивав Луній Анней Сенека (близько 4 р. до н. е. - 65 р. н. е.). Виходячи з положення про духовну рів­ність людей і пропагуючи ідею покірності, він заспокоював рабів тим, що, мовляв, їх краща частина - дух - "сам собі пан". Люди­на має добровільно підкорятися долі, наголошував Сенека, і тоді вона не відчуватиме ніякого гніту. "Бажаючого доля веде, а небажаючого доля волоче", - зауважував він. Будучи сам багатою лю­диною (мільйонером!), Сенека не ігнорував свого становища, але заявляв, що щастя полягає зовсім не в багатстві та матеріальних благах, а в доброму настрої духу. (Демокріт: "Щастя в доброму стані духу"). Однак від чого залежить цей добрий настрій Сенека не вказує. У статті "Бруно Бауер і раннє християнство" Ф. Енгельс так характеризує Сенеку: "Цей стоїк, який проповідував добро­чинність і стриманість, був першим інтриганом при дворі Нерона, причому справа не обходилась без плазування: він домагався від Нерона подарунків грошима, маєтками, садами, замками і, про­повідуючи бідність євангельського Лазаря, сам насправді був ба­гатієм з тієї ж притчі". (Сенека був вихователем Нерона і згодом за його ж вказівкою покінчив самогубством.)

Сенека створює ілюзію морального осуду рабства. "Раби - це люди, це друзі з тієї самої матерії, що й вільна людина". Тому він пропагує гуманне ставлення до рабів, і в цьому максимум його ба­жань. Він не веде мову про ліквідацію рабства. "Ми не можемо змінити світових відносин, - наголошує Сенека. - Існування рабства не залежить від волі людини". Тому залишається "тільки одне - набратись найвищої мужності, гідної порядної людини, і з її допомогою стійко переносити все, що випадає на долю".

Іншим представником стоїчної філософії в Римі був римський імператор Марк Аврелій Ангоній (121-180 pp.), що царював із 161 до 180 р. Він управляв імперією тоді, коли внутрішнє та зов­нішнє становище Римської держави різко погіршилось. Гостра фі­нансова криза, голод, чума. У Єгипті та Сирії виникли повстання народних мас, а на кордони імперії "насідали" німецькі племена. Марк Аврелій цілком виправдовував суспільну нерівність, але до­пускав одну нестрашну для панівного класу поступку - пропагу­вав любов до "гірших", рекомендував прощати людям багато й навіть образи. Одне слово, він пропагував ідеї всепрощення і лю­бові. які стали потім основою християнської моралі.

Імператор вважав, що потрібно створити світову державу, де б панували "кращі" мудреці, відібрана частина панівного класу, а також виражав ідею закономірного претендування римської ра­бовласницької держави на світове панування.

Однак етика "всепрощення" і любові ніякою мірою не зашко­дила Аврелію придушити повстання приптічених народів проти римського володарювання і залишити недоторканним інститут рабства..

Епіктет (50-138 pp.) - один із найвідоміших стоїків. Походив із рабів. Він так само пропагував пасивний протест проти рабов­ласницького гніту. Епіктет засуджував багатство і закликав не до­магатись його і не нарікати на бідність. На відміну від названих стоїків, він сміливіше засуджував рабство. "Раб і хазяїн - бра­ти, - говорить Епіктет. - Хто сам не хоче бути рабом - не пови­нен терпіти біля себе рабства". Проте це лише заклик до совісті рабовласників. Епіктет не закликав до повстання або інших за­ходів, спрямованих на ліквідацію рабства. Він вчив, що людині не під силу змінити встановлений порядок і так само пропагував під­корення долі. У його вченні звучить заклик до покори. "Стоїк, - зауважував Епіктет, - повинен дозволяти бити себе як осла, але навіть під час побоїв він повинен любити тих, хто його б'є, тому що він одночасно і батько, і брат усіх людей".

Таким чином, стає очевидним, що ідеї стоїків не йшли далі морального засудження рабства, закликали тільки до "совісті", гу­манності рабовласників, а фактично проповідували непротивлен­ня злу насильством, об'єктивно відповідали інтересам рабовлас­ників і мали реакційний характер.