2.6. Платон

Розорення внаслідок поразки в Пелопоннеській війні, збільшен­ня чисельності бідняків, незгоди в Афінській державі посилили боротьбу прибічників і супротивників рабовласницької демок­ратії. Видатним захисником реакційної програми був Платон 1427-347 pp. до н. е.), який належав до класу вельмож. По бать­кові - нащадок царя Кодра, по матері пов'язаний походженням з родом Солона. Освіту здобув згідно з походженням. Його вихову­вали найкращі наставники того часу. З огляду на красиву зовніш­ність й атлетичну будову тіла його вчителі дали йому замість ім'я Платон, замість першого - Аристокл. Він домігся великих успіхів у гімнастиці, навчався музиці, живопису, складав вірші. Платон рано ознайомився з тогочасною філософією. У 20 років він став улюбленим учнем Сократа ("Сон про білого лебедя").

Після смерті Сократа, відчуваючи несправедливість вироку щодо нього і сповнений ненависті до порядків демократичних Афін, Платон залишає рідне місто й вирушає в подорож. Він відві­дав Африку (Кирена, Єгипет), Італію (Велику Грецію) і Сицилію. Зблизившись із сіракузьким тираном Діошсієм Старшим, Платон брав активну участь у політичному житті Сіракуз, спробував умо­вити тирана здійснити намічений ним план соціально-політичних перетворень. Проте запідозрений у придворних інтригах, Платон був жорстоко покараний і проданий v рабство (близько 389 р.}. Викуплений з рабства друзями, він повернувся до Афін і зайнявся педагогічною діяльністю. Поблизу Афін він заснував Академію, яка проіснувала після нього понад 900 років і була осередком та школою ідеалізму в стародавньому світі.

Свої філософські та суспільно-політичні погляди Платон ви­клав у творах, що мають форму діалогів, де одним зі співбесідни­ків є Сократ. Вважається, що всі твори Платона дійшли до наступ­них поколінь і відомі нині.

Філософським підґрунтям Платона є об'єктивний ідеалізм. Го­ловне питання філософії він вирішує ідеалістично. Світ реальних речей протиставляє світові ідей. Реальні речі є лише тіні, відбитки ідей, які існують поза свідомістю людини.

Душа людини перебуває у світі ідей ще до її народження і по­чатку земного життя. Цим і пояснюється здатність людини до знання і мислення в загальних поняттях. Людське пізнання - це спогади про те, що душа спостерігала колись у царстві ідей.

Ідеї - щось суто реальне, яке існує незалежно від заглибленого в думки суб'єкта. Поряд зі світом речей Платон ставить світ ідей. Обидва ці світи однаковою мірою реальні. Один із них пізнається почуттями, інший - розумом. Один підвладний кожному, ін­ший - тільки окремим. Таким чином, філософ створює теоретич­ний фундамент для поділу людей на "вищих" і "нижчих". Люди­на - не засуджений, що прикутий до земного життя і здатний бачити лише слабкий відбиток дійсності. Тому тільки філософія може дати людині можливість осягнути світ ідей.

Як прибічник інтересів реакційних верств афінського рабовлас­ницького класу Платон закликає до відкритої диктатури "кращих" людей над масою рабів і вільної бідноти, до організації панівного класу на зачатках військово-табірного життя заради солідарності вільних перед рабами.

Необхідною передумовою будь-якої ідеальної держави Платон вважав рабство.

У своєму творі "Держава" Платон наводить проект ідеального державного ладу.

Вільне населення в ідеальній державі поділяється на три стани:

• філософи, які правлять державою;

• стражі (воїни), які охороняють державу;

• ремісники та землероби, які забезпечують громадян усім необхідним для життя.

Платон наводить такі аргументи для виправдання цього роз­поділу:

• розподіл праці - найкраще, коли один робить одну справу, не хапаючись за багато. Справедливість полягає в тому, що кожен має робити своє;

• природжена нерівність людей за їхньою здатністю. Стан душі в земному житті залежить від того, як успішно вона пізнає істину, перебуваючи у світі ідей;

• соціальну нерівність слід зміцнювати поширенням міфу ні­бито "бог - творець" до тих людей, хто здатен управляти, при народженні домішав золота.., до інших, їх помічни­ків - срібла, а до землеробів і ремісників - заліза і міді.

Як керування кораблем доручається людині - знавцю кора­бельної справи, гак і управління державою доручається людям зі спеціальними знаннями, які опанували істинну філософію. На від­міну від Сократа Платон не стверджує принцип законності. Філо­софи повинні керуватися власним розсудом, а не вказівкою закону. "Закон не може точно й повністю охопити найкраще і найсправедливіше, щоб забезпечити всім найкраще". Справедливо тільки те, коли державою правитимуть люди дійсно, а не удавано знаючі, "а чи управлятимуть вони за законами або без законів, за бажан­ням громадян або проти їхнього бажання - усе це несуттєво".

Як бачимо, філософи і воїни - це аристократична верхівка платонівської ідеальної держави. Воїни мають цілком віддатись військовій справі й бути повністю вільними від інших занять. Це фізично здорові, витривалі люди, звичні до дисципліни. "Воїни повинні бути ласкавими до своїх і лютими до чужих, як хороші сторожові собаки".

Колективна приватна власність для філософів і воїнів - най­кращий засіб для єднання і "солідарності в державі, найкращий засіб забезпечення єдності в боротьбі із зовнішніми та внутрішні­ми ворогами".

Стражі не повинні, на думку Платона, зі сторожових собак, охоронців міста, перетворюватись на вовків, а тому жодний з них не повинен мати нічого, крім вкрай необхідного. Мати золото, срібло або навіть торкатись їх стражам заборонено. Вони повинні жити всі разом, цілими таборами, мати спільні трапези і спільних жінок. Найнебезпечніше, коли в державі звучать вирази: "Це моє, а це не моє, чуже. Найкраще влаштована держава, де всі кажуть про одне й те саме "це моє".

Чинники, що роз'єднують інтереси громадян, - приватна власність і сім'я, тому для них немає місця в ідеальній державі. Немає в ній і шлюбів. Потреба в поповненні населення досягаєть­ся періодичними, пристосованими до великих свят, зближеннями чоловіків і жінок. Такі зближення відбуваються під наглядом на­чальства. яке добирає пари для забезпечення здорових нащадків Здорові діти повинні утримуватися в загальних яслах, а з фізични­ми вадами були приречені на голодну смерть. Статеві зносини без регламентації начальства суворо каралися.

Пропонуючи встановити загальну (спільну) приватну власність для філософів і воїнів, Платон мав на меті не покращити станови­ще неімущих мас, а зміцнити існуючу форму експлуатації, ще більшою мірою ствердити рабовласницький лад. Тому необґрунтованими є спроби окремих вчених подати його як своєрідного піонера комуністичних ідей.

Для проекту Платона характерним є державне виховання гро­мадян. На його думку, державний лад характеризується не тим, як організовано владу, а тим, як поставлено справу виховання.

Виховання суворо суспільне за встановленим планом: тіло ви­ховується гімнастикою, душа - творами муз. При цьому не може йтися про свободу літературної і художньої творчості. Поезія роз­палює іноді такі бажання, які державне виховання намагається придушити. Тому поети, які не бажають узгоджувати свою твор­чість із цілями держави, можуть залишити її. Музика припусти­ма, якщо пробуджує силу духу і відвагу проти ворогів, і неприпус­тима лірична, що розслабляє людину, робить її ніжною і доброю.

Після 20 років занять гімнастикою і музами - заняття філосо­фією. Хто до 30 років відмінник - додається ще 5 років філософії, на інших очікують військові справи. Потім до 50 років, коли про особу складалося відповідне враження, її зараховували до класу філософів-правителів.

Жінки, як і чоловіки, мали бути рівними в суспільній діяльності й виховуватись за однією програмою. (Різке порівняння: "Хіба при виборі собак для охорони стада вибирають тільки кобелів, а сук виганяють як непридатних до сторожової служби?")

Згідно з Платоном державні перевороти, наслідком яких є змі­на форм правління, відбуваються через ідеологічний порядок, через псування характеру пануючих і підвладних, через те, що правителі зі "стражів" стають "вовками" або ж через те, що в сус­пільстві з'являються і розмножуються "трутні", через жадобу, скнарість, властолюбство тощо.

З огляду на переваги того чи того елемента в характері людей, на думку Платона, й виникають різні форми правління.

Ідеальна держава Платона - це справедливе правління кра­щих. Він поділяє думку Сократа. що законне і справедливе - це одне й те саме, оскільки в основу цих понять покладено божест­венне, а на додаток ще й ідеальне начало. Тому правління філосо­фів і дія справедливих законів - ось два взаємопов'язаних аспекти одного проекту ідеальної держави. Ідеальна держава як правління кращих і знатних - це аристократичний державний устрій. Його можна розуміти подвійно: якщо з правителів виокремиться хтось один - це монархія, якщо правителів кілька - аристократія. Іде­альному (аристократичному) державному устрою Платон про­тиставляє чотири інших - тімократія, олігархія, демократія, ти­ранія, розміщуючи їх v порядку прогресуючого псування держави. Розглядаючи весь цей цикл деградацій, він створює сумну дина­мічну картину політичного життя, зміни його форм і причини за­непаду.

На думку філософа, кожна форма держави гине через внутріш­ні суперечності, притаманні її власному принципу, і зловживання цим принципам. Основною причиною змін Платон вважає дер­жавне становище правлячих осіб.

Так, аристократія - правління "кращих" і мудрих, що найбіль­ше поціновують честь і славу, досягнуті мужністю. Вона вирод­жується з появою приватної власності на землю і житло, розподі­лом людей па вільних і рабів. Замість розумних засад у державі починає панувати принцип люті. Це вже тімократія - правління сильніших і хоробріших. При цьому Платон має на увазі крітсько-спартанський тип державного устрою. Така держава вічно воюва­тиме. А війна, на думку Платона, "основне джерело особистих і суспільних бід".

Нищення поглинутої війнами і чварами тімократичної держа­ви врешті-решт призводить до накопичення значних багатств у приватних осіб, а отже, до олігархії. Цей лад ґрунтується на прин­ципі майнового цензу. Тут панує не мужність, а жадоба наживи. Що вище ціниться багатство, то нижче доброчесність. Така держа­ва насправді складається з двох ворожих один до одного класів; багатих - правителів і бідних - підлеглих. Ненависть до ненасит­них і нікчемних багатіїв призводить до перевороту в державі і встановлення демократії. З глибокою зневагою характеризує Пла­тон цю форму правління. Влада в демократії зосереджується в ру­ках більшості, хоча остання не здатна виконувати цю високу місію, а тому серед них багато представників неправдивої мудрості, ора­торів і демагогів. Тут, як і в олігархії, вистачає багатих. Недолік рівності при демократії полягає в тому, що вона урівнює рівних і нерівних.

Демократія, одурманена невиправданою свободою, перерод­жується у своє продовження і протилежність - тиранію. Тирано - свобода перетворюється на найжорстокіше рабство. Опорою ти­ранії є суспільні низи - раби і "гірші" люди. Ненависть Платона до тиранії пояснюється тим, що в давньогрецьких полісах тиранія часто спрямовувалася проти привілеїв родової знаті як знаряддя торгово-промислових прошарків панівного класу, які часто дема­гогічно йшли назустріч вимогам бідноти. Однак критика Платоном тиранії вважається найповнішою і найобгрунтованішою у сві­товій політичній літературі.

Платон слушно стверджує, що тиран, щоб переконати у своїй необхідності, розпочинає війни, якими підтримує страх громадян. Війни потребують коштів, а тому доводиться через нестатки казни оббирати громадян. Побори спричинюють незадоволення грома­дян, і "кращі" люди, що були прибічниками тирана, починають вголос виказувати невдоволення. Тирану залишається одне: на противагу лікарю, що очищує організм від гірших елементів, очи­щувати силою власну державу від найкращих елементів. Такі захо­ди віддаляють від нього всіх порядних людей; він змушений ото­чити себе трутнями, готовими будь-кому слугувати за гроші. Тиран має всі підстави нікому не довіряти і, побоюючись за влас­не життя, збільшує кількість донощиків і охоронців. Становище тирана найжалюгідніше: він усіх боїться, не виключаючи і власну охорону; "він один з усіх не може вільно подорожувати, піти по­дивитися, що можуть бачити всі вільні люди, він живе вдома, за­ховавшись у кутку, заздрить, як жінка, усім".

У діалозі "Політик" Платон, розвиваючи ідею класифікації форм правління, стверджує, що політика - це царське мистец­тво, що потребує знань і вміння управляти людьми. Сутність полі­тики - це вміння розумно організовувати і здійснювати загально­державне життя. При цьому для мудрих (істинних) правителів не так важливо, правлять вони за законами чи без них, важливіше, щоб сплетена ними політична тканина була міцною і "обвивала всіх інших людей у державі". Єдиною правильною Платон визнає державу, на чолі якої стоїть істинно обізнаний володар. В усіх ін­ших державах, що не мають істинних правителів, правління має здійснюватись за законами, "начертаними в міру сил обізнаними людьми". Для всіх "неправильних" держав він висуває два кри­терії класифікації: кількість правителів і ставлення до законності. За першим критерієм вирізняються три види правління: монар­хія, влада небагатьох і влада більшості. Залежно від наявності чи відсутності законності кожний із видів поділяється на два підвиди: законна монархія - царська влада, протизаконна - тиранія; закон­на влада небагатьох - аристократія, незаконна - олігархія; далі де­мократія із законами і без них.

Серед законних форм держави демократія найгірша, а серед незаконних - найкраща.

Як стверджує О. Мартишин, Платон запозичив типологію форм держави в історика Геродога. Вона відповідала досвіду роз­витку грецьких полісів, її поділяли в загальних рисах багато мис­лителів, від Платона її перейняв Аристотель, вніс у неї незначні зміни, з якими вона й проіснувала століття.

Розчарувавшись у можливості реалізації першого проекту іде­альної держави, викладеного також в діалозі "Держава", і намага­ючись наблизити свої ідеали до дійсності, наприкінці життя Платон створив другий проект із символічною назвою "Закони".

Згідно з цим проектом усі громадяни мають право жити сім'ями і приватно володіти будинком і ділянкою землі, які вони отримують за жеребом і користуються на правах володіння. Ос­кільки земля - власність держави, земельні наділи вважаються загальною власністю держави, але передаються у спадок, причому тільки одному з дітей, щоб уникнути дроблення. У цьому зв'язку передбачена також регламентація шлюбних стосунків. Шлюб є прямим обов'язком кожного чоловіка у віці 25-30 років і кожної жінки у віці 16-20 років. Чоловік, що не оженився до 35 років, під­лягав покаранню. Рекомендувалось мати у сім'ї двох дітей: хлоп­чика і дівчинку. Відсутність дітей упродовж 10 років від часу взяття шлюбу могла бути причиною розлучення.

Держава не повинна була страждати від бідності й потопати в розкошах. Тому майнова нерівність громадян обмежувалась. Ніх­то не мав права мати майна більше від чотирикратної ціни зе­мельного наділу. Відповідно до закону ніхто з приватних осіб не мав права володіти золотом і сріблом Лихварство заборонялося, як і будь-які розкоші.

До громадян не зараховувалися раби та іноземці. Однак, про­понуючи споживчу рівність, Платон зауважував, що "частина, виз­начена для панів, не повинна перевищувати дві інші частини, виз­начені для рабів та іноземців. Треба провести розподіл так, щоб усі частини були рівні й відносно якісні".

Очолюють державу 37 правителів - "стражів закону", що оби­раються шляхом багатоступеневих виборів. У виборах беруть участь лише ті, хто має зброю або бере участь у війні.

При владі правителі могли бути не більш як 20 років (від 50 до 70). Передбачалася також виборна рада 360; згадується у проекті і про народні збори. Усі посадові особи обираються, пройшовши перед цим докімасію - своєрідну перевірку правомірності їх пре­тензій. Крім наведених вищих органів держави Платон запропо­нував створити ще один, по суті, наддержавний орган - особливу "Нічну раду" у складі 10 наймудріших "стражів" (із 37), яким до­ручається доля держави на випадок надзвичайних ситуацій.

Як і в "Державі", у "Законах" зберігається жорстка регламента­ція приватного життя, виховуються почуття єдності й колективіз­му. Платон передбачає суворі каральні заходи - смерть і вигнан­ня не тільки за злочини, порушення закону, а й за вільнодумство, відходження від релігії - державної ідеології. Він пропонує "очис­тити" державу від небажаних осіб і залишити лише "хороших людей".

Стверджуючи принцип законності, Платон пише: "Я бачу близьку загибель держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон - володар над правителями, а вони - його раби, я вбачаю спасіння держави і всі блага, як тільки можуть дарувати державам боги". (Ідея правової держави?)

Характеризуючи істинні й справедливі закони як "визначення розуму", Платон наголошує, що вони встановлюються заради "за­гального блага" держави загалом, а не обмеженої групи, що захо­пила владу - "Ми визнаємо, - зауважує він, - що там, де закони встановлені заради інтересів кількох осіб, йдеться не про держав­ний устрій, а тільки про внутрішні чвари, і те, що вважається гам справедливістю, має невиправдано це ім'я".

Платон рекомендує законодавцю дотримувати помірності, об­межуючи, з одного боку, владу правлячих, з іншого - свободу підвладних. Законодавець повинен враховувати також географічні та кліматичні фактори. Стверджуючи авторитет закону, Платон наголошує: "Адже з усіх наук найбільше вдосконалює людину, яка займається ними, наука про закон".

Насамкінець зауважимо, що і "Держава" і "Закони" - це утопічні, нездійсненні проекти. Власне автор мало вірив у їх ре­альність, але, згідно з власного філософською концепцією, він як філософ, що піднявся "нерівною і крутою дорогою", намагався до­вести, якою мірою ідея може бути вища і чистіша від її відобра­ження. "Місто, про яке ти кажеш і яке ми облаштовуємо в наших роздумах, існує тільки на словах, а на землі його, думаю, не­має", - зауважував Платон.

У творчому спадку Платона негативне і позитивне має однако­во пізнавальне значення. Ідеалізація кастовості й аристократично­го правління, виправдання нерівності, нехтування правами особи, жорстка регламентація всіх аспектів особистого життя - усе це дає підстави зараховувати його до попередників тоталітаризму і ворогів "відкритого суспільства". Проте ідея загального блага і за­гального інтересу як основи політичного єднання, думка про при­ватну власність як причину соціальних суперечностей і конфлік­тів, чітке визначення законності найважливішим атрибутом політичної організації - усе це, беззаперечно, є актуальним і в наш час.