Історія політичних і правових вчень: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В. П. Марчук, Г. В. Марчук. - К. : ДП «Вид. дім «Персонал», 2009. - 480 с.

 

Лекційний матеріал посібника охоплює основні проблеми політичних і правових вчень Стародавнього світу, середніх віків, епохи Відродження і Реформації, а також політичні вчення у країнах Європи і США в період XVII-XX ст.

Для студентів, аспірантів і викладачів юридичних і політологічних факультетів вищих навчальних закладів.

 

ЗМІСТ

Y

ВСТУП 6

1.                  Завдання і значення курсу історії політичних та правових вчень 6

2.                  Предмет історії політичних та правових вчень 8

3.                  Методи вивчення історії політичних та правових вчень 11

ЧАСТИНА І. ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ У СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ 14

Розділ 1. Політичні та правові вчення у країнах Стародавнього Сходу   14

1.1. Особливості формування політичних та правових вчень 14

1.2. Стародавній Єгипет 16

1.3. Стародавня Індія 18

1.4. Стародавній Китай 19

2.1.      Основні напрями і головні проблеми політичної думки 25

2.2. Геракліт 26

2.3. Демокріт 27

2.4. Софісти (Протагор) 28

2.5. Сократ 30

2.6. Платон 32

2.7. Аристотель 39

2.8. Епікур 46

Розділ 3. Політичні та правові вчення у Стародавньому Римі 48

3.1.      Загальна характеристика політичної та правової думки 48

3.2. Стоїки 49

3.3. Політичні ідеї раннього християнства 51

3.4. Цицерон 53

Розділ 4. Політичні та правові вчення в Західній Європі в період виникнення і розвитку феодалізму   56

4.1 Загальна характеристика основних напрямів політичної думки 56

4.2. Фома Аквінський 58

4.3. Марсілій Падуанський 62

4.4. Політичні ідеї середньовічних єресів 64

Розділ 5. Політичні та правові вчення в Західній Європі на початку розпаду феодалізму 68

5.1.      Загальна характеристика антифеодальної державно-правової ідеології 68

5.2. Мартін Лютер 69

5.3. Нікколо Макіавеллі 72

5.4. Томас Мор 77

5.5. Жан Боден 81

6.1.      Загальна характеристика тогочасної політико-правової думки 86

6.2. Гуго Гроцій 88

6.3. Бенедикт Спіноза 91

6.4. Томас Гоббс 93

6.5. Джон Докк 97

6.6. Індепенденти (Дж. Мільтон, Олджерон Сідней) 99

6.7. Джон Лільберн 99

6.8. Джерард Уїнстенлі 101

Розділ 7. Політичні та правові вчення у Франції в період кризи феодального ладу і буржуазної революції кінця XVIII ст  103

7.1.      Основні напрями політичної думки  103

7.2. Вольтер 104

7.3. Шарль Луї Монтеск'є 107

7.4. Жан-Жак Руссо 113

7.5. Якобінці (Робесп'єр, Марат) 118

7.6. Утопічний соціалізм (Мельє, Мореллі, Маблі) 122

Розділ 8. Політична та правова думка в Україні (XVII-XVIII ст.) 128

8.1.      Коротка характеристика періоду 128

8.2. Пилип Орлик 129

8.3. Феофан Прокопович 132

8.4. Григорій Сковорода 133

8.5. Яків Козельський 136

Розділ 9. Політичні та правові вчення в Німеччині наприкінці XVIII - на початку XIX ст 139

9.1.      Загальна характеристика основних напрямів політико-правової ідеології 139

9.2. Історична школа права (Г. Гуго, К. Савіньї, Г. Пухта) 139

9.3. Іммануїл Кант 142

9.4. Фрідріх Гегель 146

Розділ 10. Політичні та правові вчення у США в період боротьби за незалежність 150

10.1. Загальна характеристика основних напрямів політичної думки 150

10.2. Олександр Гамільтон 152

10.3. Томас Джефферсон 154

10.4. Томас Пейн 158

Розділ 11. Політичні та правові вчення в Росії у XVII-XIX ст 163

11.1. Коротка характеристика періоду 163

11.2. Симеон Полоцький 165

11.3. Юрій Крижанич 167

11.4. І. Т. Посошков 169

11.5. В. М. Татищев 171

11.6. С. Ю. Десницький 172

11.7. О. М. Радищев 176

11.8. Політичні та правові ідеї декабристів (П. І. Пестель, М. М. Муравйов) 180

11.9. М. М. Сперанський 186

11.10 "Слов'янофіли" і "Західники". Б. М. Чичерін 187

Розділ 12. Політичні та правові вчення в Західній Європі в першій половині XIX ст 193

12.1. Основні напрями політичної думки 193

12.2. Бенжамен Констан 194

12.3. Ієремія Бентам 195

12.4. Сен-Сімон 199

12.5. Шарль Фур'є 202

12.6.    Роберт Оуен 207

12.7. Огюст Конт 208

12.8. Юридичний позитивізм (Дж. Остін) 211

ЧАСТИНА IV. ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ У ЄВРОПІ І США ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX - XX ст 214

Розділ 13. Політичні та правові вчення революційних демократів Росії і України 214

13.1.    Загальна характеристика політико-правової ідеології революційного демократизму 214

13.2. О. І. Герцен 214

13.3. М. Г. Чернишевський 218

13.4. Тарас Шевченко 222

13.5. Михайло Драгоманов 228

13.6. Іван Франко 234

13.7. Леся Українка 240

Розділ 14. Політико-правове вчення марксизму 244

14.1.    Історичні умови виникнення і формування марксизму 244

14.2. Зміст і сутність марксистської політико-правової теорії 246

Розділ 15. Політико-правова ідеологія анархізму 254

15.1.    Причини виникнення і сутність 254

15.2. Макс Штірнер 255

15.3. П. Ж. Прудон 259

15.4. М. О. Бакунін 265

Розділ 16. Політичні та правові вчення у країнах Європи і США в ХІХ-ХХ ст 273

16.1.    Загальна характеристика політико-правової думки на рубежі ХІХ-ХХ ст 273

16.2. Рудольф Ієрінг 274

16.3. Фрідріх Ніцше 279

16.4. Рудольф Штаммлер 281

16.5. Теорія солідаризму Леона Дюгі 286

16.6. Соціологічна теорія права Євгена Ерліха 289

16.7. Психологічна теорія права Лева Петражицького 294

16.8. Нормативістська теорія Ганса Кельзена 297

16.9. Політико-правові ідеї фашизму і неофашизму 300

Розділ 17. Політичні ідеї національно-визвольного руху v ХІХ-ХХ ст 307

17.1.    Загальна характеристика політико-правової ідеології національно-визвольного руху 307

17.2. Хосе Марті 308

17.3. Сунь Ятсен 312

17.4. Махатма Ганді 316

ВСТУП

1. Завдання і значення курсу історії політичних та правових вчень

 Насамперед треба внести ясність у назву курсу. В юридичній літературі у різні часи і з різних причин курс називався "Історія філософії права", "Історія політичних вчень", "Історія політичних теорій", "Історія вчень про державу та право", "Історія політич­них і правових вчень" та по-іншому, але в усіх цих назвах йдеться про один і той самий предмет. На думку багатьох вчених-юристів, найкращий варіант назви - "Історія політичних вчень". Проте позаяк у навчальних планах передбачено назву "Історія політич­них і правових вчень", то й використовуватимемо саме цю назву Введення слова "правові" або назви "Історія вчень про державу та право", тобто невиправдане намагання юридизувати предмет, - призводить до його обмеження і порушує органічний зв'язок з ін­шими гуманітарними дисциплінами.

Як слушно зауважує професор О. Мартишин, історія політич­них вчень, як важлива складова політології, має стати і вже стає невід'ємною частиною гуманітарної освіти, більше того, виходить за межі гуманітарної освіти, і юристи можуть тільки вітати втрату такої "монополії".

Історія політичних вчень - одна з найважливіших складових духовної культури людства. У ній зібрано величезний досвід бага­тьох поколінь видатних мислителів, які досліджували проблеми політики, держави, права, законодавства, свободи і справедли­вості. Цей пізнавальний досвід, ідеї і досягнення минулого істотно впливають і на сучасні політико-правові проблеми.

Завдання курсу історії політичних і правових вчень полягає в тому, щоб на конкретному історичному матеріалі показати зако­номірності виникнення розвитку і боротьби політико-правових ідей і теорій, розкрити складність та суперечності історичного процесу розвитку знань про державу і право, поступове пізнання людською думкою сутності різних політичних категорій, критич­но проаналізувати реакційні доктрини і тенденції, наголосити на їх якісній відмінності від прогресивних надбань людства.

Особливого значення історія політичних вчень набуває в умо­вах нестабільної сучасності, хоча, на жаль, не всі це усвідомлюють. Після розпаду СРСР і краху комуністичної ідеології, з появою без­перечно позитивного чинника - "плюралізму" думок, створився ідеологічний вакуум. Суспільство втратило чіткі координати та орієнтири і виявилося не підготовленим до свідомого обрання шляхів подальшого розвитку.

Загальновідомо, що "суспільство без ідеологічної платформи приречене", і довготривалий процес пошуку так званої національ­ної ідеї деякими вченими і політиками досі не спрацьовує. Сус­пільство, звільнившись від міцних ідеологічних лабетів минулого, в умовах раптом здобутих можливостей і зовнішньої свободи, по­стало перед фактом ідейної дезорієнтації. Політичні та ідеологічні симпатії більшості народу мають емоційний, спонтанний харак­тер, що призводить до нестійкого вибору ідеалів і вдавання від одних крайнощів до інших. Невміння самостійно мислити, го­товність легко змінювати принципи й переконання є результатом не лише пристосування, а й ніби щиросердної переорієнтації. Ідейна пустота заповнюється, на жаль, не кращими зразками за­позиченої або спеціально насаджуваної, чужої "ідейної контра­банди", яка суперечить духу сучасної цивілізації і принципам гу­манізму.

Загроза суспільству полягає в тому, що всі ці процеси відбува­ються в умовах культурної і моральної деградації певної частини людей. Вседозволеність і цинізм у засобах масової інформації, аморальність, безкультур'я, жорстокість, прагнення до легкої наживи - ось та пошесть, що проникає в маси, привертає увагу підростаючого покоління і формує новий, здебільшого кримі­нальним, генотип людини. Масовий останнім часом потяг до не­щирої, удаваної релігійності не зумовлює духовне оновлення сус­пільства.

Демократичні процеси і відповідно демократичні інститути влади, що створюються в таких умовах, неефективні, нестабільні й непопулярні і не користуються довірою народу.

Найважливішим чинником виходу з цієї ідеологічної кризи є виховання суспільної свідомості.. Суспільство будь-що зобов'язане схаменутися, зупинити процес падіння в безідейну прірву, зорієн­туватись на творчу цілеспрямованість і не стати жертвою хибно усвідомлюваної свободи.

Задекларований v Конституції України політичний плюралізм (ст. 15), як слушно зауважує відомий вітчизняний політолог М. Го­ловатий. "якщо не нісенітниця, то загрозлива помилка, яку давно потрібно виправити". Адже будь-який ідеологічний плюралізм, і насамперед плюралізм у державній ідеології, має сенс лише доти, доки він не стикається із силою, яка прагне зруйнувати носія цьо­го плюралізму. Демократія має захищати себе від поширення ан­тидемократичних ідей.

Тому важливо сформувати v суспільстві єдину, домінуючу державну ідеологію, яка повинна ґрунтуватися на загальнонаціо­нальних інтересах держави і інтересах переважної більшості гро­мадян.

Разом з іншими гуманітарними науками саме історія політич­них і правових вчень може відіграти значну просвітницьку і вихов­ну роль, дати необхідні й правильні орієнтири в суспільно-полі­тичній діяльності.

Професор В. Нерсесянц зауважує, що "у своїх спробах зрозумі­ти сучасне і знайти шляхи до кращого майбутнього люди завжди звертались і звертатимуться до минулого, до історично апробова­них положень,, принципів і цінностей, й це не данина минулому, не сліпа віра у традиції й авторитети, а необхідний засіб людської орієнтації в історичному часі і просторі, природна потреба кож­ної сучасності знайти себе, своє місце і призначення між минулим і майбутнім".

На жаль, нині у системі юридичної освіти історії політичних і правових вчень приділяється недостатньо уваги. На деяких юри­дичних факультетах (особливо новостворених) цей предмет вза­галі не викладається. Мовляв, політологія і філософія права ком­пенсують цю прогалину. Питання дискусійне. Тим більше, що на традиційних юридичних факультетах державних університетів цей курс викладався як раніше, так і тепер, хоча й з дещо скороченою кількістю лекційних та семінарських занять. До честі керівни­ків окремих вищих навчальних закладів, політологів за фахом, іс­торії політичних вчень приділяється багато уваги поряд зі згаданими "компенсуючими" предметами.

Пропонований навчальний посібник не претендує, звичайно, на вичерпну повноту предмета, що охоплює впродовж трьох з по­ловиною тисячоліть величезну кількість шкіл, імен і напрямів. У межах можливого автори намагалися зосередити увагу на основ­них, найважливіших для сучасності проблемах курсу. Не нав'язуючи власних оцінок і висновків, шляхом розстановки зміс­тових акцентів або постановки окремих питань, читачеві дається змога висловлювати власні думки стосовно тих чи тих політичних ідей і теорій. Випереджуючи можливий докір за нерівномірність окремих розділів за обсягом та широкі біографічні дані про окре­мих мислителів, зауважимо, що це виправдано для так званого "портретного" викладу матеріалу. Якщо студент знає життєвий шлях мислителя, то добре розуміє і те, чому він вчив.

В основу посібника покладено першоджерела, монографічні дослідження, підручники та навчальні посібники українських та російських вчених.

Посібник створено відповідно до навчальної програми курсу, укладеної і апробованої автором, багаторічного досвіду викладан­ня предмета в різних вищих навчальних закладах. До посібника додаються навчальна програма, методичні поради та плани семі­нарських занять, а також бібліографія з історії політичних і право­вих вчень.