1.2. Методика ладшафтно-міліоративних досліджень

Найважливішим загальногеографічні принципом, на якому базуються всі прикладні напрямки сучасної географії, в тому числі і меліоративної, є принцип комплексності. Він застосовується у вирішенні завдань різних рівнів - від локального до глобального. Його суть, як мінімум, три способи проявляється: це застосування комплексу методів і способів меліорації, облік ландшафтної (геосистемної) організації природного середовища та розгляд комплексу причинно-наслідкових зв'язків, від гідрологічних до соціальних і психологічних аспектів.

Загально визнаним в прикладній географії виступає принцип економічної ефективності. Однак, як показали дослідження, цей принцип (як і інші загальногеографічні) може бути реалізований тільки на тлі таких, як регіональний, екологічний та історико-генетичний. Регіональний принцип грунтується на тому, що меліоративно-географічні системи мають регіональну розмірність, характеризуються генетичним єдністю, територіальною цілісністю та індивідуальної структурою. Шляхом об'єднання меліорації та інших форм і засобів природокористування досягається створення єдиних цілісних геотехнічних систем регінального рівня, про що свого часу писав В. В. Докучаєв: «Основні напрямки сільського господарства, а також цілі та завдання досвідчених полів і агрономічних шкіл будуть створюватися як строго зональні »(1948, с. 42). У рішенні проблем меліорації регіональний принцип реалізується через меліоративно-географічне районування. Він не заперечує типологічного підходу в меліоративно-географічних дослідженнях, так як разом з регіональними особливостями ПТК вивчаються і внутрішньозонального їх характеристики. Регіон, як правило, має складну неоднорідну структуру ПТК, які мають спільну природу освіти, але не утворюють суцільних ареалів. Однотипні природні комплекси, що формуються під впливом різних регіональних факторів, набувають індивідуальні риси. Такі природні комплекси, незважаючи на регіональну приуроченість, вимагають різних способів меліорації. Вони також враховуються при виділенні таксономічних одиниць меліоративно-географічного районування. Внутрірегиональниє диференціація видів меліоративної невлаштованості території та факторів, що визначають її, виразно видно на прикладі території Білорусії. Наприклад, заболоченість як вид меліоративної невлаштованості тут може визначатися безліччю факторів (кліматичних, грунтових, геоморфологічних та ін). Їх різноманітність, незважаючи на загальну регіональну приуроченість ПТК, викликає формування індивідуальних меліоративно-географічних рис цих комплексів. Екологічний принцип меліоративної географії спирається на праці Л. С. Берга, В. М. Сукачова, В. Б. Сочави і Л. Г. Раменського, які довели застосовність докучаевских підходів до вивчення, поліпшення і використання природних умов і ресурсів. Особливе значення для меліоративної географії мають розробки з екології земель як вчення про природні фактори землекористування, прямим чином пов'язаного з обгрунтуванням меліорації, охороною природних ресурсів і підвищенням продуктивності ландшафтів. На основі теорії і практики екології земель сформувалися агроекологічні напрямки досліджень природних ресурсів (Л. Г. Раменського, 1938; Г. І. Швебс, 1977; Г. П. Дубінскій, В. І. Бураков, 1985; та ін.) Дотримання геоекологічних засад при проведенні меліорації сприяє успішному вирішенню завдань щодо збереження і розумному використанню не тільки біологічних, а й інших ресурсів (водних, мінеральних), стан яких залежить від біологічних компонентів.

Ландшафтно-екологічний підхід обов'язковий також при вивченні наслідків меліоративного зміни структури і основних властивостей природних комплексів, так як вони визначаються не тільки технічної складової, а й здатністю самих ПТК зберігати первинну структуру. Технічна складова проектується і є керованою, природна виражається через стійкість і саморегуляцію геосистеми.

Найбільшою стійкістю і саморегуляцією характеризуються природні комплекси, що формуються в умовах оптимального співвідношення тепла і вологи. Керуючи цим співвідношенням, створюється оптимальний режим функціонування ПТК, з високим ступенем їх саморегуляції, збереженням структурної організації та найбільшою продуктивністю. Недотримання ландшафтно-екологічних принципів призводить до того, що меліорація не сприяє збереженню та розвитку властивостей саморегуляції та стійкості ПТК, а створює умови для максимальної їх експлуатації і веде до деградації природи і необхідності додаткових витрат на її відновлення.

Ступінь допустимості впливу на ПТК з урахуванням їх стійкості - найважливіше питання теорії меліоративної географії та ландшафтознавства. Розуміючи стійкість ПТК як їх здатність зберігати свої структурні і функціональні властивості при зовнішніх впливах і як інтервал часу для повернення системи в початковий стан, в аспекті меліорації, як самих загальних критеріїв стійкості ПТК використовуються: міра допустимого вилучення речовини й енергії, міра граничного забруднення, міра техногенного насичення і міра еквівалентного віку речовини та енергії (Алпатов,. 1983).

Історико-генетичний принцип випливає з тісному взаємозв'язку географії та історії. Так, фізична географія пов'язана з історією розвитку природи, соціально-економічна - з історією суспільства і т. д. Меліоративна географія, будучи частиною прикладної географії, розвивалася під впливом відносин між географією, технічними науками і проектним справою, що мають історичний аспект (Преображенський, 1976 , 1978).

Історичний принцип в меліоративної географії реалізується у двох напрямах: по-перше, використання досвіду розвитку меліорації і творче застосування меліоративно-географічних концепцій, які є історичними віхами формування цього наукового напряму; по-друге, облік віку об'єктів меліоративно-географічних досліджень.

Обєктом дослідження долини річки Рати є природньо-територіальні комплекси ПТК. Предметом дослідження-вплив меліорації на ландшафтні комплекси.

Основні завдання що ставилися:

• Ознайомитися з теоретико-методичними засадами ландшафтно-меліоративних досліджень

• Дослідити природні умови та особливості ландшафтної структури долини ріки Рата

• Провести меліоративну оцінку ландшафтних комплексів.

Меліорація (лат. melioratio покращення, від лат. melior кращий) - комплекс організаційно-господарських і технічних заходів щодо поліпшення гідрологічних, грунтових і агрокліматичних умов з метою підвищення ефективності використання земельних і водних ресурсів для отримання високих і сталих врожаїв сільськогосподарських культур. Меліорація відрізняється від звичайних агротехнічних прийомів тривалим і більш інтенсивним впливом на об'єкти меліорації. Основні види меліорації: гідротехнічна, хімічна, гідромеліорація, культуртехнічні роботи.

До меліорації належать осушення й зрошення земель, регулювання річок і поверхневого стоку вод, закріплення пісків і ярів тощо.Велику роль у меліорації грають культуртехнічні роботи (боротьби з чагарниками, купинами та інших.), хімічні меліорації (вапнування і гіпсування грунтів), агролісомеліорації, зміцнення сипучих пісків, боротьби з водяної та вітрової ерозією та інших. Найважливішу роль підвищення ефективності меліорації земель грає раціональне використання води. Під меліорацією розуміється система технічних заходів, вкладених у корінне покращення несприятливих природних умов використовуваних земель.

Розрізняють три основні завдання меліорації:

· поліпшення земель, що у несприятливі погодні умови водного режиму, що виражаються або у надлишку вологи, або у її нестачі проти тим кількістю, яке вважається необхідним ефективного господарського використання території;

· поліпшення земель, які мають несприятливими фізичними і хімічними властивостями грунтів (важких глинистих іиловатих грунтів, засолених, із підвищеною кислотністю тощо.);

· поліпшення земель, схильних до шкідливому механічному впливу, т. е. водяної та вітрової ерозії, яке виражається освіти ярів, зсувів,развеивании грунтів та ін.

Залежно від конкретного завдання застосовуються й різні види меліорації.

Вивчення природних умов осушеної системи передбачає дослідження як окремих компонентів, так і комплексну ландшафтну характеристику (ландшафтів, урочищ і т. д.).

При оцінці природних комплексів для меліоративного освоєння в якості об’єктів для оцінки можуть виступати природні комплекси різного рангу: фація, урочище, ландшафт, природний район . Вибір рангу оцінюваного природного комплексу визначається не лише рангом суб’єкта, але й ландшафтною структурою території. Робота виконана в три етапи: виділення об’єкта оцінки природних комплексів, їх компонентів і властивостей; виділення суб’єкта з позицій якого ведеться оцінка; формулювання критеріїв оцінки, які визначаються як масштабом і метою дослідження так і властивостями суб’єкта.

Здійснена характеристика природних комплексів: класифікація комплексів; характеристика комплексів; характеристика особливостей меж конкретних ПТК.

Харктеристика природних комплексів і їх оцінка здійснено на основі ландшафтних карт, легенда яких розробляється у відповідності до масштабу карти. Тому неодмінною складовою визначення ландшафтної структури осушеної системи є проведення польових ландшафтознавчих досліджень і заповненням ландшафтно-меліоративних бланків.

Збір матеріалів для характеристики природних комплексів проведено шляхом опису їх на ключових точках, які вибираються таким чином, щоб на кожен тип урочища припадало кілька точок. Результати спостережень на очках фіксуються у спеціально розробленому типовому бланку. Структура і зміст бланку у знаній мірі були визначені переліком тих показників, які необхідні для діагностики і оцінки природних комплексів. На основі узагальнення даних, отриманих при описі природного комплексу, складається перша частика легенди ландшафтної карти, яка містить характеристику типів урочищ.

Після отримання необхідних даних, які характеризують природний комплекс, має бути здійснена їх рекреаційна оцінка за угіддями.

Різний масштаб ландшафтних карт викликаний неоднаковим впливом природних факторів. Карти складаються окремо для літнього і зимового сезонів, вони сповнюються змістом спеціальних карі на основі розробленої легенди.

Об'єкт і зміст характеристик природних умов осушених систем більш високих таксономічних рангів згідно масштабу їх проектування будуть більш стиснутими і загальними.

Ландшафтні карти будуть дрібного і середнього масштабів (не крупніше 1;4000000 для району і 1:1000000-1:300000 для ділянки), на яких найдуть своє відображення лише найбільш крупні таксономічні одиниці природних комплексів - ландшафти. Ці одиниці будуть характеризувати відмінні особливості окремих частин осушених територій, її деференціацію. Такі карти складаються, в основному, в камеральних умовах застосуванням літературних, фондових і картографічних матеріалів. Бажані рекогностировочні роботи для перевірки карти.

Основою для проекту меліоративного дослідження є ландшафтна карта штабу 1:50000 і 1:25000 з відображенням в кожному ландшафті його більш дрібних таксономічних одиниць, типу місцевості, групи урочищ або урочищ.

Попередня ландшафтна карта складається в камеральних умовах за матеріалами аерофотозйомки, літературних і фондових матеріалів. Ландшафтна зйомка в полі (головним чином маршрутна) уточнює і доповнює попередню ландшафтну карту і повністю визначає складання її легенди. Крупномасштабна ландшафтна карта для обгрунтування легального планування має масштаб не менше 10000-1:2000 і відбиває природні комплекси рангу фацій. Камеральним шляхом складається ландшафтна карта тобто виділяються контури природних комплексів згідно розробленої класифікації) більш крупних природних комплексів ніж фацій, а в полі, методом суцільного польового картографування, карта фацій.

Сезонні динамічні явиша рекомендується показувати за допомогою графіків і кривих поширення, приуроченості до тих чи інших важливих типів ПТК.

Ступінь контрастності природних комплексів слід відображати на лндшафтній карті умовними знаками.

Текстову характеристику слід супроводжувати фотографіями і змальовками характерних для ПТК пейзажних особливостей. Для скорочення об’єму матеріалів і більшої їх чіткості доцільно звести текстові описи до мінімуму і наводити основні дані у вигляді таблиці. Форми таблиць і їх зміст бажано уніфікувати для оцінок по кожному виду освоєння і за рангами об’єктів і суб’єктів оцінок. Таблична форма подання матеріалів найбільш раціональна (Мухина, 1973). По-перше, в таблиці можуть бути зведені не лише самі оцінки, але й характеристики як якісні, так і кількісні, природних комплексів, які послужили вихідними даними для оцінки. По-друге, завдяки однотипності наведених в них даних, вони полегшують співставленя наявних даних і дозволяють швидко виявляти зв'язки, залежності і закономірності.

Важливим видом кінцевого продукту виступає оціночна карта. Карта, як і таблиця, повинна стати невід’ємною частиною будь-якої оціночної роботи. Якщо таблиця розкриває умови освоєння кожного природного комплексу, то карта дає уявлення про характер їх поширення, сукупності і співвідношення. При великій кількості окремих оцінок потрібно або складати серію карт, які відображати оцінку кожної властивості природного комплексу, або накладати на одну карту всі оцінки, але в цьому випадку карта стає занадто завантаженою. Можливість створити карту, яка добре читається дає використання загальних оцінок. На такій карті за допомогою індексів можуть бути відображені й окремі оцінки.

Основою оціночних карт переважно служить ландшафтна карта. При оцінці крупних природних комплексів необхідно опиратися на карту, яка відображає комплекси більш низького рангу. Наприклад, при оцінці ландшафтів слід використовувати карту урочищ, при оцінці природних районів, які являють сукупність кількох ландшафтів - карту ландшафтів. Це пов'язано з тим, що кожен природний комплекс має структуру.