Інформаційна підтримка європейської інтеграції

Тим часом, самій нинішній українській владі, що діє в рамках провадженої конституційної реформи, доведеться здійснити серйозні заходи по інформуванню населення про справжній потенціал союзництва з євроінтеграційними формуваннями. Адже до останнього часу не тільки у масовій свідомості українців, але й на рівні українських експертів домінує підхід, за якого на українську політику із зовнішніх сил найсуттєвіше впливають і далі спроможні впливати Російська Федерація і Сполучені Штати Америки. У безпекових контекстах згадується і НАТО, але Європейський Союз у більшості випадків дотично подається як чинник байдужого ставлення до ситуації в Україні.

Так, відповідаючи на питання “які зарубіжні партнери України в найбільшій мірі впливають на процес прийняття рішень в Україні?”, провідні українські експерти традиційно ставлять Європу на третє місце після Росії і США:

• Російська Федерація – 98,4%

• Сполучені Штати Америки – 76,2%

• Європейський Союз – 25,4% (причому тут відбувається спад у кількості експертів, які так вважають).

Причина і в тому, що в українському інформаційному просторі співробітництво з ЄС довгий час подавалося фактично як безперспективне. Коли у вересні 2004 року Євросоюз та Україна оголосили про завершення роботи над текстом Плану дій в рамках Європейської політики сусідства, переважна більшість проурядових ЗМІ подавала цей факт як відступ Брюсселя від ідеї надання Україні чіткої часової перспективи початку переговорів про членство в ЄС.

Той факт, що тим самим було формалізовано рамки співпраці України та ЄС на найближчі 3 роки, а також надано можливість урядові України реально продемонструвати свій намір впроваджувати європейські критерії, у тому числі й у сенсі прав і свобод журналістів, був виразно другорядним для провладних ЗМІ. Та й нині, коли після тривалих (понад рік) дебатів сторони досягли певного компромісу, який зазнав дальшого розвитку у доповненнях, запропонованих Європейським парламентом після перемоги кандидата демократичних сил на президентських виборах, пересічний українець практично нічого не знає про суть цих документів.

Ті ж експертні опитування дозволяють стверджувати, що про суть планів співробітництва України з ЄС практично нічого невідомо більшості громадян України. Тут слід зважати не тільки на той чинник, що в останні місяці 2004 року в частині українських ЗМІ практично запанував цілеспрямований нігілізм і/чи песимізм стосовно європейської перспективи України. Він, як це не парадоксально, був помітний і на рівні дедалі більш популярного і нашій державі телевізійного каналу „Євроньюс”. Якщо додати до цього ще й масштабний вплив російської інформаційної і медійної машини, то стає ясно, що для подолання такого нігілізму потрібні добре організовані й, головне, стабільні і постійні зусилля вітчизняних ЗМІ. Тут роль державних управлінських структур може стати суттєвою.

Для реального поступу доведеться водночас добитися ситуації, за якої Плани дій між Україною і ЄС розроблялися б, і відповідно подавалися в ЗМІ, не в односторонньому форматі, тобто як виняткове вираження позиції ЄС, а як наслідок реалізації політики на партнерських засадах. Це особливо важливо в тому сенсі, що і в епоху Л. Кучми уряд України, у відповідності до Стратегії інтеграції в Європейський Союз (11 червня 1998 року) та Програмою інтеграції України в Європейський Союз (14 вересня 2000 року), самостійно розробляв щорічні Плани дій з проблематики реалізації базових документів про співробітництво. Інша річ, що в українських ЗМІ на той час говорилося про велетенські обсяги таких Планів, а їхня низька ефективність подавалася як наслідок байдужості керівництва європейських інтеграційних формувань до України.

Однак, не відповідають дійсності й надто популярні в європейських ЗМІ однобічні звинувачення на адресу української сторони, оскільки й плани Євросоюзу в рамках впровадження Спільної стратегії ЄС щодо України, прийнятої в Гельсінкі в грудні 1999 р., справді не відзначалися належною ефективністю з погляду їх реалізації. Тільки деякі з таких планів дій (скажімо, часів Португальського та Шведського головування) були частково реалізовані, а інші на практиці розчинилися в бюрократичній рутині в самій Європейській Комісії.

У такій ситуації й Угода про сусідство досі регламентує, скажімо, торгівлю з можливістю обміну інформацією і обмежує розробку та реалізацію конкретних заходів. Політичний діалог гальмувався не тільки поетапною ізольованістю офіційного Києва після розголосу записів М. Мельниченка, але й відсутністю у офіційного Брюсселя жорсткої позиції на підтримку євроінтеграційних амбіцій України [24; 28; 43; 44; 45; 48].

В прогностичному вимірі слід відзначити серйозні перспективи, які могли б з’явитися для європеїзації інформаційної політики України внаслідок консолідації всіх гілок влади на відповідних засадах. Важливим елементом поступу на цьому шляху бачиться також можлива розробка спільних інформаційних програм, які уможливили б адекватне сприйняття України в європейській родині народів, а водночас таких с структур, як НАТО, ЄС, ОБСЄ, Рада Європи, ПАРЄ тощо в суспільній свідомості українського народу.

Нова інформаційна перспектива

Тільки після бурхливих подій останніх двох років в українському політичному дискурсі ситуація в інформаційному полі України почала подаватися так, що в керівних органах ЄС можуть змінити ставлення до концепту „Ширша Європа” через нове співробітництво з Україною. Голосування Європарламенту за новий формат відносин з Україною дало певні підстави для оптимізму.

Але перші враження від інформаційного подання і цієї події в українських ЗМІ свідчить про все ще явно недостатнє розуміння функцій і повноважень різних європейських владних структур журналістами нашої країни. Приміром, голосування в Європарламенті подекуди подавалося ними як остаточне рішення Брюсселя полегшити візовий режим для українських громадян і відкрити ринки ЄС для товарів і послуг з України. У цьому сенсі дуже важливими є контакти журналістів з відповідальними за європейську стратегію України в новому уряді.

Високо актуальним бачиться прорив українських експертів у західні ЗМІ з поясненням новітніх реалій, планів і намірів влади стосовно надання європейських стандартів українській інформаційній політиці. З іншого боку, доцільно загалом розширювати представлення України в іноземних ЗМІ.

Водночас новій владі дуже важливо сприяти поінформованості українських журналістів про реальну позицію конкретних європейських управлінських структур та плани української сторони стосовно реалізації курсу на членство в ЄС і НАТО.

Адже в нових політичних умовах Україна у ході співробітництва з ЄС може сподіватися на те, що Плани дій, які мають запроваджуватися Європейською Радою “на основі пропозицій Комісії, з попереднім обговоренням із країною застосування”, стануть об’єктом не тільки обговорень, але й практичної реалізації з урахуванням змін у внутрішньому житті нашої держави. З іншого боку, важливим залишатиметься адекватне відображення того, що міняється у ставленні „старої” Європи до України як українськими, так і європейськими ЗМІ.

У контексті перспектив розширеного співробітництва України з ЄС дуже важливим бачиться подання в ЗМІ того факту, що сама ідея „Плану дій” виписана у такий спосіб, що уможливлює при співробітництві з ЄС застосування щодо України механізмів і методів, які зазвичай застосовуються в процесі розширення ЄС. З урахуванням факту збереження в новому уряді України організаційних чинників впливу на реалізацію членства в Євросоюзі можемо говорити, що підстав для оптимізму стало не менше [36; 44; 45; 50].

На цьому тлі цілком можливим видається остаточне усунення з Плану дій „Україна – ЄС” помітно вираженого одностороннього характеру, що не дозволяв нашій державі реально впливати на процес співробітництва. Тим паче що для ефективного висвітлення цього питання в ЗМІ із користю для обох сторін існують очевидні аргументи. Прикладом можна вважати те, що Україна вже стала єдиною державою, стосовно якої перша стадія розробки ПД була успішно завершена до того, як почалась підготовка тексту цього плану.