2.2. Міжнародне співробітництво України у форматі єпс (європейської політики сусідства)

Ключовим напрямом співробітництва України з європейськими організаціями після останніх президентських і парламентських виборів безумовно має (з їхнього боку) стати політичне і юридичне визначення та інформаційне підтвердження свого місця в планах і перспективах євроінтегрування. Тому основну увагу у даному підрозділі ми приділяємо не стільки власне представленню і так добре відомих організаційних елементів співробітництва нашої держави з ЄС, скільки критичному переосмисленню його змісту з урахуванням того, що йдеться про інформаційну політику.

Такий підхід уможливлюється і тому, що у попередньому підрозділі ми дотично представили окремі аспекти співробітництва з іншими європейськими структурами. При цьому відзначимо, що після бурхливих кампаній навколо порушень прав і свобод журналістів у нашій державі, починаючи від осені 2000 року, воно нерідко відбувалося в рамках контрзусиль кожної із сторін:

• Євро-американське співтовариство націй прагнуло скористатися таким співробітництвом та обміном інформації для того, щоб повернути Україну в русло демократії, зокрема, дотримання прав і свобод журналістів.

• Зі своєї сторони українська влада довгий час орієнтувала національний інформаційний і недійний потенціал на реалізацію іміджевих проектів, суть яких мала полягати у дезавуюванні закидів і звинувачень Заходу на адресу українського президента у зв’язку з його ймовірною дотичною чи прямою причетністю до порушення прав журналістів і навіть втрати ними життя. Відтак, співробітництво формально існувало, але часом нагадувало „холодну” чи „психологічну” війну [28].

Зміни останнього часу не виглядають стабільними і потребують правового на політичного зміцнення. Красномовним є сам факт продовження моніторингових акцій європейських структур в Україні.

Потрібні серйозність намірів і взаєморозуміння

Попередньо погоджене в лютому 2005 року рішення України і Євросоюзу укласти угоду про механізми і процедури безпеки з обміну інформацією з обмеженим доступом – найбільш яскраве свідчення серйозності намірів обох сторін. Подальші консультації у Брюсселі мають остаточно узгодити текст відповідного документа, мета якого полягає у поглибленні існуючого, але не досить регламентованого співробітництва на ниві інформаційної безпеки. Вже після такого погодження буде формуватися належна нормативно-правова база співробітництва, зв’язаного з обміном конфіденційною інформацією.

Сам підхід до співробітництва України з європейськими міжурядовими організаціями вимагає усвідомлення реальної ситуації у сприйнятті європейськості різними частинами нашого суспільства. Слід і в цьому випадку зважати на чинник російського інформаційного впливу, якому зазвичай притаманне подання євроінтеграційних планів України у контексті „антиросійського підступу і зловорожості”.

Для з’ясування реального стану ситуації в громадській думці України і розробки збалансованої програми подолання негативних накопичень у подальшому розвитку співробітництва з Україною на ниві інформаційної політики європейські управлінські структури змушені будуть зайнятися більш серйозним і різноплановим моніторингом ситуації на інформаційному просторі України. Інакше залишиться проблема інформаційної диспропорції на користь російського бачення і представлення.

Подальший розвиток співробітництва з європейськими міжурядовими організаціями в інформаційній сфері є нагальною потребою часу з огляду і на те, що Україна стоїть на порозі визнання за нею статусу держави з ринковою економікою, а також на появу серйозних підстав сподіватися на реальний демократичний поступ в діяльності ЗМІ. За таких умов окреслене співробітництво має далі здійснюватися на засадах змін сутнісного характеру в підходах європейських партнерів. Якщо нинішня українська влада спроможеться поставити критерії членства в ЄС в основу своєї політики, то й нашим партнерам з європейських управлінських структур, а також міжурядових організацій просто доведеться відійти від інструктажів і повчань та перейти до справді партнерського і, головне, рівноправного співробітництва. Інформаційний складник такого співробітництва постійно нарощуватиме свою значимість.

Ми, звичайно, беремо до уваги, що вся попередня проблемність формування ефективних і справді рівноправних відносин України з європейськими міжурядовими організаціями була обумовлена також недостатнім і/чи неповним розумінням українською стороною сучасної природи партнерських і/чи союзницьких відносин та інтеграційних проектів на євроатлантичному просторі.

В інформаційному контексті обом сторонам доведеться поставити в практичне русло відомий фактор наявності двох основних типів таких відносин. Перший з них – це союзництво з країнами, що не є частиною євроатлантичної спільноти, але виступають її важливими зовнішніми союзниками. Тут стосунки оформлюються шляхом укладання ситуативних угод та створення ad hoc коаліцій. Враховуємо, що в українському інформаційному просторі попередньої епохи досить часто проводилася теза про те, що євроатлантична спільнота „незаслужено” і „несправедливо” віднесла Українську державу до таких зовнішніх союзників.

Другий тип – стосунки з країнами, що є інтегральною частиною євроатлантичної спільноти або знаходяться на шляху до того, щоб в осяжній перспективі стати такими. Зрозуміло, що формально тільки у цьому випадку, на відміну від першого, виразним пріоритетом для зовнішнього (у першу чергу, ЄС і НАТО) чинника впливу на іншу державу обов’язково має стати критеріальний вимір, прийнятий, скажімо у НАТО, де основою союзництва виступає дотримання і захист спільних цінностей. Тому в інформаційному вимірі співробітництва України з ЄС і НАТО, а також у специфічній діяльності цих європейських структур на інформаційному просторі України дуже важливо формалізувати віднесення України саме до держав другого типу.

У такий спосіб можна не тільки суттєво знизити рівень нігілізму українців щодо європейської перспективи, але й серйозно вплинути на масову підтримку критеріального зближення України з Європейським Союзом і Організацією Північноатлантичного Договору.

Україна вочевидь потребує союзницьких відносин із Заходом, але водночас формування таких відносин не може бути ефективним без масштабних зусиль обох сторін в інформаційному напрямі. Включення України до другого типу (держави-претенденти на членство) стає тепер вирішальним моментом у об’єктивно назрілому процесі перегляду, на наш погляд, і помилкових підходів країн європейського „ядра”. До того ж, Україна вже буде просто вимушена стати на шлях безумовного дотримання європейських правил гри в інформаційній політиці [29; 30; 31; 34; 39; 40; 48; 49].

Вибір ЄС і НАТО не на користь другої позиції тягне за собою і фактичне спростування претензій України на право вважатися європейською державою в політико-культурному (а не тільки географічному) сенсі. Тому так важливо, щоб включення України до держав другого типу було жорстко представлене в інформаційних просторах як нашої держави, так і „старої” Європи, проводячи при цьому думку про те, що попередні недоречності у двосторонньому співробітництві були спричинені недемократичністю української влади часів Л. Кучми.